Збройні сили

ЗБРО́ЙНІ СИ́ЛИ – визначний компонент системи воєнної безпеки держави чи групи держав, що здійснює захист їхнього суверенітету, незалежності, територіальної цілісності й національних інтересів. ЗС також залучають для забезпечення виконання рішень міжнар. організацій (див. Збройні сили ООН), під час ліквідації наслідків гуманітар. і техноген. катастроф, стихій. лих та ін. надзвич. ситуацій. Сучасні ЗС більшості держав світу – Сухопутні війська, Військово-повітряні сили, Військово-морські сили, які поділяють на роди військ (авіація військова, аеромобільні війська, артилерія, танкові війська та ін.), спец. війська, озброєння і тил. В окремих випадках у їхньому складі можуть перебувати війська нац. гвардії (США), жандармерію (Франція), підрозділи територ. оборони (Німеччина) та ін. збройні формування (внутрішні війська, залізничні війська тощо). ЗС сучас. країн мають військ. формування армії та флоту з централізов. упр., системами комплектування, забезпечення, оснащення озброєнням і військовою технікою, регламентов. способами та формами ведення воєн. дій (на основі доктрин, директив, статутів і настанов), відповід. формою одягу та ін. Нерегулярні (іррегулярні) ЗС (формування), як правило, комплектують за добровіл. або примус. принципами на певний період (нестача резервів, раптова окупація країни, повстання, політ. криза тощо). У них зазвичай відсутні єдина організац.-штатна структура й чітко визначений порядок проходження служби. Враховуючи застаріле озброєння й недостат. рівень підготовки, іррегулярні військ. формування застосовують для виконання допоміж. бойових завдань (оборона й охорона важливих об’єктів, контроль тер., супроводження вантажів, комендант. служба та ін.).

Створення ЗС пов’язане з необхідністю захисту ареалу проживання племен, етносу та виникненням рабовласниц. держав. До війська вербували безземел. селян, вільновідпущених і навіть рабів, а згодом залучали іноз. найманців (Греція, Персія, Карфаген, Рим. імперія). Поступово виникли ЗС зі склад. структурою й упр., які комплектували за наймом. Найкраще озброєні та навчені ЗС на чолі з добре підготовленим команд. складом на той час мала Рим. імперія, де розвиток воєнного мистецтва сягнув найвищого рівня. Чисельність ЗС рабовласниц. держав становила понад 100 тис. вояків (у Рим. імперії – бл. 300 тис.). За феодалізму в Зх. Європі в умовах відносно слабкого держ. апарату відбувся перехід від централізов. постій. армій до ополчення васалів і підвасалів, кожен із яких мав власні збройні загони. Навіть під час великих походів чисельність ЗС не перевищувала 60 тис. осіб. На території України особливості війська автохтон. насел. зумовлював розподіл на роди й племена. У випадку війни чл. роду складали окремий підрозділ на чолі зі старійшиною або обраним воєначальником (воєводою). Для захисту від нападу противника у важкодоступ. місцях зводили городища, укріплені одним або декількома земляними валами і зовн. ровами (у 5–8 ст. – бл. тисячі городищ), де у випадку небезпеки знаходили притулок мешканці навколиш. поселень. ЗС Давньої Русі складалися із постій. дружин князів та ополчення («воїв»), яке у разі потреби набирали з вільних селян і городян. У подальшому найбільш боєздатну частину ЗС становила наймана варяз. дружина, поділена на підрозділи по 40–60 вояків (стільки могло розміститися в одному човні); від 11 ст. їхнє місце посіли бояри-землевласники, які водночас виконували вищі адм.-держ. функції (озброєння вояків на укр. землях у цей та ін. істор. періоди див. у ст. Зброя). ЗС складали важкоозброєна дружина (старша і молодша), легкоозброєне нар. ополчення (боєздатне насел. певної округи, яке збирав і озброював князь), наймані кочові тюрк. племена (берендеї, торки та ін.), що виконували функції легкої кавалерії. Організаційно військо у бою поділяли на полки (100–200 вояків), його кількість (із ополченням і кочовиками) інколи сягала кількох десятків тисяч. Після входження укр. земель до складу Польщі, Литви й Угорщини українці служили у складі ЗС цих країн. Наступ. етап розвитку укр. війська – зародження і становлення у 15–17 ст. на Поділлі та Пд. Київщині козацтва. 1572 польс. король Сиґізмунд ІІ Авґуст зарахував до ЗС Речі Посполитої 300 козаків із держ. платнею, внесених до особл. списку – реєстру (в різні часи кількість реєстр. козаків сягала 20–40 тис. осіб). Проте більшість становили нереєстр. козаки, які здійснювали сухопутні й мор. походи, однак офіційно на військ. службі не перебували. Козац. військо поділяли на січі, полки, курені та сотні, що одночасно виконували функції адм. одиниць. Первісно сформувалися Хортиц., Томаків., Базавлуц. січі, а також Київ., Переяслав., Білоцерк., Корсун., Канів. і Черкас. полки (названі за місцем розташування полк. старшини), у подальшому їхня кількість неодноразово змінювалася. Полки не мали фіксов. структури й чисельності, зокрема за Б. Хмельницького полк складався з 2–3-х куренів і нараховував від 300 до 2000 козаків, курінь мав 2–3 сотні, сотня – до 200 козаків. У ході нац.-визв. війни Б. Хмельницький очолив 300-тис. військо (60 тис. козаків) зі 150 гарматами. У ході ліквідації рос. урядом січового козацтва 1783 з 10-ти гетьман. і 3-х кінних полків утвор. 10 регуляр. карабінер. полків рос. армії з 6-річ. терміном служби. Після повалення самодержавства у Рос. імперії (березень 1917) в Києві сформовано УЦР на чолі з М. Грушевським; у військ. частинах розгорнуто широкий процес українізації (найуспішніше – у 34-му армій. корпусі під командуванням генерала П. Скоропадського, який перейменовано в 1-й Український); на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині та ін. землях розпочато створення загонів Вільного козацтва. Однак керівництво УЦР, де більшість становили соціалісти, вважало, що ЗС не потрібні, а їхні функції можуть виконувати міліційні формування. Внаслідок непослідовності дій УЦР і під впливом більшов. та есерів. агітації багато українізов. частин розпалося. Лише наприкінці 1917 створ. перші укр. (а не українізовані) регулярні частини – Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, Республіканський полк, затверджено статут Армії Української Народної Республіки (навесні 1918 – бл. 15 тис. вояків). За гетьмана П. Скоропадського продовжено розбудову ЗС УНР, але через протидію нім. уряду вдалося лише ухвалити закон про заг. військ. обов’язок і затвердити план реорганізації армії, основу якої складали сформовані за поперед. влади Окрема Запороз. дивізія (див. Запорозький корпус), Запороз. і Чорномор. коші. Влітку–восени 1918 у Києві організовано Сердюцьку дивізію, у Білій Церкві – Окремий загін Січових стрільців. Із Австро-Угорщини передано Сіру дивізію (утворена з військовополонених українців – вояків рос. армії), розпочато укомплектування добровольцями рос. офіцер. дружин, які мали увійти до складу укр. війська. Антигетьман. повстання під проводом Директорії УНР підтримали понад 260 тис. вояків з Окремого загону Січових стрільців, частин Запороз. корпусу й Сердюц. дивізії, що перейшли на бік повсталих, і політично різнорід. повстан. формувань: Дніпров., Чорномор., Селян., Волин., Поділ. дивізій, Вільних батальйонів охорони революції Н. Махна та ін. Після повалення Гетьманату відновлено ЗС УНР, а більшість повстан. загонів самодемобілізувалася. Українська Галицька Армія – ЗС ЗУНР – сформована у грудні 1918. Вона мала 3 корпуси по 4 бригади (бл. 30 тис. вояків), які разом із формуваннями Армії УНР взяли активну участь у Визвольних змаганнях 1917–21 (див. також Вовчухівська операція, Зимові походи Армії УНР, Чортківська офензива). Після поразки укр. ЗС інтернувалися за кордоном (див. Інтерновані українські військові формування). Завдяки актив. більшов. пропаганді наприкінці 1917 загони Червоної гвардії нараховували до 20 тис. вояків. У нейтрал. зоні між Росією і Україною восени 1918 почалася організація перших укр. червоних повстан. дивізій, в січні 1919 засн. Укр. фронт на чолі з В. Антоновим-Овсієнком (оперативні групи фронту вже 5 лютого захопили Київ). Однак у наступні декілька місяців, незважаючи на успішні дії частин під командуванням М. Щорса та В. Боженка, формування Укр. фронту реорганізовано в 12-у і 14-у армії. Наслідком більшов. політики «воєн. комунізму» стали селян. повстання (в липні 1919 – 207). Активно діяли загони отаманів М. Григор’єва, Н. Махна, Ю. Тютюника, Я. Шепеля та ін. (зокрема армія Н. Махна мала 4 корпуси, що нараховували понад 10 тис. кавалеристів, 40 тис. піхотинців, 1 тис. кулеметів, 20 гармат, 12 тис. тачанок). На поч. 1920 організовано 3 бригади Червоної УГА. Вигнання денікінців з України розпочалося із захоплення Чернігова військами 12-ї армії, з якою по тер. України просувалися також 13-а і 14-а армії. Вже у червні 1920 вони були змушені вести бойові дії на два фронти: з поляками і врангелівцями. 13-у армію перетворено на самост. Пд. фронт на чолі з М. Фрунзе. Також у Криму створ. червону повстан. армію під командуванням О. Мокроусова. На сторону більшовиків перейшли з’єднання Рев.-повстан. армії Н. Махна, однак після форсування Сиваша махнов. кавалерій. бригадою під командуванням О. Марченка, 250 повстанців, які залишилися живими (з 1500), розстріляно за наказом Л. Троцького. На Зх. фронті вела бої 14-а армія, до її складу входили корпус Червоного козацтва В. Примакова і кавалерій. бригада Г. Котовського. Воєнні дії завершилися наприкінці 1921, коли 50 тис. чекістів ліквідували понад 100 повстан. загонів. Надалі на тер. УРСР розташовувалися формування рад. армії та флоту. Власні ЗС («Карпатська Січ») мала Карпатська Україна, що проіснувала від жовтня 1938 до березня 1939. Під час Другої світової війни створ. Перший Український фронт, Другий Український фронт, Третій Український фронт, Четвертий Український фронт, які не тільки визволили УРСР, але й розгромили нім. війська на більшій частині Сх. і Центр. Європи. 1935–91 гарнізони ЗС СРСР, розташ. на тер. УРСР, виконували оборонні завдання та водночас уособлювали непорушність рад. влади і забезпечували єдність СРСР.

З проголошенням 1991 незалежності Україна успадкувала значну частину воєн. потенціалу колиш. СРСР: армію Ракет. військ. стратег. призначення (176 міжконтинентал. баліст. ракет, бл. 2,6 тис. од. тактич. ядер. зброї), 3 повітр. армії (понад 1 тис. бойових літаків), окрему армію ППО, 14 мотострілец., 4 танк., 3 артилер. дивізії, 8 артилер. бригад (9293 танки, 11 346 бойових машин), 3 бригади військ спец. призначення, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів тощо. Заг. чисельність військ – бл. 900 тис. осіб. В основу процесу розбудови ЗС покладено політ. рішення стосовно Без’ядерного статусу України (до 1996 із її тер. вивезено всі ядерні боєзаряди та боєприпаси) й прийнятий ВР пакет законодав. актів, серед яких – Концепція оборони і будівництва ЗС України, Закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України» (обидва – 1991), Воєнна доктрина. Відбувалося одночасне формування правової основи діяльності ЗС, реорганізація їхньої структури, створення відповід. систем упр. і забезпечення. Це супроводжувалося знач. скороченням військ. структур, чисельності особового складу, кількості озброєння та військ. техніки. Важливий крок на шляху становлення ЗС – розподіл Чорномор. флоту колиш. СРСР між Україною та РФ. Організаційно ЗС України складаються із органів упр., військ. формувань та установ і закладів військової освіти. Структуру ЗС, чисельність, озброєння, обсяги фінансування затверджує ВР за поданням Президента. Заг. керівництво здійснює Президент, як Верхов. Головнокомандувач, безпосереднє – нач. Генштабу–Головнокомандувач ЗС. Система упр. ЗС України забезпечує планування, застосування та упр. угрупованнями військ (сил) у класич. варіантах ведення широкомасштаб. воєн. дій. Складається з 4 ланок упр. (стратег., оперативна, оперативно-тактична, тактична); а також Генштабу, 3-х командувачів видів ЗС України, гол. упр. оператив. забезпечення, озброєння, тил, 2 упр. оператив. командувань, територ. упр., 7 упр. корпусів. Чисельність ЗС – 200 тис. осіб, з яких 147 тис. служать у бойових частинах (62 %) і частинах та закладах забезпечення (38 %). За функціонал. призначенням заг. бойовий склад ЗС поділяють на Об’єднані сили швидкого реагування (ОСШР) та Осн. сили оборони (ОСО). ОСШР – сили бойової готовності, спроможні без доукомплектування виконувати визначені завдання. У їхньому складі перебуває частина військ (сил), здатних негайно реагувати на кризові ситуації, – сили негай. і швидкого реагування, що складають до 30 % від заг. бойового складу ЗС мирного часу. ОСО – сили мобіл. готовності, спроможні виконувати завдання після мобілізації та приведення у бойову готовність. Частка ОСО (поділяють на сили нарощування та сили стабілізації) становить бл. 70 % від заг. бойового складу ЗС мирного часу. Бази, центри, склади, арсенали матеріал.-тех. забезпечення належать до системи забезпечення життєдіяльності ЗС України. Система військ. освіти – органи упр., мережа вищих військ. навч. закладів і військ. навч. підрозділів ВНЗів України. Підготовку громадян для проходження військ. служби на посадах осіб офіцер. та сержант. складу здійснюють Академія сухопут. військ (Львів), Харків. університет Повітр. Сил, Академія військ.-мор. сил (Севастополь), Військ. інститут Київ. університету, Військ. інститут телекомунікацій та інформатизації Нац. тех. університету України «Київ. політех. інститут», Житомир. військ. інститут Нац. авіац. університету, Військ. інститут Одес. політех. університету, військ.-юрид. факультет Нац. юрид. академії України (Харків), факультети військ. підготовки Нац. тех. університету «Харків. політех. інститут» і Кам’янець-Поділ. університету, каф. військ. підготовки Івано-Фр. тех. університету нафти і газу, Одес. екол. університету, Нац. університету біоресурсів і природокористування України (Київ), каф. військ. підготовки ін. ВНЗів. Концепцією розвитку ЗС України на 2011–15 передбачено скоротити особовий склад на 20 %, провести кардинал. зміни у структурі упр., продовжити поступовий перехід на комплектування армії за контрактом.

Літ.: Яворницкий Д. История запорожских казаков. С.-Петербург, 1892. Т. 1; 1895. Т. 2; 1897. Т. 3 (укр. мовою – Л., 1990–91, т. 1–3); Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія Українського війська: У 2-х т. Л., 1936; Вінніпеґ, 1953; Дубрівний П. Сірожупанники // За державність. 1964. Зб. 10; Голобуцкий В. Запорожское казачество. К., 1957 (укр. мовою – К., 1994); Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1–2. К., 1992; Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія українського війська (1917–1995). Л., 1996; Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918: Утворення та боротьба за державу. Л., 1997; Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. К., 1999; Тинченко Я. Армии Украины 1917–1920 гг. Москва, 2002; Клочко В. І. Озброєння та військова справа давнього населення України (5000–900 рр. до Р. Х.). К., 2006; Котляр М. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі. К., 2010; Біла книга 2010. Збройні Сили України. К., 2011; Державна комплексна програма реформування і розвитку Збройних Сил України на 2011–2015 роки (проект). К., 2011.

С. П. Корінний

Рекомендована література

1. Яворницкий Д. История запорожских казаков. С.-Петербург, 1892. Т. 1;Google Scholar
2. 1895. Т. 2;Google Scholar
3. 1897. Т. 3 (укр. мовою – Л., 1990–91, т. 1–3); Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія Українського війська: У 2-х т. Л., 1936;Google Scholar
4. Вінніпеґ, 1953;Google Scholar
5. Дубрівний П. Сірожупанники // За державність. 1964. Зб. 10;Google Scholar
6. Голобуцкий В. Запорожское казачество. К., 1957 (укр. мовою – К., 1994); Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1–2. К., 1992;Google Scholar
7. Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія українського війська (1917–1995). Л., 1996;Google Scholar
8. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918: Утворення та боротьба за державу. Л., 1997;Google Scholar
9. Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. К., 1999;Google Scholar
10. Тинченко Я. Армии Украины 1917–1920 гг. Москва, 2002;Google Scholar
11. Клочко В. І. Озброєння та військова справа давнього населення України (5000–900 рр. до Р. Х.). К., 2006;Google Scholar
12. Котляр М. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі. К., 2010;Google Scholar
13. Біла книга 2010. Збройні Сили України. К., 2011;Google Scholar
14. Державна комплексна програма реформування і розвитку Збройних Сил України на 2011–2015 роки (проект). К., 2011. Google Scholar

Фотоілюстрації

Читати у файлі PDF