Булатовичники

БУЛАТО́ВИЧНИКИ — внутрішньоцерковний ісихастсько-богословський рух у православʼї. Ін. назва — імʼяславія. Виник на поч. 20 ст. в середовищі ченців Афону. Назва походить від прі­звища одного з теоретиків імʼяславія, укр. ієросхимонаха Антонія (О. Булатовича), який від­стоював думку, що самим звукам і буквам імені Божого присуща благодать Божа. З-під його пера ви­йшла низка полеміч. творів і публікацій на захист «почита­н­ня імені Божого», пробудивши у вітчизн. богословʼї справжній творчий спалах. Офіційним син­одальним керівництвом Антонія було оголошено єретиком «за богословські спереча­н­ня». Широку полеміку викликала також книга кавказького схимонаха Іларіона «На горах Кавказа. Беседа двух старцев-подвижников о внутрен­нем единении с Господом наших сердец через молитву Иисус Христову, или Духовная деятельность современ­ных пустын­ников», яка набула серед чернецтва значної популярності і витримала три пере­ви­да­н­ня, зокрема і в Києво-Печерській лаврі (1912). У цій книзі далекий від схоластич. мудрувань схимник у до­ступному стилі описав власні молитовні пере­жива­н­ня, практичні від­чу­т­тя «Божествен­ної со­присутності» в молитві, на­звавши закликуване імʼя Ісусове самим Богом. Згодом за наказом Синоду від 29 серпня 1913 царськими жандармами було ліквідовано, а бл. 1000 ченців-ісихастів, серед яких більше 300 вихідців з України, вивезено з Афону. Насильні методи придуше­н­ня сплеску ісихастич. руху при­звели до пере­ро­ста­н­ня його від звичайних богослов. сперечань у внутрішньоцерковну опозицію, стихійно пере­кинувшись з Афону в Україну та Росію. На захист Б. ви­ступили оптинський старець Нектарій (Тихонів), протоі­єрей Іоан Кронштадтський (під його впливом виник окремий рух — іоанитів), протоі­єрей Павло Флоренський, о. Сергій Булгаков, о. Валентин Свінцицький, проф. О. Лосєв, Володимир Ерн, С. Аскольдов, М. Новоселов (згодом катакомбний єпис­коп Марко) та ін., праці яких складають окрему філософію імені. Не дивлячись на те, що Антоній, Іларіон та їхні послідовники Синодом були під­дані анафемі, більшість із них залишалися в лоні офіц. Церкви, вважаючи свої по­гляди приватною філос.-богословською думкою. Пере­ховуючись від пере­слідувань царським режимом, Б. пішли в під­пі­л­ля, організувавши поселе­н­ня й чернечі скити в горах Пн. Кавказу, Сх. Карпат, Криму, на Буковині, Закарпат­ті, Волині, Кубані та ін. регіонах. З утворе­н­ням 1918 Української Держави геть­мана П. Скоропадського Б. звернулися до Всеукр. Православ. Собору із закликом спростувати по­станову Синоду щодо вшанува­н­ня імені Божого. Справа Б. привернула увагу Міністерства сповідань Геть­манського Уряду і набула роз­вʼязку. Однак із втратою Україною державності й утвердже­н­ням більшов. режиму, який роз­почав жорстокі ре­пресії проти духівництва та віруючих, роз­виток богословсько-філос. осмисле­н­ня Ісусової молитви припинився. Подібні суперечки втратили актуальність і вже на­прикінці 20-х рр. остаточно зникли, а самі Б. склали чи не головний кістяк опозиції офіц. рад. Церкві. За їх актив. участі по­стали катакомбна Істин­но-православна церква (ІПЦ) в Росії та соборно-єпис­копська УАПЦ (див. Булдовці). 1928–29 на таємному т. зв. Кочовому Соборі ІПЦ з Б. та іоанитів було знято заборони Синоду 1913, а їхнє вче­н­ня ви­знано як істин­но-православне. Ідейним лідером Б. в ІПЦ став таємний єпис­коп Марко (М. Новоселов). Нині в Україні найчисельніша громада Б. ві­дома в Закарпат­ті.

Завантажити статтю