КОРАБЕ́ЛЬ ВІЙСЬКО́ВИЙ — судно, що належить до збройних сил держави, пере­буває під командува­н­ням офіцера на служ­­бі уряду даної країни, має характерні зовнішні ознаки та екіпаж, під­порядкований регулярній військовій дисципліні. К. в. є власністю держави, знаходиться у межах її юрисдикції і в іноземному порту користується правом екс­територіальності. На сучасних К. в. у якості двигунів встановлюють паросилові, дизельні, газотурбін­ні, атомні та комбіновані енергетичні установки. Залежно від при­значе­н­ня, вони озброєні ракетними, артилерійськими, торпедними, мін­ною зброєю, мають радіо­електрон­ну та обчислювальну техніку для управлі­н­ня озброє­н­ням, технічні засоби кораблеводі­н­ня, спо­стереже­н­ня за повітряною, надводною і під­водною об­становкою. Основна ударна сила авіаносців — літаки, К. в. інших класів також оснащують літаками та вертольотами (пере­важно для веде­н­ня роз­відки, протичовнової боротьби, рятувальних робіт тощо). Корпуси усіх К. в. складаються із набору, що забезпечує міцність, зовнішньої обшивки, верх­ньої і проміжних палуб та водоне­проникних пере­городок, які роз­діляють внутрішні приміще­н­ня корабля на від­сіки і від­діле­н­ня з метою забезпече­н­ня його непотоплюваності. Для успішного викона­н­ня бо­йових зав­дань вони повин­ні мати високі мореплавні якості: плавучість, остійність, непотоплюваність, ходовість, керованість.

У різний час перші К. в. (невеликі гребні судна різних форм) роз­почали будувати у Стародавньому Китаї, Єгипті, Фінікії, Персії та ін. країнах, однако найвищого технічного роз­витку сягнуло військове кораблебудува­н­ня Стародавньої Греції та Риму. У грецькому флоті найпоширенішим типом К. в. стала трієра (гребне судно з 3-ма рядами весел; пряме вітрило використовували лише у якості допоміжного рушія при попутному вітрі), у римському — трирема (аналог трієри) і пентера (більший корабель з 5-ма рядами весел). Кількість екіпажів сягала декількох сот осіб. Основні тактичні при­йомами тогочасних флотів були таран і абордаж, також у носовій частині кораблів встановлювали балісти та катапульти, що стріляли камі­н­ням і запалювальними снарядами (глиняними горщиками зі смолою чи нафтою). У 7 ст. н. е. венеціанці створили галеру — військове гребне судно довжиною 40–50 м і шириною близько 7,5 м, яке мало 1 ряд весел і 2 мачти з косими парусами та роз­вивало швидкість близько 7 вузлів на годину (1 вузол дорівнює 1,85 км). У 10–11 ст. у серед­земноморських країнах зʼявилися вітрильні судна — нефи. З часом вітрильні К. в. витіснили гребні. У 17 ст. у Великій Британії, Франції і Нідерландах для будівництва кораблів і управлі­н­ня флотом уперше створені верфі та організовані адміралтейства, тоді ж встановлено класифікацію вітрильних К. в. і окреслено їхні зав­да­н­ня. Залежно від водотон­нажності, чисельності гармат та екіпажу кораблі поділяли на 6 рангів: кораблі перших 3-х рангів — лінійні (водотон­нажність 500–1800 т, екіпаж 450–750 осіб, 41–100 гармат), вони становили ядро флоту і при­значалися для веде­н­ня артилерійського бою (з цією метою шикувалися у лінію); 4–5-го рангів — фрегати (водотон­нажність 250–500 т, екіпаж 130–250 осіб, 35–50 гармат), які використовували для роз­відки та дій на морських комунікаціях; 6-го рангу — посильні судна (водотон­нажність 50–250 т, екіпаж 100 осіб, 6–36 гармат). У 18 ст. водотон­нажність лінійних кораблів сягнула 4000 т, кількість гармат — 135-ти. Вина­йде­н­ня парового двигуна спричинило появу в 1-й половині 19 ст. колісних пароплавів-фрегатів (водотон­нажність до 1400 т, потужність машин 250–300 кінських сил с., швидкість 8–9 вузлів, 28–30 гармат малого калібру або 16 — великого). Пароплави-фрегати разом із вітрильними кораблями входили до складу воєн­них флотів і використовувалися для роз­відки, як посильні судна та для буксирува­н­ня вітрильних К. в. Після Кримської війни 1853–56 всі країни пере­йшли до будівництва парового броненосного флоту.

Деякий час у якості рушіїв на К. в. за­стосовували і гвинт, і колесо, однак згодом гвинт довів свою пере­вагу і майже повністю витіснив колесо. Калібр гладкоствольної артилерії зріс до 460 мм, товщина броні — до 610 мм. Значний вплив на будівництво флоту справила поява мін­ної зброї і рухомих мін (торпед), що викликало необхідність посиле­н­ня живучості та непотоплюваності К. в. Основна ударна силою флотів стали ескадрені броненосці (водотон­нажність до 12 тис. т, швидкість 16–18 вузлів, головна артилерія — чотири 305-мм гармати, товщина броні 300–450 мм). Для роз­відки та дій на морських комунікаціях будували крейсери, що мали дещо слабше, ніж броненосці, озброє­н­ня та броньовий захист, але вищу швидкість ходу. Роз­виток мінно-торпедної зброї призвів до появи у 2-й половині 19 ст. міноносців — невеликих швидкісних К. в., головне озброє­н­ня яких становили торпеди. Після російсько-японської війни 1904–05 удосконале­н­ня броненосців йшло у напрямі збільше­н­ня швидкості, кількості стволів головної артилерії та посиле­н­ня броні. Перший корабель, який повністю від­повід­ав новим вимогам, — британський «Дредноут» (1905–06), що дав узагальнену назву К. в. цього типу. Однак під час 1-ї світової війни лінійні кораблі, унаслідок збільше­н­ня небезпеки від мін­ної зброї та під­водних човнів, використовували обмежено. Натомість широкого за­стосува­н­ня набули легкі крейсери, водотон­нажність яких на­прикінці війни зросла до 8-ми тис. т, швидкість ходу — до 30-ти вузлів і більше, озброє­н­ня — до 8-ми гармат калібру 152 мм. Кораблями універсального при­значе­н­ня стали ескадрені міноносці (есмінці) — найчисельніші К. в. в усіх флотах. Їхня водотон­нажність сягнула 2-х тис. т, швидкість ходу — до 38-ми вузлів, озброє­н­ня — 3–4 гармати калібру 102–152 мм, 2–4 торпедні апарати. В окремий рід Військово-морських сил, спроможний само­стійно вирішувати оперативні зав­да­н­ня, пере­творили під­водні човни, що особливо ефективно діяли проти торговельних суден. На­прикінці 1930-х рр. роз­почато будівництво потужних лінійних кораблів, серед яких німецький «Бісмарк» (водотон­нажність 45 тис. т, головна артилерія — вісім 381-мм гармат, товщина броні 330 мм), американський «Вашинґтон» (водотон­нажність 35 тис. т, головна артилерія — девʼять 406-мм гармат, товщина броні 406 мм), британський «Кінґ Джордж V» (водотон­нажність 35 тис. т, головна артилерія — девʼять 356-мм гармат, товщина броні 406 мм), японський «Ямато» (водотон­нажність 67 тис. т, головна артилерія — девʼять 457-мм гармат, товщина броні 410 мм).

Тоді ж виник новий тип К. в. — авіаносець, першим з яких був британський «Фʼюріес», пере­обладнаний з недобудованого крейсера. Він ніс 4 роз­відувальних літаки і 6 винищувачів. 1937–38 США, Велика Британія та Японія пере­йшли до серійного будівництва авіаносців (стандартна водотон­нажність 17–23 тис. т, швидкість ходу до 34-х вузлів), які несли на борту 30–80 літаків різного при­значе­н­ня. На початку 2-ї світової війни у Військово-морських силах США було 8 авіаносців, Великої Британії — 7, Японії — 6, Франції — 1. Військово-морські сили СРСР авіаносців у своєму складі не мав. Інтенсивно будували К. в. інших класів — крейсери, есмінці, під­водні човни, торпедні катери, тральщики тощо. Значний роз­виток отримала артилерійська і торпедна зброя, зʼявилися нові неконтактні міни, протичовнове озброє­н­ня. Після 2-ї світової війни провід­ні морські держави основні зуси­л­ля зосередили на будівництві атомних під­водних човнів, озброєних балістичними, крилатими та протичовновими ракетами, авіаносців, багатоцільових надводних кораблів класів крейсер, есмінець, фрегат, корвет, при­значених для виріше­н­ня широкого кола зав­дань (від боротьби з під­водними човнами і силами флоту противника до ударів по обʼєктах у глибині його території), десантних кораблів, тральщиків та кораблів спеціального при­значе­н­ня.

Мас­штабне будівництво К. в. для російського Військово-морського флоту на українських землях роз­почалося на­прикінці 18 ст. у Херсоні та Миколаєві, зокрема у січні 1790 на верфі Миколаївського адміралтейства закладено перший 44-гарматний фрегат «Св. Миколай», у листопаді — 90-гарматний лінійний корабель «Св. Павло». Загалом до 1910 на верфях Миколаївського адміралтейства збудовано 680 К. в. і суден; 1897–1917 на заводі «Наваль» (Миколаїв) — 1 лінійний корабель, 2 крейсери, 24 міноносці, 3 під­водні човни та 1 під­водний мін­ний загороджувач (див. «Краб»). Напередодні 2-ї світової війни тільки на Чорноморському суднобудівному заводі (колишній «Наваль») спущено на воду 6 крейсерів, 17 есмінців, 4 лідери есмінців, 4 сторожові кораблі, 21 середній та 21 малий під­водний човен. Загалом на заводах, роз­ташованих на території УРСР, побудовано близько половини надводних К. в. СРСР: на заводі імені 61-го комунара (Миколаїв) — великі протичовнові кораблі проекту 61 (головний — «Комсомолець України») та проекту 1134-Б (головний — «Миколаїв»), ракетні крейсери проекту 1164 (головний — «Слава»); на Чорноморському суднобудівному заводі — протичовнові крейсери проекту 1123 (вертольотоносці) «Москва» і «Ленін­град», важкі авіанесучі крейсери «Київ», «Мінськ», «Новоросійськ», «Баку», «Адмірал Кузнецов»; на заводі «Море» (м. Феодосія) — унікальні десантні кораблі на повітряній подушці типу «Зубр»; на заводі «Затока» (м. Керч) — протичовнові кораблі проекту 1135, серед них — флагман Військово-морських сил України фрегат «Геть­ман Сагайдачний»; на заводі «Ленінська кузня» (Київ) — малі протичовнові кораблі проекту 1124, серед них — перший корвет Військово-морських сил України «Луцьк». Див. також Військово-морські сили.