Відокремлення церкви і держави

ВІД­ОКРЕ́МЛЕ­Н­НЯ ЦЕ́РКВИ ВІД ДЕРЖА́ВИ Упродовж віків взаємини між Церквою і державою змінювалися від­повід­но до спроб держави навʼязати свою зверх­ність Церкві, з ін. боку — намагань Церкви ві­ді­гравати домінуючу роль у житті су­спільства, що призводило до прихов. чи від­критої конфронтації. В антич. державах язичниц. жерці, пере­буваючи під держ. опікою, по суті були держ. урядовцями, а релігія — сусп. (а не індивід.) справою. Боротьба, скажімо, з християнством зумовлювалася перш за все громад. небезпекою, що її несе з собою, на думку гонителів християнства, нова релігія. На противагу своїм гонителям, християни наголошували на свободі совісті, а саме християн. віровче­н­ня від­ділило морал. обовʼязки людини від громадян. життя, чим завдавало удару політ. вчен­ню Стародав. світу, що вбачало в людині перед­усім громадянина, який повинен від­дати свої сили на служі­н­ня державі. З огляду на вже могутню християн. Церкву, Рим. влада проголосила терпимість до всіх релігій, а згодом ви­знала християнство держ. релігією, що докорін­но змінило ставле­н­ня Церкви до держави. Перший великий проект християн. «політ. ідеології» був під­готовлений придвор. єпис­копом імператора Кон­стантина І Великого Євсевієм Кесарійським і став зразком роз­витку реліг.-політ. імпер. теології за принципом «один Бог, одне Слово, один імператор, одна імперія». Її впровадже­н­ня означало без­посередню сакралізацію існуючих держ. та сусп. форм. Із посиле­н­ням панівного становища в державі християн. Церква проявляла реліг. нетерпимість не лише у ставлен­ні до внутр. ворогів (єретиків), але й до язичників та юдеїв. Християнство, ви­знане Феодосієм І єдиною офіц. релігією держави, повернулося до практики язичниц. часів, коли кожна людина, що не належала до панівної Церкви, була приречена на громад. без­правʼя. У Візантії держава панувала над Церквою, оскільки візант. імператори, які по­єд­нували політ. і духовну владу, присвоїли собі право верховенства у роз­вʼязан­ні церк. справ. Успадковуючи принципи цезарепапізму Візантії, РПЦ також була повністю під­порядк. світській владі, особливо з часів Петра І, при цьому церк. справами керував Священ. Синод — орган держ. влади. 1797 імператора проголошено главою Церкви, на­звано її верхов. захисником та охоронцем догматів віри. На Зх. також від­бувалося зли­т­тя церк. та держ. елементів, більше того, РКЦ в особі Папи Римського претендувала на провід­ну роль у багатьох європ. країнах. Знач. удару папству за­вдала Реформація, яка вивела з-під влади рим. курії знач. регіон Європи. У проте­стант. країнах впроваджувалася система, яка ви­знавала зовн. сторону церк. діяльності під­владною державі і навіть допускала права держави змінювати панівну в країні релігію (зокрема у Великій Британії в 16 ст.). В епоху Просвітництва та бурж. революцій по­ступово від­роджувалася ідея віротерпимості, хоча вона й по­єд­нувалася зі збереже­н­ням держ. релігії. Принцип від­окремле­н­ня Церкви від держави вперше реалізов. у США. У Європі від­окремле­н­ня Церкви від держави вперше було здійснене 1869 в Ірландії (зумовлене тим, що майже все насел. цієї території, яка тоді належала Великій Британії, було католицьким, тоді як держ. Церквою вважалася Церква метрополії — англіканська). Упродовж 19 ст. європ. радикали, пере­буваючи в опозиції до політики своїх урядів, по­стійно висували вимогу від­окремити Церкву від держави, тоді як сама церк. політика урядів здебільшого зводилася до намагань зменшити вплив Церкви на су­спільно-політ. процеси, зокрема й на освіту.

В Україні про принцип В. Ц. від д. йдеться в Проекті групи членів Укр. нар. партії «Основний закон “Само­стійної України” — спілки народу українського» (1905). У часи Директорії в проекті «Основного Державного закону УНР» за­значено, що має бути під­готовлений окремий Держ. закон, у якому буде викладено заг. основи організації Православ. церкви в межах Української Держави, зберігаючи її внутр. автономію, та ви­значить її правне від­ноше­н­ня до держави. Більшовики проголосили принцип В. Ц. від д. 22 січня 1919 декретом Тимчас. робітн.-селян. уряду України, згодом під­тверджений Кон­ституціями (1919 — ст. 23, 1929 — ст. 8, 1937 — ст. 104). Закла­да­н­ня й діяльність реліг. громад урегульовував «Адміністративний кодекс УСРР» (1927). Його по­станови доповнювали ін­струкції нар. комісаріятів (згодом мін-в) внутр. справ, освіти, а також ін. чинні кодекси. Однак Церква залишалася під жорстким контролем держ. органів, які регламентували не тільки вияви сусп. активності, а й внутр. життя реліг. організацій. По­збавле­н­ня реліг. громад церк. майна та юрид. становища приват. т-в в умовах тоталітар. системи зробило Церкву ще без­правнішою. Встановлену систему характеризувало, з одного боку, ро­зірва­н­ня звʼязків церк. і держ. установ, по­збавле­н­ня Церкви під­тримки з боку держави та на­да­н­ня реліг. громадам статусу приват. т-в чи спілок, а з ін. боку — цілковите узалежне­н­ня реліг. громад від органів виразно не­прихильної до всякої релігії держави (див. Антирелігійна пропаганда, Антирелігійний терор). Свобода від­правле­н­ня реліг. культів у СРСР ставиться поруч зі свободою антиреліг. пропаганди (ст. 104 Кон­ституції УРСР), фактично веденої офіц. установами. Реліг. пропаганда була неможливою. В країні, де антиреліг. пропаганда стала по­стій. складовою системи засобів боротьби з релігією, найменші спроби реліг. проповіді поза церквою нещадно каралися. Таке лицемірство в трактуван­ні свободи совісті неодноразово ставало під­ставою гонінь за віру, які, однак, не торкалися офіц. ви­знаної сталін. режимом Моск. Патріархії, що, тяжіючи до зли­т­тя духов. та світ. влади, швидко налагодила тісні звʼязки з комуніст. державою, і, всупереч закону про від­окремле­н­ня Церкви від держави, залишалася зрощеною з держ. структурами, перед­усім із КДБ, що активно втручався у її кадр. політику, «насаджуючи» на високі місця церк. ієрархів своїх агентів. Натомість УГКЦ та УАПЦ пере­бували у під­піл­лі. Після здобу­т­тя незалежності 1991 принцип В. Ц. від д. закріплено в Кон­ституції України (ст. 50) і Законі «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991). Проте затвердже­н­ня цих юрид. норм не знімає про­блем напруженої між­конфес. ситуації в сучас. Україні.

Літ.: I. Bluntschli. Psychologische Studien über Staat und Kirche. Zürich, 1844; Степанов В. Свидетельство обвинения. Церковь и государство в Советском Союзе. Нью-Йорк, 1987; Головащенко С. Церква в су­спільстві: Істор. корені і сучасні про­блеми // ЛіС. 1991. № 6; Голобуцький П. Раннє християнство і свобода совісті // Там само. 1997. № 5–6; Історія Української Кон­ституції. К., 1997; Релігія і су­спільство в Україні: Фактори змін // Мат. між­нар. конф. 15–16 трав. 1998. К., 1998; Гаваньо І. Симфонія церкви і Держави // Богословія. 1997–98. Т. 61–62; Його ж. До від­носин Церкви і Держави // Там само. 1999. Т. 63; Бабій М. Державна політика щодо свободи совісті й релігії: Сутність і практика // ЛіС. 2004. № 3.

П. В. Голобуцький, О. О. Михайлов

Завантажити статтю