Корабель військовий

Визначення і загальна характеристика

КОРАБЕ́ЛЬ ВІЙСЬКО́ВИЙ — судно, що належить до збройних сил держави, пере­буває під командува­н­ням офіцера на служ­­бі уряду даної країни, має характерні зовнішні ознаки та екіпаж, під­порядкований регулярній військовій дисципліні. К. в. є власністю держави, знаходиться у межах її юрисдикції і в іноз. порту користується правом екс­територіальності. На сучас. К. в. у якості двигунів встановлюють паросилові, дизел., газотурбін­ні, атомні та комбінов. енергет. установки. Залежно від при­значе­н­ня, вони озброєні ра­­кет., артилер., торпед., мін­ною зброєю, мають радіо­електрон­ну та обчислюв. техніку для упр. озброє­н­ням, тех. засоби кораб­леводі­н­ня, спо­стереже­н­ня за по­­вітр., надвод. і під­вод. об­становкою. Осн. ударна сила авіаносців — літаки, К. в. ін. класів також оснащують літаками та вертольотами (пере­важно для веде­н­ня роз­відки, протичовн. боротьби, рятувал. робіт тощо). Корпуси усіх К. в. складаються із набору, що забезпечує міцність, зовн. обшивки, верх­ньої і проміж. палуб та водоне­проник. пере­городок, які роз­діляють внутр. приміще­н­ня корабля на від­сіки і від­діл. з метою забезпече­н­ня його непотоплюваності. Для успіш. викона­н­ня бо­йових зав­дань вони повин­ні мати високі мореплавні якості: плавучість, остійність, непотоплюваність, ходовість, керованість.

У різний час перші К. в. (невеликі гребні судна різних форм) роз­почали будувати у Стародав. Китаї, Єгипті, Фінікії, Персії та ін. країнах, однак найвищого тех. роз­витку сягнуло військ. кораблебудува­н­ня Стародав. Греції та Риму. У грец. флоті найпоширенішим типом К. в. стала трієра (гребне судно з 3-ма рядами весел; пряме вітрило використовували лише у якості допоміж. рушія при попут. віт­­рі), у рим. — трирема (аналог трі­­єри) і пентера (більший корабель з 5-ма рядами весел). Кіль­­кість екіпажів сягала декількох сот осіб. Осн. тактич. при­йомами тогочас. флотів були таран і абордаж, також у носовій частині кораблів встановлювали балісти та катапульти, що стріляли камі­н­ням і запалюв. снарядами (глиняними горщиками зі смолою чи нафтою). У 7 ст. н. е. венеціанці створили галеру — військ. гребне судно довж. 40–50 м і шир. бл. 7,5 м, яке мало 1 ряд весел і 2 мачти з косими парусами та роз­вивало швидкість бл. 7 вузлів на год. (1 вузол дорівнює 1,85 км). У 10–11 ст. у серед­земномор. країнах зʼявилися вітрил. судна — нефи. З часом вітрил. К. в. витіснили гребні. У 17 ст. у Великій Британії, Франції і Нідерландах для будівництва кораблів і упр. флотом уперше створ. верфі та організов. адміралтейства, тоді ж вста­­новлено класифікацію вітрил. К. в. і окреслено їхні зав­да­н­ня. Залежно від водотон­нажності, чисельності гармат та екіпажу кораблі поділяли на 6 рангів: ко­­раблі перших 3-х рангів — лінійні (водотон­нажність 500–1800 т, екіпаж 450–750 осіб, 41–100 гармат), вони становили ядро флоту і при­значалися для веде­н­ня артилер. бою (з цією метою шикувалися у лінію); 4–5-го рангів — фрегати (водотон­нажність 250–500 т, екіпаж 130–250 осіб, 35–50 гармат), які використовували для роз­відки та дій на мор. комунікаціях; 6-го рангу — посильні судна (водотон­нажність 50–250 т, екіпаж 100 осіб, 6–36 гармат). У 18 ст. водотон­нажність ліній. кораблів сягнула 4000 т, кількість гармат — 135-ти. Вина­йде­н­ня парового двигуна спричинило появу в 1-й пол. 19 ст. колісних пароплавів-фрегатів (водотон­нажність до 1400 т, потужність машин 250–300 к. с., швидкість 8–9 вузлів, 28–30 гармат малого калібру або 16 — великого). Пароплави-фрегати разом із вітрил. кораблями входили до складу воєн. флотів і використовувалися для роз­відки, як посил. судна та для буксирува­н­ня вітрил. К. в. Після Крим. війни 1853–56 всі країни пере­йшли до будівництва парового броненос. флоту.

Деякий час у якості рушіїв на К. в. за­стосовували і гвинт, і колесо, однак згодом гвинт довів свою пере­вагу і май­­же повністю витіснив колесо. Калібр гладкоствол. артилерії зріс до 460 мм, товщина броні — до 610 мм. Знач. вплив на будівництво флоту справила поява мін­ної зброї і рухомих мін (торпед), що викликало необхідність посиле­н­ня живучості та непотоплюваності К. в. Осн. удар. силою флотів стали ескадрені броненосці (водотон­нажність до 12 тис. т, швидкість 16–18 вузлів, гол. артилерія — чотири 305-мм гармати, товщина броні 300–450 мм). Для роз­відки та дій на мор. комунікаціях будували крейсери, що мали дещо слабше, ніж броненосці, озбро­­є­н­ня та броньовий захист, але вищу швидкість ходу. Роз­виток мінно-торпед. зброї призвів до появи у 2-й пол. 19 ст. міноносців — невеликих швидкіс. К. в., гол. озброє­н­ня яких становили торпеди. Після рос.-япон. вій­­ни 1904–05 удосконале­н­ня бро­­неносців йшло у напрямі збільше­н­ня швидкості, кількості ство­­лів гол. артилерії та посиле­н­ня броні. Перший корабель, який повністю від­повід­ав новим вимогам, — британ. «Дредноут» (1905–06), що дав узагальнену назву К. в. цього типу. Однак під час 1-ї світової війни лінійні кораблі, унаслідок збільше­н­ня не­­безпеки від мін­ної зброї та під­вод. човнів, використовували об­­межено. Натомість широкого за­стосува­н­ня набули легкі крейсери, водотон­нажність яких на­прикінці війни зросла до 8-ми тис. т, швидкість ходу — до 30-ти вузлів і більше, озброє­н­ня — до 8-ми гармат калібру 152 мм. Кораблями універсал. при­значе­н­ня стали ескадрені міноносці (есмінці) — найчисель­­ніші К. в. в усіх флотах. Їхня водотон­нажність сягнула 2-х тис. т, швидкість ходу — до 38-ми вузлів, озброє­н­ня — 3–4 гармати калібру 102–152 мм, 2–4 торпед. апарати. В окремий рід ВМФ, спроможний само­стійно вирішувати оперативні зав­да­н­ня, пере­творили під­водні човни, що особливо ефективно діяли проти торг. суден. На­прикінці 1930-х рр. роз­почато будівництво потуж. ліній. кораблів, серед яких нім. «Бісмарк» (водотон­нажність 45 тис. т, гол. артилерія — вісім 381-мм гармат, товщина броні 330 мм), амер. «Вашинґтон» (водотон­нажність 35 тис. т, гол. артилерія — девʼять 406-мм гар­­мат, товщина броні 406 мм), британ. «Кінґ Джордж V» (водотон­нажність 35 тис. т, гол. артиле­­рія — девʼять 356-мм гармат, тов­­щина броні 406 мм), япон. «Яма­­то» (водотон­нажність 67 тис. т, гол. артилерія — девʼять 457-мм гармат, товщина броні 410 мм).

Тоді ж виник новий тип К. в. — авіаносець, першим з яких був британ. «Фʼюріес», пере­обладнаний з недобудов. крейсера. Він ніс 4 роз­відув. літаки і 6 винищувачів. 1937–38 США, Велика Британія та Японія пере­йшли до серій. будівництва авіаносців (стандартна водотон­нажність 17–23 тис. т, швидкість ходу до 34-х вузлів), які несли на борту 30–80 літаків різного при­значе­н­ня. На поч. 2-ї світової війни у ВМФ США було 8 авіаносців, Великої Британії — 7, Японії — 6, Франції — 1. ВМФ СРСР авіаносців у своєму складі не мав. Інтенсивно будували К. в. ін. класів — крейсери, есмінці, під­водні чов­­ни, торпедні катери, тральщики тощо. Знач. роз­виток отримала артилер. і торпедна зброя, зʼя­­вилися нові неконтактні міни, протичовнове озброє­н­ня. Після 2-ї світової війни провід­ні мор. держави осн. зуси­л­ля зосере­­дили на буд-ві атом. під­вод. чов­­нів, озброєних балістич., крилатими та протичовновими ракетами, авіаносців, багатоцільо­­вих надвод. кораблів класів крейсер, есмінець, фрегат, кор­­вет, при­знач. для виріше­н­ня ши­­рокого кола зав­дань (від бороть­­би з під­вод. човнами і силами флоту противника до ударів по обʼєктах у глибині його тер.), десант. кораблів, тральщиків та кораблів спец. при­значе­н­ня.

Мас­штабне будівництво К. в. для рос. ВМФ на укр. землях роз­почалося на­прикінці 18 ст. у Херсоні та Миколаєві, зокрема у січні 1790 на верфі Микол. адміралтейства закладено перший 44-гармат. фрегат «Св. Миколай», у листопаді — 90-гармат. ліній. корабель «Св. Павло». За­­галом до 1910 на верфях Микол. адміралтейства збудовано 680 К. в. і суден; 1897–1917 на заводі «Наваль» (Миколаїв) — 1 ліній. корабель, 2 крейсери, 24 мі­­ноносці, 3 під­вод. човни та 1 під­­­вод. мін­ний загороджувач (див. «Краб»). Напередодні 2-ї світової війни тільки на Чорномор. суднобуд. заводі (колиш. «Наваль») спущено на воду 6 крейсерів, 17 есмінців, 4 лідери есмінців, 4 сторожові кораблі, 21 середній та 21 малий під­вод. човен. Загалом на заводах, роз­таш. на тер. УРСР, побудовано бл. половини надвод. К. в. СРСР: на заводі ім. 61-го комунара (Миколаїв) — великі протичовнові кораблі про­­екту 61 (гол. — «Комсомолець України») та проекту 1134-Б (гол. — «Миколаїв»), ракетні крей­­сери проекту 1164 (гол. — «Слава»); на Чорномор. суднобуд. заводі — протичовнові крейсери проекту 1123 (вертольотоносці) «Москва» і «Ленін­град», важкі авіа­­несучі крейсери «Київ», «Мінськ», «Новоросійськ», «Баку», «Адмірал Кузнецов»; на заводі «Море» (м. Феодосія) — унікал. десантні кораблі на повітр. подушці типу «Зубр»; на заводі «Затока» (м. Керч) — протичовнові кораблі проекту 1135, серед них — флагман ВМС України фрегат «Геть­ман Сагайдачний»; на заводі «Ленін. кузня» (Київ) — малі протичовнові кораблі проекту 1124, серед них — перший корвет ВМС України «Луцьк». Див. також Військово-морські сили.

Літ.: Эверс Г. Воен­ное кораблестрое­­ние / Пер. с нем. Москва; Ленин­град, 1935; Шершов А. К истории воен­ного кораблестроения. Москва, 1952; Горш­­ков С. Морская мощь государства. Москва, 1976; Малярчук А. Верфь на Ингуле. Ленин­град, 1989; Борисов Є., Вантроба В. Про­блеми і пер­спективи військового кораблебудува­н­ня в Украї­­ні // Мор. держава. 2012. № 24.

В. С. Корендович

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю