Б — друга літера української абетки. Є в усіх абетках, створених на основі словʼяно-кириличного графіки. Походить від старословʼянської кириличної літери «Б» (буки), утвореної графічним видо­зміне­н­ням грецької «β» (віта), яка раніше по­значала звук [b] (бета). Цим пояснюють різне написа­н­ня латинської «В» і словʼянської «Б», оскільки римляни запозичили грецьку абетку близько 6 ст. до н. е., коли «β» по­значала у греків звук [b], а у 9 ст. н. е., коли на основі грецької абетки творилася кирилиця, цю літеру греки вимовляли як [v]. Мала варіанти написа­н­ня у давньоукраїнській графіці, зумовлені типом письма та належністю писаря до певної писемної школи. Від 16 ст. зʼявляється друкована форма. У сучасній українській літературній мові по­значає [б] — дзвінкий проривний губно-губний приголосний звук, що ви­ступає послідовно незалежно від позиції у слові та місця наголосу. Назва літери «бе» вживається як імен­ник середнього роду. Буває велике і мале. У старословʼянській писемності не мала числового значе­н­ня, оскільки числове значе­н­ня «два», властиве грецькій «β», пере­йняла кирилична літера «В». В українській мові використовують у класифікаційному поділі зі значе­н­ням «другий» (група «Б»), вживають також при цифрової нумерації предметів, понять тощо як додаткову ознаку при однаковому номері, на­приклад будинок 34б. По­значає на письмі варіант частки би при дієсловах умовного і бажаного способів, а також вживається у складі сполучників якщо б, коли б, хоча б тощо.