Комбустіологія

Визначення і загальна характеристика

КОМБУСТІОЛО́ГІЯ (від лат. combustum — опік і …ло­­гія) — галузь медицини, що вивчає опікові хвороби. Опік — це травма, яка виникає внаслідок місц. дії екзоген. чинників (високої температури — понад 45 %, електрич. струму, промен. енергії, агресив. хім. речовин) і спричиняє складні місц. та заг. патол. зміни, пов’язані з ураженням тка­­нин організму. Опік. ушкодження призводить до негайно­го, тотал. або частк. руйнуван­ня шкіри і розташ. під нею тканин. При поширених опіках роз­ви­­вається опік. хвороба (за умо­ви ураження понад 10 % поверхні тіла у дорослих або понад 5–7 % у дітей та літніх людей) — специфіч. комплекс клін., анатом.-морфол., імун., біохім., обмін. та ін. розладів в організ­мі, які виникають у момент отри­мання опіку і тривають до одужання. Перебіг опік. хвороби по­діляють на 4 стадії: опік. шок (від декіль­кох годин до 2–3-х діб), опік. ток­семія (від 3-ї до 8–10-ї діб), септикотоксемія (від 8–10-ї діб до відновлення шкір. покривів), реконвалесценція (до 1–2-х р. після відновлення шкір. покривів). Для визначення гли­бини терміч. ураження в Україні використовують класифікацію, за якою виділяють 4 ступ. опіків: 1-й ступ. — епідермал. опік (характерні почервоніння і набряк шкіри); 2-й ступ. — поверхневий дермал. опік (властивий частк. некроз шкіри); 3-й ступ. — глибо­кий дермал. опік (тотал. некроз шкіри); 4-й ступ. — субфасціал. опік (деструкція не лише шкіри, а й глибше розташованих анатом. структур, локалізованих під фасцією, — м’язів, кісток, суглобів, порожнин організму тощо). Площу опіку розраховують у від­­сотках відносно всієї поверхні шкіри, використовуючи т. зв. правило долоні (долоня дорослої людини становить 1 % площі шкір. покривів), правило де­­в’яток (голова і шия, стегна, го­мілки, стопи, груди, живіт, спина, поперек і сідниці — по 9 % та промежина — 1 %), метод Доли­ніна (на схему наносять силует тіла, розділений на 100 сегментів, кожний із яких відповідає 1 % поверхні тіла, потім контури опі­ку і визначають площу у відсотках, застосовуючи при цьому різне забарвлення схеми залеж­но від ступ. опіку). Запал. тяжкість опік. травми вcтанов­лю­ють за інтеграл. індексом тяжкості терміч. ураження (ІТУ), в якому в умов. оди­­ницях враховано гол. чинники, що впливають на перебіг осн. хвороби та її наслідки: залежність від площі та ступ. тяжкості опіку (1 % опіку 1-го ступеня — 1 од., 1 % опіку 2-го ступеня — 2 од., 1 % опіку 3-го ступеня — 3 од., 1 % опіку 4-го ступ. — 4 од.); залежність від наявності опіку дихал. шляхів (від 15 од. — легкого ступ., 30 од. — серед. ступ., 45 од. — тяжкого ступ.); залежність від віку потерпілого (на кожний рік, починаючи від 60-ти р., необхідно додавати 1 од. ІТУ). При ІТУ понад 10 од. можливий розвиток опік. хворо­би, при ІТУ 11–30 од. діагностують опік. хворобу легкого, 31–60 од. — серед., 61–90 од. — тяж­­кого, понад 90 од. — вкрай тяжкого ступ.

Проблема опіків була актуал. в усі часи, хоча до 19 ст. лікування їхніх наслідків полягало у полегшенні больових відчуттів за допомогою кремів і примочувань. Уперше питаннями К. зацікавився нім. учений П. Амман 1658. Першу операцію з пересадження здорової шкіри на опік. рану здійснив 1869 швейцар. хі­­рург Ж. Реверден (аналогічну опе­­рацію у РФ у тому ж році провів С. Янович-Чайнський). Початком формування К. як хірург. науки вважають створення 1939 першого у світі дерматома Педжетта–Худа — комбустіол. інструмен­та, за допомогою якого можна було закривати поширені глибокі опік. рани. 1946 М. Колокольцев запропонував клейовий дерматом, 1953 Б. Петров — пер­­ший рад. електродерматом. Від 1951 набула поширення формула для розрахунку трансфуз. терапії при опік. шоці. 1966 зареєстрована «Система активного хірургічного лікування тяж­­коопечених» М. Атясова, яку згодом розвинув Т. Ар’єв. Становлення К. в Україні, як і в цілому в СРСР, умовно поділяють на 3 періоди. 1-й період (1930–50-і рр.) характеризувався переважно емпірич. підходом і кон­­серватив. лікуванням потерпілих. 1936 з ініціативи Ю. Джанелідзе у Ленінгр. інституті швидкої мед. до­­помоги (нині С.-Петербург) створ. перше в СРСР спеціаліз. відділ. для лікування опіків. 1937 О. Вишневський у Москві, 1938 І. Іщенко в Києві створили опік. відділ., які функціонували до 2-ї світової війни. У місц. лікуванні опіків у цей період перевагу надавали відкритому методу із за­стосуванням коагулювал. препаратів, дію яких спрямовано на формування асептич. сухо­­го струпа на опік. поверхні. Під керівництвом О. Федоровського та В. Братуся при каф. шпитал. хірургії педіатр. факультету Київ. мед. інституту 1959 організовано перше в Україні відділ. на 30 ліжок (згодом розширено до 60), що стало центром становлення і розвитку К. в Україні. 1960 з іні­­ціативи Р. Богославського засн. перше в Донбасі опік. відділення. 2-й період (1960–90-і рр.) полягав у розробленні організац. принципів, структури комбустіол. служби, тактики лікуван­ня потерпілих від терміч. травми; впровадженні дерматомних пе­­ресаджень шкіри на рани, що гранулюють; вивченні патогенезу опік. хвороби. На 27-му з’їзді хірургів СРСР (1960, Москва) ухвалено рішення про відкриття спеціаліз. опік. відділень. Найактивніше питання організації допомоги особам з опіками вивчали у великих пром. регіонах у зв’язку зі збільшенням обсягів металург., маш.-буд. і гірн.-видобув. вироб-в, що зумовило значну частоту опік. травматизму. 1962 відкрито опік. відділ. у Дніпропетровську, 1965 — у Харкові; до 1967 в Україні функціонувало вже 10 таких відділень. Офіц. статус спеціаліз. лікув. уста­­нови для потерпілих від опіків затв. наказом МОЗ СРСР «Про заходи для подальшого поліпшення лікувальної до­­помоги хворим з опіками». Цим документом визначено обсяг мед. допомоги потерпілим на різних етапах, штати опік. відділ. і програми підготовки фахівців. В Україні діяльність опік. стаціонарів регламентував наказ МОЗ УРСР «Про заходи для подальшого поліпшення допомоги хворим з опіками». В опік. відділ. впроваджено технологію дерматомного пересадження шкіри, сформовано систему пре­­вентив. і віднов. хірургії опіків та їхніх наслідків. Так, в Україні реалізовано модель етап. лікування осіб з опіками, прийняту в той час у СРСР, — від першої мед. і кваліфікованої хірург. допомоги до спеціаліз. лікування в опік. відділ. і центрах. Під керівництвом М. Повстяного діяв Респ. опік. центр на базі Київ. НДІ гематології та переливання крові, що мав вагоме значення у розвитку комбустіол. служби України. 1975 функціонувало вже 20, у 1984 — 29 відділ., що дало змогу досягти високого показника забезпеченості опік. ліжками (до 0,28 на 10 тис. насел.). За спри­­яння М. Повстяного видано наказ «Про регламентацію діяльності опікової служби в Україні». Найважливішим досягненням вивчення проблеми опіків вважають визнання основою патології опік. хвороби втрату шкір. покриву як фізіол. системи. У зв’язку з цим сформульовано осн. принцип роботи клініки терміч. уражень: відновлен­ня шкіри — гол. мета лікування хворого з опіками. У цей період наук. дослідж. проблемі присвя­тили Т. Ар’єв, М. Атясов, Л. Волков, Г. Вілявин, Р. Ґінзбурґ, Т. Гни­­лорибов, М. Камаєв, Д. Пекарський, О. Шалімов та ін. 3-му періоду розвитку служби (від 1990-х рр.) властива модерніза­ція організац. структури і тактики лікування опіків шляхом упровадження ранніх хірург. втручань, здатних запобігати розвит­ку тяжкої опік. хвороби. 2000–05 створ. великі опік. центри в Києві, Донецьку, Харкові, Одесі; засн. каф. комбустіології й плас­­тич. хірургії у мед. ВНЗах Донецька (зав. — Е. Фісталь), Києва (Г. Козинець), Харкова (Т. Гри­гор’є­ва). Нині вчені розробляють сучасні технології хірург. лікування глибоких опіків, біол. замінники шкіри та клітин. технологій, високотехнол. види не­­вільної шкір. пластики, нові методики реконструктив. операцій для лікування наслідків опіків. На цьому етапі знач. внесок у розвиток К. зробили В. Бігуняк, І. Біжко, В. Гусак, О. Клігуненко, О. Коваленко, А. Попандопуло, Г. Самойленко, С. Слесарен­­ко, С. Сморщок, Т. Григор’єва, Е. Фісталь та ін.

Завантажити статтю