ВАСИЛÉНКО Микола Прокопович (02(14). 02. 1866, с. Есмань, нині смт Червоне Глухівського ра­йону Сумської області — 03. 10. 1935, Київ) — історик, право­знавець, політичний і громадський діяч. Брат К. Василенка, чоловік Н. Полонської-Василенко. Академік ВУАН (1920). Дійсний член НТШ (1911). На­вчався на медичному, закінчив історико-філологічний факультет Дерптського університету (нині м. Тарту, Естонія, 1890). Того ж року пере­їхав до Києва, де став членом редколегії журналу «Кіевская старовина», у якому опублікував свої перші наукові стат­ті, серед них — історичні роз­відки «К во­просу о децентрализации исторических архивов», «К истории малорус­ской историо­графии и малорус­ского обществен­ного строя», «Прикрепление крестьянства лев­обережной Малорос­сии в XVIII ст.». У 1893–1903 викладав історію та російську мову у київських гімназіях та Кадетському корпусі, водночас писав стат­ті для «Энциклопедического словаря» Ф. Брокгауза та І. Ефрона, зокрема «Литовско-рус­ское государство», «Малорос­сия», «Уния и униатская церковь в пределах Польши и Рос­сии». 1903– 05 — службовець губернського попечительства про народну тверезість та губернського статистичного комітету; 1905–06 — редактор українофільського журналу «Киевские отклики»; 1907 за публікацію матеріалів анти­урядового спрямува­н­ня був засуджений до однорічного увʼязне­н­ня (покара­н­ня від­бував у Санкт-Петербурзі). Від 1910 — член загальноросійської Кон­ституційно-демократичної партії та ТУПу, в про­грамі якого була вимога автономії України в рамках буржуазної кон­ституційної Росії. Склав іспити на магістра російської історії в Університеті святого Володимира у Києві; у 1911 було присвоєно зва­н­ня приват-доцента, однак влада по­збавила його права викладати; 1911–12 брав участь у написан­ні дослідже­н­ня «Всемирная история» під редакцією Пфлуга — Гартунга, зокрема був автором статей «Очерк рус­ской истории», «Славянские народы (Рос­сия)»; 1913 — присяжний повірений Одеської судової палати, голова правлі­н­ня Київського обліково-позичкового товариства взаємного кредиту; 1913–16 у Києві ви­йшли друком моно­графії «Исторические сведения о кабардинском народе» та «Очерки по истории Западной Руси и Украины». Під час Першої світової війни працював у київському від­ділен­ні «Союзу міст», «Воєн­но-промислового комітету», «Татьянінського комітету» і «Товариства допомоги населен­ню Пів­ден­ної Росії». У 1916 започаткував Київський міський комітет для задоволе­н­ня потреб, повʼязаних з війною, працював захисником при канцелярії 12-го кримінального від­діле­н­ня Київського окружного суду. 22 березня 1917 Тимчасовий уряд при­значив його попечителем Київської учбової округи, 17 серпня — товаришем міністра освіти Росії. Повернувшись до Києва у листопаді 1917, працював викладачем кафедри історії Університету святого Володимира, водночас — професор Українського народного університету та юридичного ін­ституту. Від квітня 1918 — член Генерального суду України, виконувач обовʼязків голови Ради Міністрів в уряді геть­мана П. Скоропадського, Міністр народної освіти (від другої половини червня — Міністр народної освіти і мистецтв). За сумісництвом до травня 1918 — виконувач обовʼязків Міністра закордон­них справ та голова Державної Сенату Української Держави. Пере­буваючи на посту Міністра освіти, проводив політику українізації освітніх закладів, був одним з ініціаторів створе­н­ня УАН і Національної бібліотеки, його заходами від­крито 50 нових українських загальноосвітніх шкіл, він був також одним з ініціаторів створе­н­ня Київського та Українського Камʼянець-Подільського університетів. Від осені 1920 — голова Комісії для ви­вче­н­ня західноруського та українського права при Соціально-економічному від­ділі УАН, редактор «Звітів» цього від­ділу, водночас читав у Київському ін­ституті соціально-економічних наук курси «Загальне вче­н­ня про право» та «Україно­знавство», у Київському ко­оперативному ін­ституті — «Історію економіки побуту»; 1921–22 — президент ВУАН. 24 вересня 1923 — 24 жовтня 1925 пере­бував у вʼязниці у справі Київського обласного центру дій, засуджений до 10 років увʼязне­н­ня, був амністований (реабілітований лише у квітні 1991). Після звільне­н­ня продовжував працювати у ранзі позаштатного академіка, у 1925– 33 очолював Соціально-економічний від­діл та Комісію для ви­вче­н­ня історії західноруського та українського права при ньому, видавав «Записки» цього від­ділу та «Праці» комісії. У дослідже­н­нях історії права Василенко був прихильником порівняльно-історичного методу, започаткував нову галузь правничої науки — історію української держави і права. 1991 АНУ заснувала премію імені Василенка.