КОНЦЕНТРАЦІ́ЙНІ ТАБОРИ́ — місця, де за ріше­н­ням вищих органів державної влади або органів без­пеки з політичних, воєн­них, національних чи релігійних мотивів примусово утримували, як правило, у тимчасових приміще­н­нях і за вкрай примітивних побутових умов великі групи увʼязнених людей. Існують різні версії щодо за­провадже­н­ня практики «концентрува­н­ня» затриманих або полонених у таборах, зокрема їх створювали під час громадянської війни у США 1861–65, від 1895 організовували пред­ставники іспанської колоніальної влади на Кубі. Під час англо-бурської війни 1899–1902 британці утримували у місцях, які називали К. т., полонених фермерів-партизанів (від­тоді термін набув пошире­н­ня). На території УСР­Р–УРСР такі табори створювали за більшовицького і нацистського тоталітарних режимів. К. т. стали важливою складовою реалізації їхніх ідеологій (більшовицької версії марксизму та німецької — націонал-соціалізму) і політичної практики з елементами т. зв. соціальної інженерії. Водночас вʼязні К. т. були важливим ресурсом над­дешевої робочої сили. Кожен режим мав власну типологію та структуру К. т. Фактичні дані про табори, створені за комуністичного режиму, вперше стали до­ступними для широкої громадськості лише на початку 1990-х років. На основі архівних документів російські дослідники під­готували кілька довід­ників про виправно-трудові табори (ВТТ) у СРСР, серед яких — «Система исправительно-трудовых лагерей в СССР, 1923–1960» (1998), а також 7-томне зі­бра­н­ня документів «История сталинского ГУЛАГа. Конец 1920-х — первая половина 1950-х годов» (2004–05; обидві — Москва). Українські вчені уклали і оприлюднили 3-томний збірник документів «Оста­н­ня адреса. До 60-річчя соловецької трагедії» (К., 1997–99), в якому пред­ставлено матеріали про долю українських вʼязнів у Соловецьких таборах. Документи про нацистські К. т. зʼявилися у багатьох збірниках, ви­даних після заверше­н­ня другої світової війни, а також у спеціальних дослідже­н­нях, зокрема М. Марунчака, Л. Сушона, В. Короля, О. Круглова. Однак існують значні труднощі з їхньою класифікацією, що мають не лише наукове, а й практичне значе­н­ня — ви­зна­н­ня або неви­зна­н­ня колишніх вʼязнів тих чи інших таборів такими, що мають право претендувати на матеріальну компенсацію від уряду Німеч­чини.

Нацистські К. т., різноманітні за характером і при­значе­н­ням, за умовами утримува­н­ня вʼязнів майже всі належали до категорії таборів з високою смертністю, голодом, тортурами, масовими роз­стрілами. Спробу їхньої комплексної класифікації зроблено у «Довід­нику про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944)» (К., 2000), хоча й не всі пита­н­ня укладачам вдалося роз­крити. Загалом тема організації та діяльності К. т. на території УСР­Р–УРСР все ще залишається малови­вченою. Вперше на українських землях К. т. почали створювати каральні структури більшовицької влади РСФРР (у них утримували політичних противників радянської влади). У секретному наказі ВЧК від 2 вересня 1918 наголошено на необхідності за­провадити практику арештів ворожих до радянської влади прошарків населе­н­ня — пред­ставників буржуазії, духовенства, поміщиків, фабрикантів, торговців, офіцерів. Заарештованих пропонувалося утримувати у К. т., а також примушувати працювати під конвоєм. 5 вересня 1918 РНК РСФРР офіційно проголосила політику ізоляції класових ворогів у трудових К. т., під­ві­домчих губернським ВЧК. Більшість із таких осіб увʼязнювали без ріше­н­ня судових органів. Від квітня 1919 ці К. т., а також табори для військовополонених, під­порядковані Центральній колегії у справах полонених та біженців при Наркоматі військових і морських справ, почали називати таборами примусових робіт. Офіційно всі вони пере­йшли у ві­да­н­ня НКВС РСФРР, але фактично частина їх під­порядковувалася ВЧК. У той час функціонувало 5 типів таборів примусових робіт: особливого при­значе­н­ня, загального типу, виробничі, для військовополонених, роз­подільники. Однак така класифікація була умовною: у К. т. утримували як політично неблагонадійних осіб, так і кримінальних злочинців, хоча для остан­ніх у Наркоматі юстиції створили окрему систему місць увʼязне­н­ня. 1920 за вказівкою голови РНК РСФРР В. Леніна почали організовувати К. т. для заарештованих за звинуваче­н­ням у контр­революційних злочинах. Саме тоді виникли табори у м. Холмогори (нині село Архангельської обл.) і на Соловецьких островах (обидва — РФ). Одними з перших вʼязнів цих таборів стали колишні вояки УГА, від початку 1930-х років туди спрямовували багатьох пред­ставників інтелігенції та компартійних функціонерів з УСРР (більшість роз­стріляно 1937–38). В УСРР від 1920 К. т. створювали губернські і повітові органи ВУЧК. Загальна кількість таборів, що припинили існува­н­ня 1922 після ліквідації ВУЧК і створе­н­ня Державного політичного управлі­н­ня УСРР, неві­дома. Від 1923 місця утрима­н­ня політичних вʼязнів, засуджених за вироком суду, пере­бували у ві­дан­ні ОГПУ СРСР; місця покара­н­ня, де утримували вʼязнів за неполітичні злочини, — Наркомату юстиції УСРР. Від кінця 1920-х років працю увʼязнених почали використовувати для освоє­н­ня багатих на корисні копалини пів­нічних ра­йонів СРСР. По­становою РНК СРСР від 11 липня 1929 справи всіх засуджених до по­збавле­н­ня волі на термін від 3-х років пере­давалися у ві­да­н­ня ОГПУ, справи інших увʼязнених залишалися у системі республіканських наркоматів юстиції. На­прикінці 1929 — на початку 1930-х років на Пів­ночі РСФРР, а згодом і на всій території СРСР, для увʼязнених ОГПУ організовано мережу ВТТ. Від 1930 ці табори під­порядковувалися Головному управлін­ню виправно-трудових таборів ОГПУ СРСР (див. ГУЛАГ).

1935 у НКВС УСРР створили від­діл трудових поселень та місць увʼязне­н­ня. В УСР­Р–УРСР ВТТ і колонії ГУЛАГу діяли впродовж 1930–50-х років. Їхні вʼязні працювали на будівництві шосейних доріг (від 1936 ГУЛАГ забезпечував робочою силою будівництво й капітальний ремонт автошляхів) і оборон­них споруд. Так, на будівництві дороги стратегічного при­значе­н­ня смт Ємільчине (Житомирська обл.) — м. Могилів-Подільський (Він­ницька обл.) по­стійно працювало 5–6 тис. вʼязнів, під­порядкованих управлін­ню «Будівництво 211 та ВТТ», що 1938–40 роз­ташовувалося у селищі Стрижавка (нині смт Він­ницька обл.). 1938–39 управлі­н­ня «Будівництво 210 та ВТТ» (кількість вʼязнів неві­дома) прокладало дорогу стратегічного при­значе­н­ня Черкаси — с. Котюжани (Мурованокуриловецького ра­йону Він­ницької обл.). Після при­єд­на­н­ня Західної України до УРСР 1939–41 «Управлі­н­ня будівництвом Західно-Української дороги № 1» споруджувало магістраль Проскурів (нині Хмельницький) — Тернопіль (у його таборі утримували польських військовополонених). Напередодні нападу Німеч­чини на СРСР вʼязні ГУЛАГу, солдати будівельних баталь­йонів, польські військовополонені та колгоспники, мобілізовані місцевими органами влади, будували на території УРСР 82 аеро­дроми. У травні–вересні 1941 на залізничній станції по­близу с. Білокоровичі (Олевського ра­йону Житомирської обл.) існував табір НКВС Білоруської РСР. Його вʼязні працювали у камʼяному карʼєрі, копали протитанкові рови й окопи. Після другої світової війни на будівництві доріг певний час використовували військовополонених, яких утримували в таборах НКВС. 1949 створили нові управлі­н­ня будівництва Головного управлі­н­ня шосейних доріг (ГУШОСДОРу) МВС СРСР з ВТТ. Головна контора «Будівництво ГУШОСДОРу МВС СРСР № 1 та ВТТ» роз­міщувалася у м. Красний Луч Ворошилов­градської (нині Луганської) обл. (1952–53 у його ВТТ по­стійно утримували понад 4 тис. вʼязнів). Вони будували ділянку дороги Київ — Харків — м. Ростов-на-Дону (РФ). 1948–53 у Харкові діяло управлі­н­ня «Будівництво ГУШОСДОРу МВС СРСР № 2 та ВТТ», що споруджувало дороги Харків–Сімферополь і Київ — Харків — ст. Закомельська (по­близу с. Іванчуківка Ізюмського ра­йону Харківської обл.). У його складі по­стійно працювало 2–5 тис. вʼязнів. Головна контора «Будівництво ГУШОСДОРу МВС СРСР № 3 та ВТТ» 1950–52 знаходилася у м. Артемівськ (Сталінська, нині Донецька обл.) і забезпечувала спорудже­н­ня ділянки дороги Київ–Харків–Ростов-на-Дону (у його ВТТ утримували 4–5 тис. осіб). Управлі­н­ня «Будівництво ГУШОСДОРу МВС СРСР № 7 та ВТТ» 1949–50 роз­ташовувалося у м. Мелітополь (Запорізька обл.), 1950–53 — у Полтаві. Вʼязні (2– 4 тис. осіб) будували дорогу Харків–Сімферополь, а також ділянку дороги Київ–Харків–Ростов-на-Дону. Управлі­н­ня «Будівництво ГУШОСДОРу МВС СРСР № 8 та ВТТ» 1949–50 діяло у Запоріж­жі, 1950–51 — у Києві й забезпечувало будівництво дороги Київ — с. Чабани (нині смт Києво-Святошинського ра­йону Київської обл.) та ділянок доріг Харків–Сімферополь і Київ–Харків–Ростов-на-Дону (2–7 тис. вʼязнів). Від 1946 робочу силу ГУЛАГу почали використовувати у Донбасі. 1946–47 понад 15 тис. вʼязнів Донецького табору («Донлагу») видобували вугі­л­ля, від­новлювали шахти Донбасу й рудники Криворізького басейну, будували житлові будинки, виконували вантажні роботи. Табірні під­роз­діли «Донлагу» роз­міщувалися у Сталінській, Ворошилов­градській і Дні­пропетровській областях. Після його ліквідації вʼязнів пере­дали до від­повід­них від­ділень при Управлін­ні МВС Сталінської області. 1947–51 управлі­н­ня «Будівництво 882 (940) та ВТТ» споруджувало цехи на азототуковому комбінаті та металургійному заводі імені Ф. Дзержинського у м. Дні­продзержинськ (Дні­пропетровська обл.). Його вʼязні (у різний період від 1-ї до 6-ти тис. осіб) також брали участь у зведен­ні дач для високопосадових наукових й інженерно-технічних працівників на пів­ден­ному узбереж­жі Криму. У травні–жовтні 1951 у м. Кривий Ріг (Дні­пропетровська обл.) управлі­н­ня «Будівництво 462 та ВТТ» (5–7 тис. вʼязнів) будувало комбінат № 9, 3 шахти, ремонтно-механічний завод, житлові й комунальні обʼєкти, видобувало пісок та камінь, прокладало дороги. 1953 на його базі створили Азовський ВТТ («Азовлаг»), що про­існував до 1955. У 1951 в Сімферополі заснували управлі­н­ня «Будівництво 712» з власним ВТТ, який 1953 отримав назву Гагарінське табірне від­діле­н­ня. Його вʼязні (1–2 тис. осіб) працювали на гірничих роботах, будівництві дизельної електро­станції та бетон­ного заводу. 1951–55 на залізничній станції смт Делятин На­двірнянського ра­йону Станіславської (нині Івано-Франківської) області діяв ВТТ «ЕН» (1953 пере­йменований у Мостівське табірне від­діле­н­ня), який мав вищий рівень секретності. Близько 2-х тис. вʼязнів працювало у нафторозвідувальній екс­педиції, на споруджен­ні дизельної електро­станції, бетон­ного заводу, тунелів. У серединах 1950-х років діяльність К. т. в УРСР припинено, 1960 ліквідовано ГУЛАГ. Пита­н­ня про кількість К. т. комуністичного режиму в УСР­Р–УРСР і загальна чисельність утримуваних у них вʼязнів, умови їхнього життя й роботи потребує подальшого наукового дослідже­н­ня. З документів ві­домі лише деякі загальні дані (ймовірно, не повні) про кількість вʼязнів у виправно-трудових установах, під­порядкованих територіальним органам ГУЛАГу в УРСР (на 1 січня від­повід­ного року): 1935 — 57 тис. 568, 1937 — 47 тис. 657, 1939 — 42 тис. 690, 1941 — 58 тис. 396, 1945 — 38 тис. 381, 1949 — 156 тис. 825, 1953 — 89 тис. 261, 1957 — 32 тис. 611, 1960 — 31 тис. 976 осіб.

Після приходу 1933 до влади в Німеч­чині А. Гітлер проголосив про­граму «оздоровле­н­ня нації». Її суть полягала у знищен­ні політичних противників нацистів, «неповноцін­них» народів (зокрема євреїв і циган) та соціальних груп (кримінальних злочинців, пред­ставників деяких релігійних громад), окремих «фізично або психічно неповноцін­них» людей. Для викона­н­ня цієї про­грами спочатку в самій Німеч­чині, а згодом і в окупованих країнах організовано К. т. Словʼянські народи ви­знані нацистами «расово неповноцін­ними», тому на території їхніх країн, захоплених гітлерівськими військами та їхніми союзниками, проводили від­повід­ну окупаційну політику. Німецька і румунська окупаційні адміністрації створили на території УРСР мережу місць примусового утрима­н­ня військовополонених і цивільного населе­н­ня. Сучасні дані про загальну кількість нацистських К. т. на території УРСР різняться. Найповнішу інформацію по­дано в «Довід­нику про табори, тюрми та гетто на окупованій території України (1941–1944)» (К., 2000), упорядкованому згідно з нормами між­народної класифікації, ви­значеної Між­народною пошуковою службою (Німеч­чина). На основі цих матеріалів ви­окремлено типи таборів: К. т., ВТТ, ґестапівська тюрма, ґетто, пере­сильний табір, табір для цивільного населе­н­ня, трудовий табір, табір для військовополонених. Власне концентраційний табір є табір, створений для превентивного увʼязне­н­ня (а не для покара­н­ня за злочин чи утрима­н­ня як заміни тюремного строку) людей з політичних, національних чи релігійних мотивів за ріше­н­ням державного таємного поліції — ґестапо, без слідства й суду, встановле­н­ня терміну, з особливо жорстким режимом утримува­н­ня, з метою по­ступового знище­н­ня вʼязнів непосильною каторжною працею, голодом, екзекуціями, тортурами, вбивствами і стратами. Характерні ознаки концентраційного табору: повна ізоляція вʼязнів, реєстрація утримуваних і за­провадже­н­ня спеціального одягу та системи роз­пі­знавальних знаків і номерів, охорона військами СС (воєнізовані формува­н­ня гітлерівської партії), викори­ста­н­ня праці увʼязнених головною службою господарського управлі­н­ня СС. За цими ознаками до категорії концентраційного табору на території сучасного України належали 2 табори — у Львові (Янівський концентраційний табір) і Києві (Сирецький концентраційний табір); за сукупністю окремих ознак — ще 4: у Красному Лучі, Дні­пропетровську, м. Макіївка Сталінської обл., Сімферополі. Решту концентраційного табору можна ви­значити як ВТТ — під­порядкована комендатурі СД (служба без­пеки гітлерівської партії) та поліції без­пеки місце увʼязне­н­ня з особливо жорстким режимом для утрима­н­ня мешканців під­леглих територій упродовж ви­значеного строку (від 21-го до 56-ти днів, з можливим продовже­н­ням терміну) за ухиля­н­ня від трудової повин­ності чи трудові поруше­н­ня та направле­н­ня їх після від­бува­н­ня покара­н­ня на попереднє місце роботи або до концентраційного табору; ґестапівська тюрма — місце попереднього увʼязне­н­ня й утрима­н­ня під­леглого населе­н­ня з політичних мотивів із за­стосува­н­ням до увʼязнених насильницьких дій виняткової жорстокості, зокрема катувань і вбивств; табір примусової праці для євреїв — під­порядкована керівництву поліції та СС місце утримува­н­ня осіб єврейської національності для викори­ста­н­ня їх на важких роботах (колишнє ґетто або табір, створений для праце­здатних євреїв, вивезених з інших ґетто); трудовий табір — місце для ізольованого утримува­н­ня бранців з місцевого населе­н­ня, які примусово працюють на під­приємствах, будівництвах та ін. роботах; табір для військовополонених — місце утримува­н­ня військовополонених і партизанів (мали 2 стаціонарні під­типи: шталаг — для рядового та сержантського складу, офлаг — для офіцерів; існував також збірний і пере­сильний пункт для військовополонених й інтернованих цивільних громадян, що називався дулаг); пере­сильний табір — збірний пункт для від­правки попередньо ві­ді­браних з числа місцевого населе­н­ня бранців на примусову працю до Німеч­чини; табір для цивільного населе­н­ня — умовна категорія для по­значе­н­ня місця примусового утримува­н­ня населе­н­ня у випадку, коли в документах щодо цього місця від­сутні чіткі дані, які б давали змогу зарахувати його до вже ви­значених типів таборів.

Нині ві­домі лише орієнтовні дані про кількість нацистських таборів примусового утримува­н­ня цивільного населе­н­ня і військовополонених на українських територіях, згідно з якими у Він­ницькій області діяло: ґестапівських тюрем — 1, ґетто — 127, таборів примусової праці для євреїв — 7, трудових таборів — 3, таборів для військовополонених — 19; Волинській обл.: ґетто — 7, таборів примусової праці для євреїв — 2, таборів для військовополонених — 4, таборів для цивільного населе­н­ня — 1; Ворошилов­градській обл.: концентраційного табору — 1, ґестапівських тюрем — 11, трудових таборів — 3, таборів для військовополонених — 7, пере­сильних таборів — 2, таборів для цивільного населе­н­ня — 5; Дні­пропетровській обл.: концентраційного табору — 1, ВТТ — 1, ґестапівських тюрем — 3, ґетто — 6, таборів примусової праці для євреїв — 2, таборів для військовополонених — 13, пере­сильних таборів — 1, таборів для цивільного населе­н­ня — 5; Дрогобицькій обл. (нині у складі Львівської): ґестапівських тюрем — 1, ґетто — 12, таборів примусової праці для євреїв — 10, таборів для військовополонених — 2; Житомирській обл.: ВТТ — 1, ґестапівських тюрем — 3, ґетто — 6, таборів для військовополонених — 5; Запорізькій обл.: ґестапівських тюрем — 2, пере­сильних таборів — 1, таборів для військовополонених — 4, таборів для цивільного населе­н­ня — 3; Ізмаїльській обл. (нині у складі Одеської): ґетто — 6, трудових таборів — 2, таборів для військовополонених — 3, таборів для цивільного населе­н­ня — 1; Камʼянець-Подільській обл. (нині Хмельницька): ВТТ — 2, ґестапівських тюрем — 1, ґетто — 16, таборів для військовополонених — 9; Київській обл.: концентраційного табору — 1, ґестапівських тюрем — 2, ґетто — 3, трудових таборів — 1, таборів для військовополонених — 7, пере­сильних таборів — 2, таборів для цивільного населе­н­ня — 2; Кірово­градській обл.: ґестапівських тюрем — 1, ґетто — 2, таборів примусової праці для євреїв — 1, таборів для військовополонених — 14, пере­сильних таборів — 1, таборів для цивільного населе­н­ня — 5; Львівській обл.: концентраційного табору — 1, ВТТ — 1, ґестапівських тюрем — 1, ґетто — 15, таборів примусової праці для євреїв — 21, трудових таборів — 1, таборів для військовополонених — 3; Миколаївській обл.: ґестапівських тюрем — 3, ґетто — 7, таборів для військовополонених — 7, таборів для цивільного населе­н­ня — 3; Одеській обл.: ґестапівських тюрем — 2, ґетто — 30, трудових таборів — 1, таборів для військовополонених — 6, пере­сильних таборів — 3, таборів для цивільного населе­н­ня — 5; Полтавській обл.: ґестапівських тюрем — 6, ґетто — 1, таборів для військовополонених — 12, пере­сильних таборів — 2, таборів для цивільного населе­н­ня — 9; Рівненській обл.: ВТТ — 1, ґестапівських тюрем — 1, ґетто — 20, таборів примусової праці для євреїв — 1, трудових таборів — 1, таборів для військовополонених — 9, таборів для цивільного населе­н­ня — 2; Сталінській обл.: концентраційного табору — 1, ВТТ — 1, таборів для військовополонених — 29, пере­сильних таборів — 1, таборів для цивільного населе­н­ня — 4; Станіславській обл.: ґетто — 2, таборів примусової праці для євреїв — 4, таборів для військовополонених — 1, таборів для цивільного населе­н­ня — 1; Сумській обл.: ґестапівських тюрем — 3, ґетто — 1, таборів для військовополонених — 14, таборів для цивільного населе­н­ня — 1; Тернопільській обл.: ґестапівських тюрем — 2, ґетто — 24, таборів примусової праці для євреїв — 29, трудових таборів — 1, таборів для військовополонених — 5; Харківській обл.: ґестапівських тюрем — 4, ґетто — 1, таборів для військовополонених — 28, пере­сильних таборів — 3, таборів для цивільного населе­н­ня — 3; Херсонській обл.: ґестапівських тюрем — 5, ґетто — 1, таборів примусової праці для євреїв — 1, трудових таборів — 1, таборів для військовополонених — 10, пере­сильних таборів — 2, таборів для цивільного населе­н­ня — 7; Чернівецькій обл.: ґетто — 6, пере­сильних таборів — 2, таборів для військовополонених — 1, таборів для цивільного населе­н­ня — 5; Чернігівській обл.: ґестапівських тюрем — 5, трудових таборів — 2, таборів для військовополонених — 2, таборів для цивільного населе­н­ня — 1; Закарпа­т­тя: ґетто — 8, трудових таборів — 2, пере­сильних таборів — 2; Кримська АРСР у складі РРФСР (нині АР Крим): концентраційного табору — 1, ґестапівських тюрем — 7, ґетто — 2, таборів для військовополонених — 23, таборів для цивільного населе­н­ня — 4. Загалом на території УРСР (разом із Закарпа­т­тям та Кримом) діяло 817 нацистських таборів примусового утримува­н­ня цивільного населе­н­ня і військовополонених, серед них концентраційного табору — 6, ВТТ — 7, ґестапівських тюрем — 68, ґетто — 304, таборів примусової праці для євреїв — 78, трудових таборів — 22, таборів для військовополонених — 242, пере­сильних таборів — 23, таборів для цивільного населе­н­ня — 67. В УРСР гітлерівці та їхні союзники закатували в таборах і тюрмах та по­збавили життя у ході масових знищень людей до 6-ти млн осіб мирного населе­н­ня і військовополонених, зокрема близько 1 млн 600 тис. євреїв. На Нюрнберзькому процесі 1945–46 систему гітлерівських концентраційного табору засуджено як прояв антилюдяності, офіційного між­народного засудже­н­ня сталінського концентраційного табору не було.