Концептуалізм

КОНЦЕПТУАЛІ́ЗМ (від лат. conceptus — думка, уяв­ле­н­ня) — літературно-художній напрям, що склався в середині 1960-х років у США та Європі, по­значив пере­хід від модернізму і неоавангарду до постмодернізму, глибоко вплинув на подальший мистецький роз­виток. Ін. назва — концептуал. мистецтво. Авторство цього терміна приписують філософу та музиканту Г. Флінту (вжив 1961 в есе) і художнику С. Левіту. К. виник як опозиція поп-арту, зосередженому на предмет. світі, та неоекс­пресіонізму як виразу емоц.-інтуїтив. худож. імпульсів. На тлі заг. комерціалізації мистецтва, що особливо посилилася від 2-ї пол. 20 ст., коли на його продукува­н­ня почали активно впливати немист. фактори (реклама, менеджмент), К. наголошував на мистецтві як особливій сфері твор. інтелектуал. діяльності, що опе­­рує певними при­йомами, цілями та закономірностями, апелюючи не до емоц. сприйня­т­тя, а до інтелектуал. осмисле­н­ня. Творчість художника роз­глядали у спів­від­ношен­ні із внутр.-мист. і позамист. світами, де головною є ідея, концепція твору, а не його формал.-пластичне втіле­н­ня. Із К. повʼязане роз­шире­н­ня кордонів мистецтва, про­грамна увага до принципів його сприйня­т­тя, інтер­претації та функціонува­н­ня. К. зняв про­блему якості худож. форми, «естетичності» як однієї з його складових, що пере­носиться до сфери «худож. ремесла». Домінуючим у мистецтві та творчості вважають позицію автора, за­пропоновану ним кон­цепцію, ідею. К. вплинув на заг. роз­виток мистецтво­знавства, зокрема версії історії мистецтва, яку роз­глядають перш за все як історію худож. ідей, а не творів, форм і стилів. К. пере­тлумачив самі виміри «худож. твору» та «мистецтва», які зближуються з мист. діяльністю, містять автор. наміри, процесуал. практики, художні жести, ідейні про­грами тощо. Полемізуючи з традиц. мист. формами, концептуал. мистецтво використовує найрізноманітніші засоби, здатні роз­крити ідею художника, — фото­графії, письмові текс­ти, масову друк. продукцію, різноманітні схе­ми та графіки, звук, ві­деоматеріали, пром. вироби, природні обʼєкти. Зміст мистецтва роз­гортається між інтелектуал. творчістю митця та дослідж. природи, особливостей, функціонува­н­ня, сприйня­т­тя, мови мистецтва. К. по­­­єд­нав методи філософії, лінгвістики, естетики, математики, теорії мистецтва; актуалізував проб­лему контекс­ту, у якому виник та існує худож. твір, і мистецтво загалом, вплив на нього немист. факторів (сусп. історії, політики, психології, економіки). Значне місце в ньому належить документації: зафіксованим у той чи ін. спосіб худож. акціям та ви­ступам (фото, відео, текс­ти), автор. і глядац. інтер­претаціям. Завдяки заг. аналітичності та теоретизуван­ню К. варто на­зва­ти «мистецтвом про мистецтво». Витоки К. простежуються у дадаїзмі — худож. напрямі серед. 1910–20-х рр., що наголошував на кризі традиц. твору мистецтва, вичерпаності про­блем його мор­­фології та актуальності функціонува­н­ня; порушив пита­н­ня дослідж. засобів, завдяки яким мистецтво набувало культурно-сусп. значе­н­ня й статусу; роз­глядав пере­хід від «явища» до концепції, по­значені М. Дюшаном.

Серед теоретиків К. — С. Левіт, Дж. Кошут, А. Ка­проу, Б. Ноуман. Одним із перших творів вважається «Стертий малюнок Де Кунінґа» Р. Раушенберґа (1953). В одному з гол. про­грамно-теор. текс­тів — есе «Art after philo­so­phy» («Мистецтво після філо­софії» // «Studio international», 1969, vol. 178, № 11) Дж. Кошута проголошено засадничі тези про до­­корін­не пере­осмисле­н­ня того, яким чином функціонує твір мистецтва або сама культура; мистецтво — сила ідеї, а не матеріалу; все мистецтво (після М. Дю­­шана) концептуальне за своєю природою, тому що воно існує лише як ідея. Класич. зразком К. стала його композиція «Один і три стільці» (1965). Від серед. 1950 — на поч. 60-х рр. від­булися важливі для становле­н­ня худож. напрямку акції І. Кляйна, Р. Раушенберґа, П. Манцоні, Х. Явашева та ін. Першу ви­став­ку «Концептуал. мистецтво і концептуал. художники» проведено 1970 у Нью-Йорку.

К. проявив себе у широкому діа­­пазоні худож. висловлювань, уві­­бравши різноманітні акційні фор­ми мистецтва (перформанси, гепенінги та ін.), боді-арт, ленд-арт, арте повера (бідне мистецтво), відео-арт, літризм, культурне мистецтво, в якому як матеріал використовують твори різних епох, концептуал. складова ви­значає особливості мінімалізму. К. проявився у діяльності європ. руху «Флуксус», арґентин. «Групі Ро­заріо», англ. «Мистецтво і дис­курс» та ін. Гол. художники — Р. Раушенберґ, І. Кляйн, С. Браун, Т. Еткінсон, Я. Діб­бенс, Х. Явашев, П. Манцоні, Йоко Оно, Дж. Латхам, Р. Баррі, Д. Хюблер, Г. Хааке, Ф. Форест, Й. Бойс, Л. Вайнер, Р. Лонґ, Крісто; скульптори — С. Левіт, Р. Смітсон, Р. Серра; художники-теоретики — Дж. Кошут, Дж. Бальдес­сарі; акціоністи — В. Ак­кончі, Б. Наумен; ві­део­художник Нам Джун Пайк.

1960 склалося поня­т­тя «концептуал. дизайн», яке ви­значило методи систем. проектува­н­ня середовища, що виходило за межі традиц. тех. естетики та гар­монізації форм пром. виробів. Сучасні компʼютерні технології віртуал. реальності можна роз­глядати як нову форму концептуал. мистецтва.

К. набув обширів глобал. між­нар. явища. У його формуван­ні брали участь різні локал. нац. школи, що часто формувалися паралельно у США та Європі; заг. концептуаліст. спрямованість по­єд­нувалася в них із регіон. про­блематикою, яка надавала цим проявам особливості, непо­вторності. Зокрема в СРСР К. виник в умовах неофіц. мистецтва — андеґраунду. На противагу західному, який пере­бував в опозиції до «су­спільства спожива­н­ня» та «масової культури», вітчизн. К. склався у полеміці з пануючою рад. культурою і мистецтвом соцреалізму, спричинений ро­зумі­н­ням їхньої штучності та ві­дірваності від дійсності, індивідуал. ідеол. і духовно-худож. спротивом, що по­значилося на суто зовн.-формал. прикметах — певній камерності, мовній «роз­­­митості». Від­мін­ними були й самі інтенції, де зацікавле­н­ня ви­значали не стільки заг.-теор. про­блеми мистецтва, а перш за все аналіз своєрідності рад. су­спільно-культур. контекс­ту, особливість його змістів та значень, парадоксальність побут., ідеол. і куль­тур. просторів. Спільною залишалася критика мистецтва, яка у вітчизн. версії залучала досвід рос. та укр. авангарду поч. 20 ст.

Найбільш знач. явищем, що отри­мало світ. ви­зна­н­ня, став моск. К., який сформувався у 1970-і рр. (у складі були й митці з України). Термін зʼявився у стат­ті одного з його провід. дослідників — Б. Грой­са («Московский романтический концептуализм» // «А–Я», Париж, 1979, № 1). Його гол. пред­став­никами стали І. Кабаков, А. Монастирський і група «Колективні дії», Е. Булатов, Д. Пригов, В. Пи­­воваров, В. Захаров, М. Алексєєв, І. Нахова, Л. Рубінштейн, В. Комар та О. Меламід (заснували 1972 напрям «соц-арт»), група «Гніздо» (Г. Донськой, М. Ро­­шаль, В. Скерсис), Н. Аба­­лакова, А. Жигалов, І. Чуйков, Ю. Альберт, А. Філіпов, Р. та В. Гер­­ловіни, група «Мед. герменевтика» (С. Ануфрієв, П. Пеп­пер­штейн, Ю. Лейдерман).

Одним із перших вітчизн. концептуалістів став харків. художник В. Бахчанян (пере­їхав до Москви, згодом — до США). Учень В. Єрмилова та Б. Косарева, він від кін. 1950-х рр. звернувся до концептуал. практик (колажі, автор. текс­ти, малюнки), певною мірою інтер­претуючи в них досвід укр. авангарду 1920-х рр. (зокрема В. Єрмилова, М. Семенка), де парадоксальність зро­­стала на принципі мовної гри. В Україні К. не став ви­значеним та окресленим напрямом, інтерес до нього пунктирно простежується у творчості художників від 2-ї пол. 20 ст. до сучасності.

Концептуал. практики використовували харків. фотохудожник Б. Михайлов, київ. художники Ф. Те­­тянич, А. Степаненко. Кон­­цептуаліст. середовище склало­ся на­прикінці 1970-х — на поч. 80-х рр. в Одесі (Л. Войцехов, С. Ануфрієв, Ю. Лейдерман, І. Чацкін, О. Музиченко, Д. Нужин, А. Петрел­лі, С. Мартинчик, І. Стьопін, Л. Скрипкіна, В. Саль­ников, Л. Резун, О. Петренко та ін.); його заг. спрямува­н­ня через акції, перформанси, малюн­ки, автор. книжки, обʼєкти та ін. зосереджено на іроніч. «дослідж.» парадоксальності рад. культури з її роз­біжністю між декларов. ідеями та реальністю. У поєд­­нан­ні із засвоє­н­ням ідей пост­модернізму досвід К. присутній у творчості художників «нової хви­­лі» (2-а пол. 1980 — серед. 90-х рр.; В. Раєвський, І. Копистинсь­кий, А. Савадов, В. Бажай, О. Тістол, В. Реунов, М. Маценко, В. Старух, В. Кауфман, В. Цаголов, А. Ганкевич, О. Мігас, І. Гусєв та ін.). Послідовно в його руслі працювали група львів. митців «Фонд З. Мазоха» (1990-і рр.), І. Дюрич та І. Подольчак.

У сучас. укр. мистецтві поряд із митцями, які про­грамно продовжують концептуал. практики (А. Кахідзе), інтерес до акцій, пер­­формансів, гепенінгів, мистецтва обʼєкта та ін. його видів присут­­ній у творчості широкого кола авторів (Р. Мінін, С. Попов, В. Куз­­нецов та ін.; групи «Р.Е.П.», «SOSка»).

Завантажити статтю