Антропосоціогенез

Визначення і загальна характеристика

АНТРОПОСОЦІОГННЕ́З (від антропо... і лат. societas — спільнота, су­спільство, грец. γένος — виникне­н­ня) — процес формува­н­ня фізичного типу та соціальних якостей людини. Гомінізація тварин. предка людини від­бувалась у взаємооб­умовленості з процесом становле­н­ня соц. форм організації люд. жит­тєдіяльності. Тривалий у часі та роз­галужений у просторі А. забезпечив пере­хід від еволюції органіч. природи до історії. А. — багатофактор. процес, у якому діяли екол., генет., поведінк. чин­ники, закони природ. добору під дедалі більшим впливом труд. діяльності, мови, сві­домості, сусп. звʼязків та культур. норм. Результатом цього стали докорін­на пере­будова фіз. типу тварин. попередника людини, набу­т­тя ним таких біол. особливостей, як пряма хода, наявність вільного від жорстко ви­значених біол. функцій і тому поліфункціон. органа — руки та високороз­виненого гол. мозку. Біол. природа людини унікальна і спів­мірна не з певною екол. нішею, а з тим світом, що його творить сама людина. Теор. осягне­н­ня А. — це комплексна наук. про­блема, яку вирішує широке коло природн. та гуманітар. наук. Водночас це про­блема й філос., світо­глядна, повʼязана з усві­домле­н­ням людиною своєї сутності, специфіки власного буття, своїх генет. звʼязків із природою. Найдавнішими й універс. шарами первіс. сві­домості є космолог. та антропол. міфи — оповіді про виникне­н­ня світу та появу в ньому людини. У родовому су­спільстві поширені уявле­н­ня про спорідненість кожного роду з певним тварин. чи рослин. предком, які свідчать про те, що на цьому етапі свого роз­витку людина ще не проти­ставляє себе природ. світові. Світ. релігії, зокрема юдаїзм, християнство, іслам, вважають людину продуктом божествен. творі­н­ня. Вона докорін­но від­різняється від усього природ., посідає в світі особл. місце, оскільки створена за образом та подобою Бога, наділена без­смертною душею, ро­зумом і свободою волі, є істотою духовною. Наук. осягне­н­ня генези людини отримало знач. поштовх з появою теорії евол. роз­витку органічного світу. Ч. Дарвін приділив велику увагу про­блемі походже­н­ня людини, пере­конливо довів спорідненість людини та антропоїдів за багатьма рисами і вказав на Африку як можливу прабатьківщину людини. Сучасна наука місцем гомінізації вважає Пд.-Сх. Африку, зону великих африкан. озер, що утворилися прибл. 5 млн рр. тому на місці великого рифового роз­лому. Саме тут 4–2 млн рр. тому були широко роз­по­всюджені числ. види високороз­винених мавп, т. зв. австралопітекові. За характеристикою першовід­кривача Р. Дарта, ці істоти жили на від­критому просторі, мали цілком пряму ходу, полювали на дрібних тварин, користувалися знаря­д­дям з дерева, кістки та рогу; маса їхнього мозку була більшою, ніж у сучас. антропоїдів, і становила бл. 600 г. Деякі вчені вважають, що на основі цього виду можна побудувати теор. модель без­посеред. тварин. предка людини. Починаючи від 60-х рр., у Сх. Африці від­кривають дедалі більше австралопітекових форм, одна з яких з масою мозку понад 600 г, що ді­стала назву Homo habilis — «людина вміла», вірогідно, була творцем т. зв. олдовайської камʼяної індустрії — перших штуч. знарядь із каменю (бл. 2,6 млн рр. тому). На­ступна форма на шляху олюдне­н­ня, що має заг. назву архантроп (пітекантропи, синантропи, гейдельберзька людина тощо), була поширена бл. 1 млн — 300 тис. рр. тому як у Африці, так і Європі та Азії. Архантропи виготовляли камʼяні знаря­д­дя однак. форми — ручне рубило, на­вчилися користуватися вогнем, маса мозку в них становила бл. 1000 г. Палеоантропи (про­грес. та пізні неандертальці) були роз­по­всюджені на тер. Старого світу 250–50 тис. рр. тому, виготовляли різноманітні спеціаліз. знаря­д­дя (мустьєрська культура), будували захисні споруди, вміли не лише користуватися, а й добувати вогонь, маса їхнього мозку в окремих пред­ставників досягала бл. 1400 г. Яскравою ознакою їхньої культури є похова­н­ня, які, можливо, свідчать про усві­домле­н­ня палеоантропами таємничості смерті та виникне­н­ня у них уявлень про потойбіч. світ і від­повід. пере­живань. 50–30 тис. рр. тому зʼявляється неоантроп — Homo sapiens, людина сучас. фіз. типу, яка створила універс. соц. форму спільної жит­тєдіяльності — родову общину, міфи, магію, палеоліт. мистецтво. А. нерозривно повʼязаний із соціогенезом, становле­н­ням та закріпле­н­ням суто соц. звʼязків та від­носин між індивідами в первіс. спільнотах. Вирішальне значе­н­ня в цьому ві­ді­гравала вироб. діяльність, праця, антропогенет. роль якої полягала у формуван­ні не стільки фіз. тіла людини, скільки «тіла соціуму», у пере­творен­ні екол. поведінки окремих істот на екон. діяльність колективу. Одна із найважливіших форм вироб. діяльності — полюва­н­ня — потребувала скоордин. дії багатьох індивідів, сприяла роз­виткові комунікації між ними, зменшувала зоол. індивідуалізм самців, впливала на згуртува­н­ня чоловіків у особл. соц. групу в колективі, роз­вивала спритність, кмітливість, спо­стережливість. Колект. добува­н­ня засобів до життя вело й до колект. спожива­н­ня, сприяючи зміцнен­ню групи, а поділ праці зумовлював її диференціацію та ускладне­н­ня структури — стадо пере­творювалося на соц. організм. Особл. роль при цьому ві­діграла поява перших універс. морал. норм — заборони вбивства пред­ставника свого колективу (кровного родича) та статевих звʼязків між пред­ставниками свого роду (інцесту). Виникне­н­ня екзогамії — соц. механізму регуляції власне біол. від­носин, спрям. на фіз. від­творе­н­ня людини,– сприяло подальшому як соц., так і фіз. роз­витку людства. Установле­н­ня шлюб. звʼязків одного роду з ін. від­кривало, з одного боку, шлях до їх обʼ­єд­на­н­ня в ширші соц. спільноти (племена, союзи племен), а з другого — вело до ускладне­н­ня окремих соц. одиниць і подальшої диференціації на сімʼї. З боку фіз. роз­витку екзогамія, порушуючи певну пере­вагу самця-вожака на продовже­н­ня роду, що притаман­не тварин. обʼ­єд­на­н­ням, сприяла широкому роз­по­всюджен­ню різних генотипів у спільноті, варіабельності індивідів і водночас запобігала видовій диференціації людства. Так соціокультурні впливи в процесі гомінізації при­звели, зрештою, до становле­н­ня людини як єдиного біол. виду, стихією існува­н­ня якого є соціальність, а формами жит­тєдіяльності — різноманітне культурне освоє­н­ня-творе­н­ня світу.

Літ.: Дарвин Ч. Происхождение человека и половой отбор. Соч. Т. 5 / Пер. с англ. Москва, 1953; Югай Г. А. Антропосоциогенез: философские и психологические аспекты: От биолог. к социал. форме движения. Москва, 1982; История первобытного общества: Общие вопр. пробл. антропосоциогенеза. Москва, 1983; Алексеев В. П. Становление человечества. Москва, 1984; Андреев И. Л. Происхождение человека и общества. Москва, 1988; Лузгин В. В. Становление самосо­знания в процес­се антропосоциогенеза. Казань, 1989; Семенов Ю. И. На заре человеческой истории. Москва, 1989; Гисматов Ф. А. Генезис и эволюция мира искус­ствен­ного и антропосоциогенез. Мелитополь, 1990; Методологические аспекты ис­следования антропогенеза. К, 1991; Ламберт Д. Доисторический человек. Кембриджский путеводитель / Пер. с англ. Ленин­град, 1991; Методологические аспекты ис­следования антропогенеза. К., 1991; Бажутина Т. О. Происхождение человека: Концепция пере­ходных со­стояний развития. Новосибирск, 1993; Морен Э. Природа человека: утрачен­ная парадигма / Пер. с англ. К., 1995; Сегеда С. П. Основи антропології. К., 1995; Заболотных В. А. Человек разумный. С.-Петербург, 1996; Зубов А. А. Дискус­сион­ные во­просы антропогенеза // Человек. 1997. № 1.

І. М. Молчанов

Завантажити статтю