Комбустіологія

КОМБУСТІОЛО́ГІЯ (від лат. combustum — опік і …ло­­гія) — галузь медицини, що ви­вчає опікові хвороби. Опік — це травма, яка виникає внаслідок місц. дії екзоген. чин­ників (високої температури — понад 45 %, електрич. струму, промен. енергії, агресив. хім. речовин) і спричиняє складні місц. та заг. патол. зміни, повʼязані з ураже­н­ням тка­­нин організму. Опік. ушкодже­н­ня призводить до негайно­го, тотал. або частк. руйнуван­ня шкіри і роз­таш. під нею тканин. При поширених опіках роз­­ви­­вається опік. хвороба (за умо­ви ураже­н­ня понад 10 % поверх­ні тіла у дорослих або понад 5–7 % у дітей та літніх людей) — специфіч. комплекс клін., анатом.-морфол., імун., біо­хім., обмін. та ін. роз­ладів в організ­мі, які виникають у момент отри­ма­н­ня опіку і тривають до одужа­н­ня. Пере­біг опік. хвороби по­діляють на 4 стадії: опік. шок (від декіль­кох годин до 2–3-х діб), опік. ток­семія (від 3-ї до 8–10-ї діб), септикотоксемія (від 8–10-ї діб до від­новле­н­ня шкір. покривів), реконвалесценція (до 1–2-х р. після від­новле­н­ня шкір. покривів). Для ви­значе­н­ня гли­бини терміч. ураже­н­ня в Україні використовують класифікацію, за якою виділяють 4 ступ. опіків: 1-й ступ. — епідермал. опік (характерні почервоні­н­ня і набряк шкіри); 2-й ступ. — поверх­невий дермал. опік (властивий частк. некроз шкіри); 3-й ступ. — глибо­кий дермал. опік (тотал. некроз шкіри); 4-й ступ. — субфасціал. опік (де­струкція не лише шкіри, а й глибше роз­ташованих анатом. структур, локалізованих під фасцією, — мʼязів, кісток, су­глобів, порожнин організму тощо). Площу опіку роз­раховують у від­­­сотках від­носно всієї поверх­ні шкіри, використовуючи т. зв. правило долоні (долоня дорослої людини становить 1 % площі шкір. покривів), правило де­­вʼяток (голова і шия, стегна, го­мілки, стопи, груди, живіт, спина, поперек і сідниці — по 9 % та промежина — 1 %), метод Доли­ніна (на схему наносять силует тіла, роз­ділений на 100 сегментів, кожний із яких від­повід­ає 1 % поверх­ні тіла, потім контури опі­ку і ви­значають площу у від­сотках, за­стосовуючи при цьому різне забарвле­н­ня схеми залеж­но від ступ. опіку). Запал. тяжкість опік. травми вcтанов­лю­ють за інтеграл. індексом тяжкості терміч. ураже­н­ня (ІТУ), в якому в умов. оди­­ницях враховано гол. чин­ники, що впливають на пере­біг осн. хвороби та її наслідки: залежність від площі та ступ. тяжкості опіку (1 % опіку 1-го ступеня — 1 од., 1 % опіку 2-го ступеня — 2 од., 1 % опіку 3-го ступеня — 3 од., 1 % опіку 4-го ступ. — 4 од.); залежність від наявності опіку дихал. шляхів (від 15 од. — легкого ступ., 30 од. — серед. ступ., 45 од. — тяжкого ступ.); залежність від віку потерпілого (на кожний рік, починаючи від 60-ти р., необхідно додавати 1 од. ІТУ). При ІТУ понад 10 од. можливий роз­виток опік. хворо­би, при ІТУ 11–30 од. діагностують опік. хворобу легкого, 31–60 од. — серед., 61–90 од. — тяж­­кого, понад 90 од. — вкрай тяжкого ступ.

Про­блема опіків була актуал. в усі часи, хоча до 19 ст. лікува­н­ня їхніх наслідків полягало у полегшен­ні больових від­чут­тів за допомогою кремів і примочувань. Уперше пита­н­нями К. зацікавився нім. учений П. Амман 1658. Першу операцію з пере­садже­н­ня здорової шкіри на опік. рану здійснив 1869 швейцар. хі­­рург Ж. Реверден (аналогічну опе­­рацію у РФ у тому ж році провів С. Янович-Чайнський). Початком формува­н­ня К. як хірург. науки вважають створе­н­ня 1939 першого у світі дерматома Педжет­та–Худа — комбустіол. інструмен­та, за допомогою якого можна було закривати поширені глибокі опік. рани. 1946 М. Колокольцев за­пропонував кле­йовий дерматом, 1953 Б. Петров — пер­­ший рад. електродерматом. Від 1951 набула пошире­н­ня формула для роз­рахунку транс­фуз. терапії при опік. шоці. 1966 зареєстрована «Система активного хірургічного лікува­н­ня тяж­­коопечених» М. Атясова, яку згодом роз­винув Т. Арʼєв. Становле­н­ня К. в Україні, як і в цілому в СРСР, умовно поділяють на 3 періоди. 1-й період (1930–50-і рр.) характеризувався пере­важно емпірич. під­ходом і кон­­се­рватив. лікува­н­ням потерпілих. 1936 з ініціативи Ю. Джанелідзе у Ленінгр. ін­ституті швидкої мед. до­­помоги (нині С.-Петербург) створ. перше в СРСР спеціаліз. від­діл. для лікува­н­ня опіків. 1937 О. Вишневський у Москві, 1938 І. Іщенко в Києві створили опік. від­діл., які функціонували до 2-ї світової війни. У місц. лікуван­ні опіків у цей період пере­вагу надавали від­критому методу із за­­стосува­н­ням коагулювал. препаратів, дію яких спрямовано на формува­н­ня асептич. сухо­­го струпа на опік. поверх­ні. Під керівництвом О. Федоровського та В. Братуся при каф. шпитал. хірургії педіатр. факультету Київ. мед. ін­ституту 1959 організовано перше в Україні від­діл. на 30 ліжок (згодом роз­ширено до 60), що стало центром становле­н­ня і роз­витку К. в Україні. 1960 з іні­­ціативи Р. Богославського засн. перше в Донбасі опік. від­діле­н­ня. 2-й період (1960–90-і рр.) полягав у роз­роблен­ні організац. принципів, структури комбустіол. служби, тактики лікуван­ня потерпілих від терміч. травми; впроваджен­ні дерматомних пе­­ресаджень шкіри на рани, що гранулюють; ви­вчен­ні патогенезу опік. хвороби. На 27-му зʼ­їзді хірургів СРСР (1960, Москва) ухвалено ріше­н­ня про від­кри­т­тя спеціаліз. опік. від­ділень. Най­активніше пита­н­ня організації допомоги особам з опіками ви­вчали у великих пром. регіонах у звʼязку зі збільше­н­ням обсягів металург., маш.-буд. і гірн.-видобув. вироб-в, що зумовило значну частоту опік. травматизму. 1962 від­крито опік. від­діл. у Дні­пропетровську, 1965 — у Харкові; до 1967 в Україні функціонувало вже 10 таких від­ділень. Офіц. статус спеціаліз. лікув. уста­­нови для потерпілих від опіків затв. наказом МОЗ СРСР «Про заходи для подальшого поліпше­н­ня лікувальної до­­помоги хворим з опіками». Цим документом ви­значено обсяг мед. допомоги потерпілим на різних етапах, штати опік. від­діл. і про­грами під­готовки фахівців. В Україні діяльність опік. стаціонарів регламентував наказ МОЗ УРСР «Про заходи для подальшого поліпше­н­ня допомоги хворим з опіками». В опік. від­діл. впроваджено технологію дерматомного пере­садже­н­ня шкіри, сформовано систему пре­­вентив. і від­нов. хірургії опіків та їхніх наслідків. Так, в Україні реалізовано модель етап. лікува­н­ня осіб з опіками, прийняту в той час у СРСР, — від першої мед. і кваліфікованої хірург. допомоги до спеціаліз. лікува­н­ня в опік. від­діл. і центрах. Під керівництвом М. Повстяного діяв Респ. опік. центр на базі Київ. НДІ гематології та пере­лива­н­ня крові, що мав вагоме значе­н­ня у роз­витку комбустіол. служби України. 1975 функціонувало вже 20, у 1984 — 29 від­діл., що дало змогу досягти високого показника забезпеченості опік. ліжками (до 0,28 на 10 тис. насел.). За спри­­я­н­ня М. Повстяного ви­дано наказ «Про регламентацію діяльності опікової служби в Україні». Найважливішим досягне­н­ням ви­вче­н­ня про­блеми опіків вважають ви­зна­н­ня основою патології опік. хвороби втрату шкір. покриву як фізіол. системи. У звʼязку з цим сформульовано осн. принцип роботи клініки терміч. уражень: від­новлен­ня шкіри — гол. мета лікува­н­ня хворого з опіками. У цей період наук. дослідж. про­блемі присвя­тили Т. Арʼєв, М. Атясов, Л. Волков, Г. Вілявин, Р. Ґінзбурґ, Т. Гни­­лорибов, М. Камаєв, Д. Пекарський, О. Шалімов та ін. 3-му періоду роз­витку служби (від 1990-х рр.) властива модерніза­ція організац. структури і тактики лікува­н­ня опіків шляхом упровадже­н­ня ран­ніх хірург. втручань, здатних запобігати роз­вит­ку тяжкої опік. хвороби. 2000–05 створ. великі опік. центри в Києві, Донецьку, Харкові, Одесі; засн. каф. комбустіології й плас­­тич. хірургії у мед. ВНЗах Донецька (зав. — Е. Фі­сталь), Києва (Г. Козинець), Харкова (Т. Гри­горʼє­ва). Нині вчені роз­робляють сучасні технології хірург. лікува­н­ня глибоких опіків, біол. замін­ники шкіри та клітин. технологій, високотехнол. види не­­вільної шкір. пластики, нові методики рекон­структив. операцій для лікува­н­ня наслідків опіків. На цьому етапі знач. внесок у роз­виток К. зробили В. Бігуняк, І. Біжко, В. Гусак, О. Клігуненко, О. Коваленко, А. Попандопуло, Г. Самойленко, С. Слесарен­­ко, С. Сморщок, Т. Григорʼєва, Е. Фі­сталь та ін.

Літ.: Парамонов Б. А., Поремб­ский Я. О., Яблонский В. Г. Ожоги: Ру­­ководство для врачей. С.-Петербург, 2000; Гусак В. К., Фи­сталь Э. Я., Бари­нов Э. Ф., Штутин А. А. Термические субфасциальные поражения. Д., 2000; Козинец Г. П., Слесаренко С. В., Ра­­дзиховский А. П. и др. Ожоговая инто­ксикация. Патогенез, клиника, прин­ципы лечения. К., 2004; Козинець Г. П., Слесаренко С. В., Сорокіна О. Ю. та ін. Опікова травма та її наслідки: Кер-во для практ. лікарів. Дн., 2008; Олей­ник Г. А., Григорьева Т. Г., Федак Б. С. и др. Ожоги и отморожения. Атлас: Ру­­ководство для практ. врачей. Х., 2009.

Г. П. Козинець

Завантажити статтю