Барвінський Василь Олександрович

Визначення і загальна характеристика

БАРВІ́НСЬКИЙ Василь Олександрович (крипт. — В. Б.; 20. 02. 1888, Тернопіль — 09. 06. 1963, Львів) — композитор, піаніст, музико­знавець, педагог, громадський діяч. Син Олександра та Євгенії, брат Богдана та Олександра, батько Івана-Севастяна Барвінських. Доктор мистецтво­знавства (1940), почес. д-р Укр. університету у Празі (1938). Закін. Муз. школу К. Мікулі у Львові (кл. фортепіано, 1905); 1905–06 навч. у Львів. консерваторії (кл. фортепіано В. Курца) і одночасно на юрид. факультеті Львів. університету. Від 1907 продовжив муз. освіту в Карловому університеті (Прага). Закін. Празьку консерваторію (1911, кл. фортепіано І. Гольфельда; 1914, кл. композиції В. Новака). 1911–14 працював у Празі. Перші автор. концерти: Прага (1913), Львів (1914). У 1915–39 — викладач, від 1916 — директор і проф. Вищого муз. ін­ституту (Львів), водночас (1922– 28) викладав теор. дисципліни в Муз. ін­ституті А. Нементовської. Був чл. правлі­н­ня товариства «Боян» (Львів, 1921, 1924–25); одним з організаторів і чл. правлі­н­ня (1934), головою Спілки укр. профес. музикантів (1936–39); чл. Муз. товариства ім. М. Лисенка. 1932–39 — у складі творчо-концерт. групи «Богема». Виховав кілька поколінь музикантів, фундатор Львів. фортепіан. школи. Організатор муз. життя Львова, чл. редколегії ж. «Українська музика». У 20-х рр. разом з Г. Крушельницькою, М. Менцинським, О. Любич-Парахоняк, Р. Любинецьким (з яким 1923 гастролював у Чехо-Словач­чині), віолончелістом Б. Бережницьким (1928 ви­ступав з ним у власних автор. концертах у Києві, Харкові, Одесі, Дні­пропетровську) здійснив гастрольну подорож по Зх. Україні. 1939 Б. — депутат Нар. зборів Зх. України. 1939–41, 1944–48 — директор і проф. Львів. консерваторії; 1942–44 — директор муз. шкіл з українською мовою навч. 1939–41 — голова Львів. оргкомітету, 1944–48 — голова Львів. від­діл. і чл. правлі­н­ня СКУ. 1940 — депутат Львів. обл. ради депутатів трудящих. Навесні 1940 брав участь у роботі зʼ­їзду композиторів СРСР у Києві. 29 січня 1948 заарешт., був висланий разом з дружиною на 10 р. у мордов. табори. 1958 повернувся до Львова. Намагався від­творити рукописи своїх творів, знищених КДБ під час арешту. Реабіліт. 1964 (посмертно). Б. — засн. камерно-інструмент. жанру в Україні (2 фортепіан­них тріо, 1911; секс­тет для фортепіано, 2-х скрипок, альта, віолончелі, контрабаса, 1915; 2 струн­ні квартети, 1912, 1935). У ГУЛАГу в 1950-і рр. написав фортепіан­ні квінтет і концерт для віолончелі з фортепіано. Першим в Україні за­провадив у фортепіан. жанр риси ім­пресіонізму (8 прелюдій, 1908) та сонористики («Жабʼячий вальс», 1910). Ін. фортепіан­ні твори: «Соната» (1910), «Пісня. Серенада. Ім­провізація» (1911), цикл «Любов» (1914; у 3-х ч.), «Українська сюїта» (1915). Шість мініатюр на укр. нар. теми (1920) були першими укр. творами, опубл. у віден. «Universal-Edition» і в Токіо. 20 дит. пʼєс на теми укр. нар. пісень (зб. «Наше сонечко грає на фортепіані», 1935) стали основою навч. гри на цьому інструменті. 1935 ви­дані також «Збірка українських народних пісень» і «Збірка українських колядок і щедрівок» для фортепіано. 1993 від­найдений Концерт для фортепіано з орке­стром (1917–37), який вважався без­поворотно втраченим.

Своєрідність лірич. почерку Б. виявилася у соло­співах із фортепіано й орке­стром до текс­тів І. Франка, Т. Шевченка, Б. Лепкого, П. Куліша, О. Кониського та ін., в обробках нар. пісень, також хорових (напр., «Уже сонечко закотилось» для мішаного хору). До творів великої форми належать «Українська рапсодія» для оркестру (1911) та вокал.-симф. твори: «Українське весі­л­ля» у 2-х ч. (1914), кантати «Заповіт» на слова Т. Шевченка та «Урочиста кантата на честь митрополита Андрея Шептицького» на слова В. Маслова (1917), «Наша пісня, наша туга», на слова С. Черкасенка (1933). Основні риси стилю Б. — камерність, ліричність, поліфонічність. Він створив економний і доцільний почерк, виходячи з укр. нар. музики. Звідси тип мелодики — діатонічна ладова опора й зумовленість гармонії поліфоніч. сплете­н­ням мелодич. ліній у про­зорій фактурі. Чутливість до витонченого колориту є нац. пере­втіле­н­ням ім­пресіонізму. Нар. пісня зумовила й принципи роз­витку — варіаційність та ім­провізаційність, метричну й ритмічну змін­ність у межах мініатюр. форм, від­точеність деталей і чіткість структури з без­посередністю висловлюва­н­ня. Чималою є й муз.-публіцист. спадщина Б., пере­йнята пафосом захисту нац. муз. культури українського народу (стат­ті про Б. Бартока, М. Лисенка, В. Косенка, С. Людкевича та ін., на­друковані в ж. «Боян», «Українська музика», «Радянська музика», «Мистецтво», в «Українській загальній енциклопедії», укр., рос. і польс. газетах). У грудні 1994 у Львові проведено муз. конкурс ім. В. Барвінського.

Пр.: Українська народна пісня і українські композитори. Прага, 1914; Рецензія на «Пісні Холмщини і Під­ляс­ся» Ф. Колес­си. Л., 1917; В обороні доброго імені української музичної культури // Новий час. 1935, 21 січ.; Бела Барток у Львові // Укр. музика. 1937. № 5–6; Мої спомини про М. Лисенка // Там само. № 9–10; Огляд історії української музики // Історія укр. культури. Л., 1937; Що принесла Радянська влада музичній культурі Львова // Рад. музика. 1940. № 5.

Літ.: Витвицький В. Василь Барвінський у моїх спогадах // Сучасність. 1965. № 2; Павлишин С. Василь Олександрович Барвінський // Укр. музико­знавство. Вип. 3. К., 1968; Бернандт Г. Б., Ямпольский И. М. Кто писал о музыке: Биобиблиогр. слов. Т. 1. Москва, 1971; Рудницький А. Про музику і музик. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1980; Бєляєв В. Таємниці родини Барвінських // Прапор. 1981. № 9; Павлишин С. Был всегда искренен и чист // Сов. музыка. 1988. № 8; Її ж. Недо­співана пісня // Україна. 1988. № 50; ЇЇ ж. Василь Барвінський. К., 1990; Кучер М. Пів­тора року з В. Барвінським (в «Дубравлагу», 1956– 1958) // Україна. 1990. № 31; Сага роду Барвінських: Рід Барвінських в історії культури // Вісн. НТШ. 1993. № 6–7; 1994. № 10–12; Остан­ній лист композитора // Дзвін. 1996. № 3; Культурне життя в Україні (західні землі): Зб. док. і мат. Т. 1. 1995; Т. 2. 1996; Шкрабʼюк П. Попід Золоті ворота. Л., 1997; Василь Барвінський (1888–1963) // Наше життя. 1998. № 12; Василь Барвінський. Стат­ті та матеріали: Зб. Дрогобич, 2000.

С. С. Павлишин

Завантажити статтю