Варшавський договір директорії УНР з Польщею

ВАРША́ВСЬКИЙ ДО́ГОВІР ДИРЕКТО́РІЇ УНР З ПО́ЛЬЩЕЮ — політичні й військові конвенції, під­писані від­повід­но 22 і 24 квітня 1920 пред­ставниками Польщі й Директорії УНР. Невдачі у боротьбі проти на­ступу більшовицьких військ, денікінців і Польщі та пере­хід УГА на службу до А. Денікіна змусили Директорію змінити зовнішньо-політичний курс і шукати нових союзників, що зумовило прийня­т­тя українським урядом ріше­н­ня про направле­н­ня до Польщі дипломатичної місії, що повин­на була врегулювати широке коло політичних, торговельних і військових про­блем, а головне — домогтися офіційного ви­зна­н­ня УНР Польщею.

До складу місії, крім пред­ставників УНР Л. Михайліва, Б. Ржепецького і М. Мишанецького, уві­йшли також пред­ставники ЗОУНР С. Витвицький, А. Горбачевський і М. Новаковський. Головою місії став в. о. Міністра закордон­них справ УНР А. Лівицький. На першому засі­дан­ні пере­говорів 28 жовтня 1919 українські дипломати оголосили декларацію, в якій головним принципом у під­ході до пита­н­ня про ви­значе­н­ня українсько-польського кордону був етно­графічний. Водночас декларація порушувала пита­н­ня ви­зна­н­ня Польщею само­стійності УНР. Польська сторона роз­цінила проголошену українською стороною декларацію під­ходів щодо виріше­н­ня спірних питань як невід­повід­ну домага­н­ням польського уряду і категорично наполягала на тому, щоб у декларації було чітко ви­значено державні кордони між Україною і Польщею, а також ви­знано належність Східної Галичини до Польщі. Пред­ставники польського уряду дали зро­зуміти, що у разі не­прийня­т­тя їхніх умов вони пі­дуть на договір із урядом УСРР. Після довгих нарад зʼявився проект нової декларації, де польські домага­н­ня було взято до уваги. Цей документ став своєрідною ілюстрацією тогочасних політичних реалій, однією з яких було ката­строфічне становище українського уряду, який фактично вступив у стадію самоліквідації.

2 грудня 1919 у Варшаві на пʼятому засі­дан­ні пере­говорів А. Лівицький вручив польській стороні текст нової декларації, у якій польсько-український кордон встановлювався по річці Збруч, закріплюючи тим самим зрече­н­ня Україною суверен­них прав на Східну Галичину. З приводу вруче­н­ня полякам нової редакції декларації пред­ставники ЗОУНР С. Витвицький, А. Горбачевський та М. Новаковський оголосили протест і подали заяву про свій вихід зі складу місії. На на­ступних засі­да­н­нях обговорювалися умови польсько-українського договору. Протест української сторони був викликаний другим пунктом польського проекту, за яким Україна, крім Східної Галичини, повин­на була по­ступитися ще й Західною Волин­ню, Холмщиною, Під­ляш­шям і Поліс­сям. Пере­говори у Варшаві опинилися під за­грозою зриву, оскільки польська сторона зайняла не­примирен­ну позицію щодо спільних кордонів, внаслідок чого польсько-українські пере­говори ді­йшли до тієї межі, коли одна зі сторін під тиском іншої мала піти на кардинальні по­ступки у принциповому питан­ні.

Ро­зуміючи трагічність і без­надійність становища, нарада української дипломатичної місії у Польщі за участі голови Директорії С. Петлюри прийняла остаточне ріше­н­ня: під­писати договір у польській редакції, вважаючи, що він прислужиться справі боротьби за незалежну Україну. Договір був під­писаний о 1-й год. 40 хвилин ночі з 21 на 22 квітня 1920, хоча у самому документі за­значалася дата 21 квітня 1920. Його під­писали: А. Лівицький — голова української дипломатичної місії у Польщі — з одного боку, та Я. Домбський — міністр закордон­них справ Польщі — з іншого. У договорі польська сторона об­умовила все до найменших по­дробиць на свою користь за рахунок обмеже­н­ня інтересів української сторони, у ньому навіть не перед­бачалося жодних санкцій до Польщі у випадку недотрима­н­ня нею своїх зобовʼязань.

Варшавський договір був оформлений двома основними документами — політичною конвенцією від 22 квітня 1920 і військовою — від 24 квітня 1920, яка вважалася інтегральною частиною політичної конвенції. Військову конвенцію, за якою польські і українські війська проголошувалися союзниками, під­писали генерал-хорунжий В. Сінклер і під­полковник М. Дідковський від УНР та майор В. Славек і капітан В. Єнджеєвич від Польщі. У першому пункті Договору закріплювалось ви­зна­н­ня Польщею Директорії УНР верховною владою в Україні, в на­ступному — вирішувалися пита­н­ня про територію і кордони. Уряд Ю. Пілсудського загалом байдуже по­ставився до евентуальних кордонів УНР з третіми державами і зобовʼязувався не укладати ніяких угод з країнами, які вороже ставляться до України, однак право УНР на територію ви­знавав лише східніше польського кордону 1772.

Таким чином Україні довелося заплатити за свою незалежність ціною значних територіальних по­ступок: до Польщі від­ходили Східна Галичина, Холмщина, Під­ляш­шя, частина Поліс­ся і 7 повітів Волині, що становило майже 162 тис. км² з населе­н­ням 11 млн осіб. Українці, що проти своєї волі потрапили до складу Польської держави, виявилися по­збавленими нещодавно від­во­йованих свобод, оскільки українські закони на цих територіях були від­разу скасовані. Договір мав таємний характер, тому вперше українські текс­ти конвенцій опублікував 1926 у Празі С. Шелухін, пере­клад політичної конвенції франц. мовою здійснив Р. Мартель 1931, а пере­важну більшість її статей польською мовою оприлюднив Л. Василевський 1934. Варшавський договір не був одномоментним актом української дипломатії, оскільки велася тривала, сповнена драматизму боротьба української делегації за національні інтереси України, і лише ката­строфічне внутрішнє та між­народне становище Директорії УНР і тактика від­вертого політичного шантажу з боку польського уряду змусила українських дипломатів піти на значні по­ступки.

Завантажити статтю