Адаптація
АДАПТА́ЦІЯ (лат. adaptatio, від adapto — пристосовую) — процес пристосування обʼєкта (адаптаціогенез); стан пристосованості обʼєкта (результат адаптаціогенезу); дія, спрямована на обʼєкт з метою його пристосування до визначених вимог, пристосування обʼєкта до використання в конкретних умовах. Поняття «адаптація» виникло спочатку в біології, а в суспільних науки його започаткували представники школи, що намагалася редукувати психологічні й соціальні явища до біологічних. Власне, соціальна А. тісно повʼязана з процесом соціалізації, інтеріоризації норм та цінностей нового соціального середовища, способів предметної діяльності, форм соціальної взаємодії. А. в біології — це процес і результат підвищення стійкості (надійності, пристосованості, толерантності) біологічного обʼєкта до дії стресорів, чинників, рівень дози яких перевищує граничне значення стійкості конкретної біологічної системи. Прикладом А. може бути підвищення стійкості рослин до засоленості ґрунту або посухи, вироблений організмом імунітет у відповідь на дію патогена, збільшення мʼязової сили спортсмена в результаті тренувань, посилення спроможності мозку сприймати й опрацьовувати підвищені обсяги інформації. Як стресор виступає і надлишкова, і дещо недостатня доза чинника будь-якого впливу — фізичного, біологічного чи соціального. Інтервал доз стресора, у межах якого можлива А. біологічного обʼєкта, називається адаптивною зоною. В українській науці значна увага приділяється вивченню фізіолого-біохімічних основ адаптації організму людини до дії різноманітних подразників (М. Амосов, Я. Бендет, М. Калинський, Т. Коляда та ін.). Українські вчені також здійснили вагомі теоретичні й експериментальні дослідження А. у рослин (Д. Гродзинський, В. Петрушенко та ін.), що дозволило створити низку сортів та гібридів з високою адаптативною здатністю (див. Селекція). Досягнення українських вчених у дослідженнях закономірностей А. досить вагомі і в галузі спортивної медицини, зокрема при розробці теоретичних та практичних основ процесу спортивного тренування (В. Бальсевич, В. Запорожанов, В. Друзь та ін.). Виділяють також офтальмологічну А. (зорову А.), що полягає в регулюванні зіницею світлового потоку, який надходить в око за різноманітних умов освітлення. Психофізіологічна А. — послаблення реакції рецепторів у відповідь на постійну дію чинників, напр., зменшення чутливості тактильних рецепторів, рецепторів температурної чутливості, рецепторів болю, слуху тощо.
О. М. Міхєєв
Адаптація культурна
Адаптація культурна (А. к.) — у широкому та вузькому значенні — діалектично суперечливий і нерозривний процес пристосовування суспільства та окремих його членів до природного середовища, а також зворотний вплив суспільства на це середовище. Процес взаємодії суспільства і природи складний, багатоаспектний і багаторівневий, при цьому механізмом корегування виступає культура. Завдяки культурі спільнота зберігає свою цілісність, унікальність, визначеність. Через неї реалізується спадковість, забезпечується безперервне існування етносу в часі. Тривале існування етнічної спільноти у незмінних природних умовах вело до консервації її досвіду в навичках природокористування та формах поведінки, які закріплювалися в індивідуальному досвіді, відтворювались у повсякденній діяльності. Напр., багато традицій сформувались як стійкі прийоми взаємин людини і конкретного природного середовища, що сприймається як рідне. Рідна земля — близька, знайома, зрозуміла, на відміну від інших територій, які були незрозумілими, незнайомими, небезпечними, ворожими. Природа, клімат, ландшафт, осмислені етносом, увійшли до його культури. Оспівані, опоетизовані в усній народній творчості, вони закріплюються у свідомості людини як цінності, стають частиною її самої. У вузькому значенні А. к. — це входження людини або групи осіб до іншої етнокультури, системи цінностей та орієнтирів, пристосування до нового етнокультурного середовища, засвоєння (у повному обсязі або частково) регуляторів соціальної поведінки у новій спільноті. Процес А. к. розгортається в часі й соціальному просторі; він двосторонній: з одного боку відбувається сприйняття субʼєктами А. к. нових норм та цінностей, а з іншого — вплив субʼєктів А. к. на етнокультурне середовище. На А. к. впливає характер взаємодії між субʼєктами адаптації та носіями культури даного суспільства, а також ставлення держави до тих, хто адаптується. Здебільшого А. к. у вузькому значенні відбувається із зовнішніми мігрантами. Переселенці потрапляють у нове середовище, де діють норми, відмінні від норм суспільного середовища попереднього проживання. Після розпаду СРСР в Україну повернулося чимало людей, які є вихідцями з України або їхніми нащадками. За етнічним походженням це українці, росіяни, кримські татари, білоруси, німці, болгари, вірмени, греки та ін., що з різних причин проживали за межами України. Одні з них були злочинно депортовані за національною ознакою у 30–40-х роках 20 століття, інші мігрували добровільно або за адміністративним направленням переміщувались у інші республіки СРСР. Як правило, вони вже втратили етнічну компетентність щодо української культури і тому тепер переживають процес А. к. Для осіб, які колись мешкали в Україні, — це етнокультурна реадаптація; для тих, хто народився й виріс поза Україною,– повномасштабна адаптація. Для репатріантів процес А. к. накладається на процеси прилучення (або освоєння) до культури, мови, традицій власного етносу. Напр., значна частина кримських татар, які повернулися до Криму, не тільки адаптуються до української культури, а й прилучаються до мови й культури свого етносу, оскільки раніше, у місцях депортації, у них не було можливості їх засвоїти. Від початку 90-х років 20 століття в Україні зʼявилося багато мігрантів із Південно-Східної Азії, Китаю, Близького Сходу, Африки. Вони утворюють свої громади, намагаються зберегти свою етнокультурну ідентичність і водночас адаптуються до культури та способу життя в Україні. Явища А. к. першими привернули увагу науковців і політиків країн «нового світу». У США цю проблему почали досліджувати ще від початку 20 століття. Відомі праці С. Бочнера, Е. Ґеллнера, Ф. Знанецького, Н. Лебедєвої, Р. Лінтона, Б. Малиновського, М. Мід, Е. Сміта, В. Тишкова, В. Томаса, А. Фарнхема, М. Герсковіца. В Україні процеси А. к. вивчають В. Євтух, О. Картунов, А. Пономарьов, І. Прибиткова, Ю. Римаренко.
М. О. Шульга
Адаптація професійна
Адаптація професійна (А. п.) — адаптація людей різних поколінь до самостійної продуктивної трудової діяльності; процес або результат процесу пристосування працівника в початковий період його роботи на конкретному підприємстві до особливостей робочого місця та організації праці на виробництві. А. п. сприяє належна професійна підготовка людини до виконання даної роботи, професійна придатність до неї, а також відповідальність, кмітливість, самостійність, допомога з боку старших і колег по праці. А. п. у багатьох випадках є по суті адаптацією до самостійної трудової діяльності. В індустріальному суспільстві, в умовах інформаційно-технологічної революції людина обʼєктивно змушена кілька разів змінювати напрям своєї професійної діяльності та конкретну спеціальність у межах тієї чи іншої професії. Виконуючи певні соціально-професійні ролі, фахівець може переміщуватися з одних підприємств на інші. У багатьох наукових джерелах та в сучасних нормативних документах А. п. розглядається як заключний етап процесу профорієнтації (Т. Вершиніна, В. Герчиков, І. Назимов). У концепції державної системи профорієнтації населення, схваленій постановою КМ України 27 січня 1994, визначено такі її складові: професійна інформація, професійна консультація, професійна добір, професійна відбір та професійна адаптація. Документ зазначає, що профорієнтація є комплексною науково-обґрунтованою системою форм, методів і засобів впливу на людину з метою оптимізації її професійного самовизначення на основі врахування особистих характеристик індивідума для потреб ринку праці. Водночас вона спрямована на досягнення збалансованості між професійними інтересами і можливостями людини, а також потребами суспільства в різних видах професійної діяльності, які постійно вдосконалюються, інтегруються і відповідно змінюються. А. п., що є завершальним етапом профорієнтації, розглядається як комплексна система заходів, спрямована на надання допомоги людині в її пристосуванні до психологічних та організаційних, технологічних умов професійної діяльності на конкретному виробництві з урахуванням його специфіки, що позитивно впливає на професійне становлення працівника. Попередня А. п. починається під час навчання в загальноосвітній школі. У А. п. виділяють чотири етапи цього процесу: підготовка молоді у загальноосвітній школі до праці; вибір професії; професійна підготовка; початок трудової діяльності на виробництві. На 4-му етапі А. п. не завершується, оскільки працівники протягом своєї багаторічної праці в різних галузях промислового, сільськогосподарського виробництва та сфери послуг у середньому змінюють від 4–5-ти до 7–8-ми професій. Їхня А. п. триває протягом усієї трудової діяльності від першого робочого місця до виходу на пенсію, а інколи вона продовжується і на пенсійному етапі життєдіяльності людини. Відповідно до сучасної світової тенденції неперервної професійної освіти, А. п. не є одноразовим етапом у трудовій діяльності людини. Це тривалий процес, що набуває нових ознак залежно від зміни соціально-економічних умов, ускладнення технологічних процесів, вікових, психологічних, фізіологічних особливостей робітника, його попереднього соціального і трудового досвіду, рівня професійної майстерності. А. п. охоплює такі компоненти: адаптація до загальних культурних цінностей та норм виробничої професійно-трудової діяльності; оволодіння професійними техніко-технологічними операціями; адаптація до фізичних умов та режиму праці на робочому місці; адаптація до специфічних культурних норм, цінностей установи, фірми, корпорації; адаптація до специфічних міжособових взаємин у первинній робочій групі. А. п. поряд з іншими різновидами соціальної адаптації розглядається в єдності ціннісно-нормативних, діяльнісних, психофізіологічних та соціально-психологічних аспектів, що взаємоповʼязані і постійно взаємодіють. З урахуванням цього визначено чотири основні етапи адаптації людини до професійно-трудової діяльності. 1-й етап передбачає формування базового психофізіологічного, морального та інтелектуального потенціалу, необхідного для ефективної професійної трудової діяльності; профорієнтацію учнівської молоді; допрофесійну підготовку. 2-й етап охоплює пошук найприйнятніших робочих місць з урахуванням особистісного трудового потенціалу та конʼюнктури на ринку праці; професійний відбір підприємствами претендентів на певні робочі місця; укладання трудової угоди, що регламентує умови праці на першому робочому місці. На 3-му етапі здійснюється входження в колектив, пристосування до режиму та організації праці, соціально-психологічних взаємин у робочій групі; оволодіння професійними навичками, характерними для даної установи; інтеріоризація основних культурних цінностей і норм організації. 4-й етап передбачає горизонтальну та вертикальну мобільність у середині підприємства, між підприємствами та між професіями; входження адаптанта у систему безперервного професійного зростання та професійно-трудової творчості. На ефективність А. п., її тривалість на кожному етапі життєдіяльності людини впливають соціально-економічні та соціокультурні чинники, зокрема культурні цінності, нормативно-правова база, науково-методичне забезпечення, конʼюнктура ринку праці, кадрова політика підприємств. Вони тісно повʼязані з субʼєктами педагогічного процесу А. п. (загальноосвітня школа, професійний навчальний заклад, служби професійної орієнтації, служби зайнятості, трудові колективи), а також з органами регулювання профадаптації (центральні органи державної влади та управління, галузеві служби, регіональні координаційні центри). Усі компоненти цієї системи впливають на родину та на особу адаптанта, від активності й рівня підготовленості якого до професійної діяльності, від його психологічної готовності до праці в нових умовах залежить ефективність А. п. Сама людина (адаптант) є активним субʼєктом і головним обʼєктом педагогічного процесу А. п. Адаптації до нових соціально-економічних і соціокультурних умов життєдіяльності сприяють такі якості людини: самостійність, творча ініціатива, професійна мобільність, висока особиста відповідальність за результати своєї праці, за якість виробленої продукції, за власну долю і свій добробут; конкурентоспроможність, психологічна готовність до ділового суперництва, а також до перемог і можливих поразок; прагнення до постійного самовдосконалення, самоосвіти, оволодіння новими технологіями, вдосконалення професійної майстерності, навчання протягом своєї трудової діяльності; комунікативність, толерантність, нетерпимість до насильства, сваволі і водночас терпимість і повага до людей, які мають інші погляди та стиль індивідуальної поведінки; повага до інтересів і творчого доробку інших людей, готовність іти на компроміс, добиватися консенсусу під час постійної виробничої колективної взаємодії.
Н. Г. Ничкало
Адаптація психологічна
Адаптація психологічна (Адаптація психологічна) — сукупні властивості індивіда, що характеризують його стійкість до умов середовища та рівень пристосування до них; результат такого пристосування. Адаптація психологічна — явище двостороннє, обʼєктом дослідження при цьому є не індивід чи середовище, а їх взаємодія. Адаптація психологічна відбувається безперервно, хоч здебільшого її повʼязують із кардинальними змінами в житті індивіда та його соціального оточення. Адаптація психологічна — інтегральний показник стану людини, її здатності виконувати певні біосоціальні функції: адекватно сприймати оточення, спілкуватися з іншими людьми, здійснювати само- і взаємообслуговування в сімʼї та колективі, адаптивно змінювати поведінку відповідно до рольових очікувань. Адаптація психологічна — необхідний момент і умова процесу перетворення індивіда на повноправного активного члена певного соціуму, формування свого статусу. Водночас відбувається пристосування колективу до потреб, інтересів, характеру індивіда. Особа і група одночасно виступають у ролі субʼєкта й обʼєкта адаптації. Адаптація психологічна індивіда забезпечується певною системою відповідних механізмів (рефлексія, емпатія, соціальний зворотний звʼязок тощо). У фаховій літературі єдиного підходу до класифікації Адаптації психологічної немає. Основами для класифікації Адаптації психологічної за видами можуть бути: спрямованість адаптації (професійна і соціально-психологічна), ступінь адаптації (висока, середня, низька; повна або неповна), якість адаптації (активна, пасивна, конфліктна, удавана), ступінь активності особи (конформна чи аутопластична і неконформна чи алопластична), локалізація процесу (психічна сфера — інтрапсихічна адаптація; сфера активних зовнішніх дій, вплив на середовище — алопсихічна). Відповідно до конкретних критеріїв Адаптацію психологічну розглядають як явище позитивне чи негативне. Адаптованість особистості проявляється в емоційних станах і соціально значущих почуттях (відчуття душевного комфорту, рівноваги, психоемоційної стабільності, стану вдоволеності, позитивні стосунки з членами групи, відсутність стресу та відчуття загрози і т. п.) та показниках адаптованості (впевненість у собі, адекватність самооцінки, ясність самосвідомості, відповідальність, уміння долати перешкоди тощо). Розрізняють ефективну та неефективну Адаптацію психологічну. Ефективність адаптації залежить від того, наскільки індивід адекватно сприймає себе і свої соціальні звʼязки. Неефективну адаптацію позначають терміном «дезадаптація»; вона може виникати внаслідок викривлення чи недостатнього розвитку уявлень особистості про себе (крайнім виразом дезадаптації є аутизм) або в результаті органічного чи психічного захворювання. Загальні проблеми Адаптації психологічної у СРСР вивчали психологи: П. Анохін, Г. Андреєва, Б. Ананьєв, Ф. Березін, Л. Виготський, Т. Дичев, В. Казначеєв, О. Леонтьєв, Б. Ломов, А. Петровський, С. Рубінштейн та ін. У радянській психології розроблялися два основні напрями дослідження Адаптації психологічної: з позицій діяльнісного підходу та в парадигмах спілкування й міжособистісної взаємодії (В. Казимиренко, Г. Балл, Ю. Ган, П. Просецький, В. Семиченко, О. Солодухова, Т. Яценко та ін.). У західній психології проблема Адаптації психологічної досліджується у напрямах необіхевіоризму, психоаналізу; головна увага приділяється порушенням адаптації (невротичні й психосоматичні порушення, алкоголізм, наркоманія тощо) і способам їх корекції, гештальтпсихології.
О. В. Лавренко
Адаптація соціальна
Адаптація соціальна (Адаптація соціальна) — пристосування особи чи суспільної групи до соціального середовища. Механізмом Адаптації соціальної є зближення ціннісних орієнтацій індивіда та групи, засвоєння ними норм, традицій і звичаїв навколишнього культурного середовища, визначення своєї рольової поведінки в ньому. Поняття «адаптація соціальна» виникло в методології необіхевіоризму та культурної антропології. У соціології його започаткували представники організмічної школи. Вони тлумачили Адаптацію соціальну як пасивне пристосування індивіда до вимог суспільства. При цьому інтереси індивіда й суспільства розглядалися як одвічно суперечливі, а головна увага приділялась аномальним явищам, відхиленням у поведінці людини (злочинність, наркоманія, проституція тощо). У 30–40-х рр. 20 ст. Адаптацію соціальну почали розглядати як процес установлення рівноваги між соціальними вимогами та заборонами ціною поступок з боку індивіда чи соціального оточення. Сучасний американський соціолог Р. Мертон розглядає Адаптацію соціальну як двосторонній процес і наслідок зустрічної активності субʼєкта й соціального середовища, що здійснюється на засадах «інституціальних імперативів» спільності, безкорисливості, скептицизму та консенсусу. Найважливішим тут є погодження самооцінок і прагнень субʼєкта з його можливостями та вимогами соціуму, що містить як наявний рівень, так і потенційні тенденції розвитку субʼєкта і його оточення. У соціальній психології Адаптація соціальна розглядається як закономірність спільної діяльності, зумовлена загальними цілями та ціннісними орієнтаціями соціальних груп. За характеристиками спільної (колективної) діяльності прийнято виділяти різні рівні та стадії Адаптації соціальної. Розрізняють також типи Адаптації соціальної — активний (переважає активний вплив на соціальне середовище) та пасивний (конформістське сприйняття рішень і ціннісних орієнтацій оточення). Основою типології Адаптації соціальної є структура потреб та мотивацій індивідів. Важливе значення для розуміння механізму Адаптації соціальної має поняття соціальної ролі. Адаптація соціальна відіграє вирішальну роль у соціалізації особистості.
В. І. Волович
Адаптація фізіологічна
Адаптація фізіологічна (Адаптація фізіологічна) — процес пристосування тваринних чи рослинних організмів до змінених умов середовища. Актуальність проблематики адаптації фізіологічної зростає у звʼязку з освоєнням морських глибин, гірських висот, полярних районів, субтропічних та аридних зон, космічного простору. Несприятливі впливи на організм можуть компенсуватись відповідною поведінкою, технологічними пристосуваннями, захисними засобами. Надійна, довготривала адаптація фізіологічна є необхідним фактором розширення сфер діяльності людини в екстремальних умовах довкілля і підвищує її стійкість та працездатність. Це стосується адаптації фізіологічної до різних кліматогеографічних зон, часових поясів, до окремих факторів (фізичних, хімічних, емоційних; до тепла, холоду, кисневої недостатності, світла). Кожний фактор, що діє на організм, викликає відповідь, адекватну якості і силі подразнення, але в кожній такій захисній реакції присутній неспецифічний компонент реактивності організму, що характеризує загальний стан напруги, ступінь активації систем збереження гомеостазу. Саме цей неспецифічний компонент реагування характеризується як загальний адаптаційний синдром (стрес). Адаптація фізіологічна до експериментальних факторів може проходити ще за типом реакції «активації» чи «тренування» (Л. Гаркаві та ін.). В. Казначеєв розрізняє також «спринтерів», що володіють потужними фізіологічними реакціями, але здатні підтримувати їх тільки короткочасно, та «стаєрів», які можуть підтримувати гомеостаз тривалий час, але при середньому навантаженні. Адаптація фізіологічна може бути активною (через гіперфункції біологічних систем) і пасивною (через гіпофункцію); прикладом останньої може бути зимова сплячка. Розрізняють негайну (термінову) та довгочасну (тривалу) адаптацію фізіологічну; остання виникає поступово внаслідок тривалої чи багаторазової дії на організм певних подразників. Поняття «адаптація фізіологічна» обʼєднує процес і його результат, стан, до якого призводить адаптація. Внутрішні причини перш за все визначаються рівнем здатності організму пристосовуватися швидко і ефективно, усунути чи компенсувати наслідки несприятливих факторів довкілля, а зовнішні — інтенсивністю, тривалістю, періодичністю дії одного чи декількох факторів. Для визначення різних станів адаптації фізіологічної користуються термінами: інадаптація, дезадаптація, анадаптація, деадаптація, дизадаптація, реадаптація, ідіоадаптація, евоадаптація, преадаптація, коадаптація, синадаптація, переадаптація, гіперадаптація тощо. Не всі вони точні і не завжди викликані необхідністю, деякі з різних причин невдалі. 1981 Ф. Мейєрсон виділив генотипічну адаптованість (набуття організмом стійкості до зовнішнього середовища в процесі тривалої еволюції, що закріплена генетично і передається у спадок) і фенотипічну (процес набуття стійкості до певних факторів середовища, який розвивається упродовж індивідуального життя). М. Мірахімов пропонує розрізняти початкову, перехідну та стабільну стадії адаптованості. Адаптованість характеризується сукупністю структурно-фізіологічних особливостей, кількісних та якісних змін, реакцій, властивостей, показників, які проявляються на всіх рівнях функціонування організму: субмолекулярному, молекулярному, біохімічному, мембранному, клітинному, тканинному, органному, системному та всього організму, а також на рівні популяцій, видів, біогеоценозів, екосистем. Розрізняють кілька ступенів адаптованості: недостатня, коли в нових умовах рівень функціонування організму знижується; задовільна, коли нормальна, звичайний рівень функціонування забезпечується неекономними енерговитратами; оптимальна, коли необхідний рівень функціонування забезпечується мінімальними енерговитратами. Адаптованість може також характеризуватися проміжними якісними станами між недостатнім, задовільним та оптимальним ступенем; рівень адаптованості не обовʼязково повинен відповідати певній стадії. Рівень фізіологічної адаптованості визначають за допомогою критеріїв, які характеризують психофізіологічну працездатність, максимальне споживання кисню, «економічність» функціонування систем транспортування та утилізації кисню тощо. Адаптаційні реакції, адаптивність, адаптованість найповніше проявляються під час дії на організм екстремальних факторів, які вимагають повної мобілізації функціональних резервів організму, тому на особливу увагу дослідників заслуговують альпіністські сходження, космічні польоти, антарктичні та морські експедиції, переходи пустелі, спортивні змагання, спеціальні тести. В Україні особливий внесок у вивчення адаптації фізіологічної зробили І. Мечников, В. Вернадський, О. Богомолець, Д. Гродзинський, М. Сиротинін. Останній розробив концепцію поступової ступеневої активної адаптації фізіологічної до гіпоксії з метою підвищення стійкості, працездатності, покращення спортивних результатів, а також лікування, профілактики, реабілітації; вона складає основу розробки численних методів гіокситерапії.
П. В. Білошицький
