Адаптація

Визначення і загальна характеристика

АДАПТА́ЦІЯ (лат. adaptatio, від adapto — при­стосовую) — процес при­стосува­н­ня обʼєкта (адаптаціогенез); стан при­стосованості обʼєкта (результат адаптаціогенезу); дія, спрямована на обʼєкт з метою його при­стосува­н­ня до ви­значених вимог, при­стосува­н­ня обʼєкта до викори­ста­н­ня в конкретних умовах. Поня­т­тя «адаптація» виникло спочатку в біо­логії, а в сусп. науки його привнесли пред­ставники школи, що намагалася редукувати психол. і соц. явища до біо­логічних. По суті, соц. А. тісно повʼязана з процесом соціалізації, інтеріоризації норм та цін­ностей нового соц. середовища, способів предмет. діяльності, форм соц. взаємодії. А. в біо­логії — процес і результат під­вище­н­ня стійкості (надійності, при­стосованості, толерантності) біол. обʼєкта до дії стресорів, чин­ників, рівень дози яких пере­вищує граничне значе­н­ня стійкості конкретної біол. системи. Прикладом А. може бути під­вище­н­ня стійкості рослин до засоленості ґрунту або посухи, вироблений організмом імунітет у від­повідь на дію патогена, збільше­н­ня мʼяз. сили спортс­мена в результаті тренувань, посиле­н­ня спроможності мозку спри­ймати й опрацьовувати під­вищені обсяги інформації. Як стресор ви­ступає і надлишкова, і дещо недо­статня доза чин­ника будь-якого впливу — фіз., біол. чи соц. Інтервал доз стресора, у межах якого можлива А. біол. обʼєкта, називається адаптив. зоною. В укр. науці значна увага приділяється ви­вчен­ню фізіолого-біо­хім. основ адаптації організму людини до дії різноманіт. по­дразників (М. Амосов, Я. Бендет, М. Калинський, Т. Коляда та ін.). Укр. вчені також здійснили вагомі теор. й екс­перим. дослідже­н­ня А. у рослин (Д. Гродзинський, В. Петрушенко та ін.), що до­зволило створити низку сортів та гібридів з високою адаптатив. здатністю (див. Селекція). Досягне­н­ня укр. вчених у дослідж. закономірностей А. досить вагомі і в галузі спорт. медицини, зокрема при роз­робці теор. та практ. основ процесу спорт. тренува­н­ня (В. Бальсевич, В. Запорожанов, В. Друзь та ін.). Виділяють також офтальмолог. А. (зорову А.), що полягає в регулюван­ні зіницею світлового потоку, який надходить в око за різноманіт. умов освітле­н­ня. Психофізіологічна А. — послабле­н­ня реакції рецепторів у від­повідь на по­стійну дію чин­ників, напр., зменше­н­ня чутливості тактильних рецепторів, рецепторів температур. чутливості, рецепторів болю, слуху тощо.

О. М. Міхєєв

Адаптація культурна

Адаптація культурна (А. к.) — у широкому та вузькому значен­ні — діалектично суперечливий і нерозривний процес при­стосовува­н­ня су­спільства та окремих його членів до природного середовища, а також зворотний вплив су­спільства на це середовище. Процес взаємодії су­спільства і природи складний, багато­аспект. і багаторівневий, при цьому механізмом корегува­н­ня ви­ступає культура. Завдяки культурі спільнота зберігає свою цілісність, унікальність, ви­значеність. Через неї реалізується спадковість, забезпечується без­перервне існува­н­ня етносу в часі. Тривале існува­н­ня етніч. спільноти у не­змін­них природ. умовах вело до консервації її досвіду в навичках природокористува­н­ня та формах поведінки, які закріплювалися в індивід. досвіді, від­творювались у повсякден. діяльності. Напр., багато традицій сформувались як стійкі при­йоми взаємин людини і конкрет. природ. середовища, що спри­ймається як рідне. Рідна земля — близька, зна­йома, зро­зуміла, на від­міну від ін. територій, які були не­зро­зумілими, не­зна­йомими, небезпечними, ворожими. Природа, клімат, ландшафт, осмислені етносом, уві­йшли до його культури. Оспівані, опоетиз. в усній нар. творчості, вони закріплюються у сві­домості людини як цін­ності, стають частиною її самої. У вузькому значен­ні А. к. — це входже­н­ня людини або групи осіб до ін. етнокультури, системи цін­ностей та орієнтирів, при­стосува­н­ня до нового етнокультур. середовища, засвоє­н­ня (у повному обсязі або частково) регуляторів соц. поведінки у новій спільноті. Процес А. к. роз­гортається в часі й соц. просторі; він дво­сторон­ній: з одного боку від­бувається сприйня­т­тя субʼєктами А. к. нових норм та цін­ностей, а з ін. — вплив субʼєктів А. к. на етнокультурне середовище. На А. к. впливає характер взаємодії між субʼєктами адаптації та носіями культури даного су­спільства, а також ставле­н­ня держави до тих, хто адаптується. Здебільшого А. к. у вузькому значен­ні від­бувається із зовн. мі­грантами. Пере­селенці потрапляють у нове середовище, де діють норми, від­мін­ні від норм сусп. середовища поперед. прожива­н­ня. Після роз­паду СРСР в Україну повернулося чимало людей, які є вихідцями з України або їхніми нащадками. За етніч. походже­н­ням це українці, росіяни, крим. татари, білоруси, німці, болгари, вірмени, греки та ін., що з різних причин проживали за межами України. Одні з них були злочин­но депортовані за нац. ознакою у 30–40-х рр. 20 ст., ін. мігрували добровільно або за адм. направле­н­ням пере­міщувались у ін. республіки СРСР. Як правило, вони вже втратили етнічну компетентність щодо укр. культури і тому тепер пере­живають процес А. к. Для осіб, які колись мешкали в Україні, — це етнокультурна реадаптація; для тих, хто народився й виріс поза Україною,– повномас­штабна адаптація. Для репатріантів процес А. к. накладається на процеси прилуче­н­ня (або освоє­н­ня) до культури, мови, традицій власного етносу. Напр., значна частина крим. татар, які повернулися до Криму, не тільки адаптуються до укр. культури, а й прилучаються до мови й культури свого етносу, оскільки раніше, у місцях депортації, у них не було можливості їх засвоїти. Від поч. 90-х рр. 20 ст. в Україні зʼявилося багато мі­грантів із Пд.-Сх. Азії, Китаю, Близького Сх., Африки. Вони утворюють свої громади, намагаються зберегти свою етнокультурну ідентичність і водночас адаптуються до культури та способу життя в Україні. Явища А. к. першими привернули увагу науковців і політиків країн «нового світу». У США цю про­блему почали досліджувати ще від поч. 20 ст. Ві­домі праці С. Бочнера, Е. Ґел­лнера, Ф. Знанецького, Н. Лебедєвої, Р. Лінтона, Б. Малиновського, М. Мід, Е. Сміта, В. Тишкова, В. Томаса, А. Фарнхема, М. Герсковіца. В Україні процеси А. к. ви­вчають В. Євтух, О. Картунов, А. Пономарьов, І. Прибиткова, Ю. Римаренко.

М. О. Шульга

Адаптація професійна

Адаптація професійна (А. п.) — адаптація людей різних поколінь до само­стійної продуктивної трудової діяльності; процес або результат процесу при­стосува­н­ня працівника в початковий період його роботи на конкретному під­приємстві до особливостей робочого місця та організації праці на виробництві. А. п. сприяє належна профес. під­готовка людини до викона­н­ня даної роботи, профес. придатність до неї, а також від­повід­альність, кмітливість, само­стійність, допомога з боку старших і колег по праці. А. п. у багатьох випадках є по суті адаптацією до самост. труд. діяльності. В індустр. су­спільстві, в умовах інформ.-технол. революції людина обʼєктивно змушена кілька разів змінювати напрям своєї профес. діяльності та конкретну спеціальність у межах тієї чи ін. професії. Виконуючи певні соц.-профес. ролі, фахівець може пере­міщуватися з одних під­приємств на ін. У багатьох наук. джерелах та в сучас. нормат. документах А. п. роз­глядається як заключ. етап процесу профорієнтації (Т. Вершиніна, В. Герчиков, І. Назимов). У концепції держ. системи профорієнтації насел., схваленій по­становою КМ України 27 січня 1994, ви­значено такі її складові: профес. інформація, профес. консультація, профес. добір, профес. від­бір та профес. адаптація. Документ за­значає, що профорієнтація є комплексною наук.-об­ґрунт. системою форм, методів і засобів впливу на людину з метою оптимізації її профес. самови­значе­н­ня на основі врахува­н­ня особистих характеристик індивідума для потреб ринку праці. Водночас вона спрямована на досягне­н­ня збалансованості між профес. інтересами і можливостями людини, а також потребами су­спільства в різних видах профес. діяльності, які по­стійно вдосконалюються, інтегруються і від­повід­но змінюються. А. п., що є завершальним етапом профорієнтації, роз­глядається як комплексна система заходів, спрямована на на­да­н­ня допомоги людині в її при­стосуван­ні до психол. та організац., технол. умов профес. діяльності на конкрет. виробництві з урахува­н­ням його специфіки, що позитивно впливає на профес. становле­н­ня працівника. Попередня А. п. починається під час на­вча­н­ня в заг.-осв. школі. У А. п. виділяють чотири етапи цього процесу: під­готовка молоді у заг.-осв. школі до праці; вибір професії; профес. під­готовка; початок труд. діяльності на виробництві. На 4-му етапі А. п. не завершується, оскільки працівники протягом своєї багаторіч. праці в різних галузях пром., с.-г. виробництва та сфери послуг у середньому змінюють від 4–5-ти до 7–8-ми професій. Їхня А. п. триває протягом усієї труд. діяльності від першого робочого місця до виходу на пенсію, а інколи вона продовжується і на пенсій. етапі жит­тєдіяльності людини. Від­повід­но до сучас. світової тенденції неперервної профес. освіти, А. п. не є однораз. етапом у труд. діяльності людини. Це тривалий процес, що набуває нових ознак залежно від зміни соц.-екон. умов, ускладне­н­ня технол. процесів, вікових, психол., фізіол. особливостей робітника, його поперед. соц. і труд. досвіду, рівня профес. майстерності. А. п. охоплює такі компоненти: адаптація до заг. культур. цін­ностей та норм вироб. профес.-труд. діяльності; оволоді­н­ня профес. техніко-технол. операціями; адаптація до фіз. умов та режиму праці на робочому місці; адаптація до специф. культур. норм, цін­ностей установи, фірми, корпорації; адаптація до специф. між­особових взаємин у первин. робочій групі. А. п. поряд з ін. різновидами соц. адаптації роз­глядається в єд­ності цін­нісно-нормат., діяльнісних, психофізіол. та соц.-психол. аспектів, що взаємоповʼязані і по­стійно взаємодіють. З урахува­н­ням цього ви­значено чотири осн. етапи адаптації людини до профес.-труд. діяльності. 1-й етап перед­бачає формува­н­ня базового психофіз., морального та інтелектуал. потенціалу, необхідного для ефективної профес. труд. діяльності; профорієнтацію учнів. молоді; до­профес. під­готовку. 2-й етап охоплює пошук най­прийнятніших робочих місць з урахува­н­ням особистісного труд. потенціалу та конʼюнктури на ринку праці; профес. від­бір під­приємствами претендентів на певні робочі місця; укла­да­н­ня труд. угоди, що регламентує умови праці на першому робочому місці. На 3-му етапі здійснюється входже­н­ня в колектив, при­стосува­н­ня до режиму та організації праці, соц.-психол. взаємин у робочій групі; оволоді­н­ня профес. навичками, характерними для даної установи; інтеріоризація осн. культур. цін­ностей і норм організації. 4-й етап перед­бачає горизонтальну та вертикал. мобільність у середині під­приємства, між під­приємствами та між професіями; входже­н­ня адаптанта у систему без­перерв. профес. зро­ста­н­ня та профес.-труд. творчості. На ефективність А. п., її тривалість на кожному етапі жит­тєдіяльності людини впливають соц.-екон. та соціокультурні чин­ники, зокрема культурні цін­ності, нормат.-правова база, наук.-метод. забезпече­н­ня, конʼюнктура ринку праці, кадрова політика під­приємств. Вони тісно повʼязані з субʼєктами пед. процесу А. п. (заг.-осв. школа, профес. навч. заклад, служби профес. орієнтації, служби зайнятості, труд. колективи), а також з органами регулюва­н­ня профадаптації (центр. органи держ. влади та упр., галуз. служби, регіональні ко­ординац. центри). Усі компоненти цієї системи впливають на родину та на особу адаптанта, від активності й рівня під­готовленості якого до профес. діяльності, від його психол. готовності до праці в нових умовах залежить ефективність А. п. Сама людина (адаптант) є активним субʼєктом і гол. обʼєктом пед. процесу А. п. Адаптації до нових соц.-екон. і соціокультур. умов жит­тєдіяльності сприяють такі якості людини: само­стійність, творча ініціатива, профес. мобільність, висока особиста віповід­альність за результати своєї праці, за якість виробленої продукції, за власну долю і свій добробут; конкуренто­спроможність, психол. готовність до ділового суперництва, а також до пере­мог і можливих поразок; прагне­н­ня до по­стійного самовдосконале­н­ня, самоосвіти, оволоді­н­ня новими технологіями, вдосконале­н­ня профес. майстерності, на­вча­н­ня протягом своєї трудової діяльності; комунікативність, толерантність, нетерпимість до насильства, сваволі і водночас терпимість і повага до людей, які мають інші по­гляди та стиль індивід. поведінки; повага до інтересів і творчого доробку інших людей, готовність іти на ком­проміс, добиватися консенсусу під час по­стійної виробничої колективної взаємодії.

Н. Г. Ничкало

Адаптація психологічна

Адаптація психологічна (А. п.) — сукупні властивості індивіда, що характеризують його стійкість до умов середовища та рівень при­стосува­н­ня до них; результат такого при­стосува­н­ня. А. п. — явище дво­сторон­нє, обʼєктом дослідж. при цьому є не індивід чи середовище, а їх взаємодія. А. п. від­бувається без­перервно, хоч здебільшого її повʼязують із кардинал. змінами в житті індивіда та його соц. оточе­н­ня. А. п. — інтеграл. показник стану людини, її здатності виконувати певні біо­соц. функції: адекватно спри­ймати оточе­н­ня, спілкуватися з ін. людьми, здійснювати само- і взаємообслуговува­н­ня в сімʼї та колективі, адаптивно змінювати поведінку від­повід­но до рольових очікувань. А. п. — необхід. момент і умова процесу пере­творе­н­ня індивіда на повноправ. актив. члена певного соціуму, формува­н­ня свого статусу. Водночас від­бувається при­стосува­н­ня колективу до потреб, інтересів, характеру індивіда. Особа і група одночасно ви­ступають у ролі субʼєкта й обʼєкта адаптації. А. п. індивіда забезпечується певною системою від­повід. механізмів (рефлексія, емпатія, соц. зворотний звʼязок тощо). У фах. літературі єдиного під­ходу до класифікації А. п. немає. Основами для класифікації А. п. за видами можуть бути: спрямованість адаптації (профес. і соц.-психол.), ступінь адаптації (висока, середня, низька; повна або неповна), якість адаптації (активна, пасивна, конфліктна, удавана), ступінь активності особи (конформна чи аутопластична і неконформна чи алопластична), локалізація процесу (психічна сфера — інтрапсихічна адаптація; сфера актив. зовн. дій, вплив на середовище — алопсихічна). Від­повід­но до конкрет. критеріїв А. п. роз­глядають як явище позитивне чи негативне. Адаптованість особистості проявляється в емоц. станах і соціально значущих почу­т­тях (від­чу­т­тя душев. комфорту, рівноваги, психоемоц. стабільності, стану вдоволеності, позитивні стосунки з чл. групи, від­сутність стресу та від­чу­т­тя за­грози і т. п.) та показниках адаптованості (впевненість у собі, адекватність самооцінки, ясність самосві­домості, від­повід­альність, умі­н­ня долати пере­шкоди тощо). Роз­різняють ефект. та неефективну А. п. Ефективність адаптації залежить від того, на­скільки індивід адекватно спри­ймає себе і свої соц. звʼязки. Неефективну адаптацію по­значають терміном «дезадаптація»; вона може виникати внаслідок викривле­н­ня чи недо­стат. роз­витку уявлень особистості про себе (крайнім виразом дезадаптації є аутизм) або в результаті органіч. чи псих. захворюва­н­ня. Заг. про­блеми А. п. у СРСР ви­вчали психологи: П. Анохін, Г. Андреєва, Б. Ананьєв, Ф. Березін, Л. Виготський, Т. Дичев, В. Ка­значеєв, О. Леонтьєв, Б. Ломов, А. Петровський, С. Рубінштейн та ін. У рад. психології роз­роблялися два осн. напрями дослідж. А. п.: з позицій діяльнісного під­ходу та в парадигмах спілкува­н­ня й між­особистіс. взаємодії (В. Казимиренко, Г. Балл, Ю. Ган, П. Просецький, В. Семиченко, О. Солодухова, Т. Яценко та ін.). У зх. психології про­блема А. п. досліджується у напрямах необіхевіоризму, психо­аналізу; гол. увага приділяється поруше­н­ням адаптації (невротичні й психосоматичні поруше­н­ня, алкоголізм, наркоманія тощо) і способам їх корекції, гештальтпсихології.

О. В. Лавренко

Адаптація соціальна

Адаптація соціальна (А. с.) — при­стосува­н­ня особи чи су­спільної групи до соціального середовища. Механізмом А. с. є зближе­н­ня цін­ніс. орієнтацій індивіда та групи, засвоє­н­ня ними норм, традицій і звичаїв навколиш. культур. середовища, ви­значе­н­ня своєї рольової поведінки в ньому. Поня­т­тя «адаптація соціальна» виникло в методології необіхевіоризму та культур. антропології. У соціології його започаткували пред­ставники організмічної школи. Вони тлумачили А. с. як пасивне при­стосува­н­ня індивіда до вимог су­спільства. При цьому інтереси індивіда й су­спільства роз­глядалися як одвічно суперечливі, а гол. увага приділялась аномал. явищам, від­хиле­н­ням у поведінці людини (злочин­ність, наркоманія, про­ституція тощо). У 30–40-х рр. 20 ст. А. с. почали роз­глядати як процес установле­н­ня рівноваги між соц. вимогами та заборонами ціною по­ступок з боку індивіда чи соц. оточе­н­ня. Сучас. амер. соціолог Р. Мертон роз­глядає А. с. як дво­сторон. процес і наслідок зу­стріч. активності субʼєкта й соц. середовища, що здійснюється на засадах «ін­ституціальних імперативів» спільності, без­корисливості, скептицизму та консенсусу. Найважливішим тут є погодже­н­ня самооцінок і прагнень субʼєкта з його можливостями та вимогами соціуму, що містить як наяв. рівень, так і потенц. тенденції роз­витку субʼєкта і його оточе­н­ня. У соц. психології А. с. роз­глядається як закономірність спільної діяльності, зумовлена заг. цілями та цін­ніс. орієнтаціями соц. груп. За характеристиками спільної (колект.) діяльності прийнято виділяти різні рівні та стадії А. с. Роз­різняють також типи А. с. — активний (пере­важає актив. вплив на соц. середовище) та пасивний (конформіст. сприйня­т­тя рішень і цін­ніс. орієнтацій оточе­н­ня). Основою типології А. с. є структура потреб та мотивацій індивідів. Важливе значе­н­ня для ро­зумі­н­ня механізму А. с. має поня­т­тя соц. ролі. А. с. ві­ді­грає вирішальну роль у соціалізації особистості.

В. І. Волович

Адаптація фізіологічна

Адаптація фізіологічна (А. ф.) — процес при­стосува­н­ня тварин­них чи рослин­них організмів до змінених умов середовища. Актуальність про­блематики А. ф. зро­стає у звʼязку з освоє­н­ням мор. глибин, гір. висот, поляр. р-нів, субтроп. та аридних зон, косміч. простору. Не­сприятл. впливи на організм можуть компенсуватись від­повід. поведінкою, технол. при­стосува­н­нями, захис. засобами. Надійна, довготривала А. ф. є необхідним фактором роз­шире­н­ня сфер діяльності людини в екс­трем. умовах довкі­л­ля і під­вищує її стійкість та праце­здатність. Це стосується А. ф. до різних кліматогеогр. зон, часових поясів, до окремих факторів (фіз., хім., емоційних; до тепла, холоду, кисневої недо­статності, світла). Кожний фактор, що діє на організм, викликає від­повідь, адекватну якості і силі по­дразне­н­ня, але в кожній такій захис. реакції присутній неспециф. компонент ре­активності організму, що характеризує заг. стан напруги, ступінь активації систем збереже­н­ня гомео­стазу. Саме цей неспециф. компонент реагува­н­ня характеризується як заг. адаптац. син­дром (стрес). А. ф. до екс­перим. факторів може проходити ще за типом реакції «активації» чи «тренува­н­ня» (Л. Гаркаві та ін.). В. Ка­значеєв роз­різняє також «спринтерів», що володіють потужними фізіол. реакціями, але здатні під­тримувати їх тільки короткочасно, та «стаєрів», які можуть під­тримувати гомео­стаз тривалий час, але при серед. навантажен­ні. А. ф. може бути активною (через гіперфункції біол. систем) і пасивною (через гіпофункцію); прикладом остан­ньої може бути зимова сплячка. Роз­різняють негайну (термінову) та довгочасну (тривалу) А. ф.; оста­н­ня виникає по­ступово внаслідок тривалої чи багатораз. дії на організм певних по­дразників. Поня­т­тя «адаптація фізіологічна» обʼ­єд­нує процес і його результат, стан, до якого призводить адаптація. Внутр. причини перш за все ви­значаються рівнем здатності організму при­стосовуватися швидко і ефективно, усунути чи компенсувати наслідки не­сприятл. факторів довкі­л­ля, а зовн. — інтенсивністю, тривалістю, періодичністю дії одного чи декількох факторів. Для ви­значе­н­ня різних станів А. ф. користуються термінами: інадаптація, дезадаптація, анадаптація, деадаптація, дизадаптація, реадаптація, ідіоадаптація, евоадаптація, преадаптація, коадаптація, синадаптація, пере­адаптація, гіперадаптація тощо. Не всі вони точні і не завжди викликані необхідністю, деякі з різних причин не­вдалі. 1981 Ф. Мейєрсон виділив генотипічну адаптованість (набу­т­тя організмом стійкості до зовн. середовища в процесі тривалої еволюції, що закріплена генетично і пере­дається у спадок) і фенотипічну (процес набу­т­тя стійкості до певних факторів середовища, який роз­вивається упродовж індивід. життя). М. Мірахімов пропонує роз­різняти початкову, пере­хідну та стабільну стадії адаптованості. Адаптованість характеризується сукупністю структурно-фізіол. особливостей, кількісних та якіс. змін, реакцій, властивостей, показників, які проявляються на всіх рівнях функціонува­н­ня організму: субмолекулярному, молекулярному, біо­хімічному, мем­бран­ному, клітин­ному, тканин­ному, орган­ному, системному та всього організму, а також на рівні популяцій, видів, біо­геоценозів, екосистем. Роз­різняють кілька ступенів адаптованості: недо­статня, коли в нових умовах рівень функціонува­н­ня організму знижується; задовільна, коли нормал., звичайний рівень функціонува­н­ня забезпечується не­економними енерговитратами; оптимальна, коли необхід. рівень функціонува­н­ня забезпечується мін. енерговитратами. Адаптованість може також характеризуватися проміжними якіс. станами між недо­статнім, задовільним та оптимал. ступенем; рівень адаптованості не обовʼязково повинен від­повід­ати певній стадії. Рівень фізіол. адаптованості ви­значають за допомогою критеріїв, які характеризують психофізіол. праце­здатність, макс. спожива­н­ня кисню, «економічність» функціонува­н­ня систем транс­портува­н­ня та утилізації кисню тощо. Адаптац. реакції, адаптивність, адаптованість найповніше проявляються під час дії на організм екс­трем. факторів, які вимагають повної мобілізації функціон. резервів організму, тому на особл. увагу дослідників заслуговують альпініст. сходже­н­ня, космічні польоти, антаркт. та морські екс­педиції, пере­ходи пустелі, спорт. змага­н­ня, спец. тести. В Україні особл. внесок у ви­вче­н­ня А. ф. зробили І. Мечников, В. Вернадський, О. Богомолець, Д. Гродзинський, М. Сиротинін. Остан­ній роз­робив концепцію по­ступової ступеневої актив. А. ф. до гіпоксії з метою під­вище­н­ня стійкості, праце­здатності, покраще­н­ня спорт. результатів, а також лікува­н­ня, профілактики, реабілітації; вона складає основу роз­робки числен. методів гіокситерапії.

П. В. Білошицький

Літ.: Сиротинин Н. Н. Гипоксия. К., 1949; Барбашова З. И., Лихницкая И. И. Адаптация человека. Ленин­град, 1972; Борискин В. В. Жизнь человека в Арктике и Антарктике. Ленин­град, 1973; Амосов Н. М., Бендет Я. А. Физическая активность и сердце. К., 1975; Иванов К. П., Слоним А. Д. Физиология адаптации к холоду. Новосибирск, 1975; Ананьев Б. Г. О про­блемах современ­ного человекопо­знания. Москва, 1977; Леонтьев А. Н. Деятельность. Со­знание. Личность. Москва, 1977; Султанов Ф. Ф. Гипертермия. Ашхабад, 1978; Серков Ф. Н., Белошицкий П. В. Молекулярные аспекты адаптации к гипоксии. К., 1979; Куц Ф., Максименко Л. Адаптация молодого рабочего в трудовом кол­лективе. К., 1980; Друзь В. А. Спортивная тренировка и организм. К., 1980; Мейер-сон Ф. З. Адаптация, стресс и профилактика. Москва, 1981; Петрушен- ко В. В. Адаптивные реакции растений. К., 1981; Сиротинин Н. Н. Эволюция резистентности и ре­активности организма. Москва, 1981; Найн А. Я. Адаптация работающей молодежи — важная про­блема профес­сионально-технической педагогики // Сов. педагогика. 1982. № 11; Гродзинский Д. М. Надежность растительных систем. К., 1983; Синявский В. В. Психолого-педагогические основы профес­сиональной адаптации учащихся профтехучилищ. К., 1985; Калинский М. И., Курский М. Д., Осипенко А. А. Биохимические механизмы адаптации при мышечной деятельности. К., 1986; F. Furnham, S. Bochner. Culture shok. London; New York, 1986; Агаджанян М. А. и др. Адаптация к гипоксии и биоэкономика внешнего дыхания. Москва, 1987; Бальсевич В. К., Запорожанов В. А. Физическая активность человека. К., 1987; Яценко Т. С. Социально-психологическое обучение в подготовке будущих учителей. К., 1987; Про­блемы адаптации молодежи в трудовом кол­лективе. К., 1988; Головаха Е. И. Жизнен­ная пер­спектива и профес­сиональное самоо­пре-деление молодежи. К., 1988; Платонов В. Н. Адаптация в спорте. К., 1988; Казимиренко В. П. Социальная психология организаций. К., 1993; Про­блемы социальной реабилитации участников войны в Афгани­стане (1979–1989 гг.): Сб. Москва, 1993; Соціальна педагогіка і адаптивність особистості. С., 1994; Коляда Т. И. и др. Адаптацион­ный син­дром и им­мунитет. Х., 1995; Белошицкий П. В. и др. Пострадиацион­ная реабилитация в условиях гор. К., 1996; Ішмуратов А. Т. Конфлікт і згода. К., 1996; Солодухова О. Г. Становле­н­ня особистості у процесі психологічної адаптації. Д., 1996; Терешина Е. Адаптация населения к изменяющимся условиям жизни в обществе // Демо­графічна ситуація в Карпатському регіоні: реальність, про­блеми, про­гнози на ХХІ ст. Чц., 1996; Шульга Н. А. Этническая самоидентификация личности. К., 1996; Прибыткова И. Влияние ин­ститута граж­данства на процес­сы возвращения и обу­стройства ранее депортирован­ных народов и лиц в Крыму. К., 1997; Звєрєва І. Д. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молод­дю в Україні: теорія і практика. К., 1998; Васильєв В. В. Система адаптації робітників до професійної діяльності. Дн., 1999; Зня­т­тя адаптаційних труднощів у дітей в соціально-реабілітаційному центрі. К., 1999; Ничкало Н. Г. Профес­сионально-техническое образование в Украине: про­блемы ис­следований. К., 1999; Психологічна адаптація студентів першого курсу до умов на­вча­н­ня у вищому закладі освіти: Зб. наук. ст. Лц., 1999.

Завантажити статтю