Антропосоціогенез

АНТРОПОСОЦІОГННЕ́З (від антропо... і латинське societas — спільнота, су­спільство, грецьке γένος — виникне­н­ня) — процес формува­н­ня фізичного типу та соціальних якостей людини. Гомінізація тварин­ного предка людини від­бувалась у взаємооб­умовленості з процесом становле­н­ня соціальних форм організації людської жит­тєдіяльності. Тривалий у часі та роз­галужений у просторі А. забезпечив пере­хід від еволюції органічної природи до історії. А. — багатофакторний процес, у якому діяли екологічні, генетичні, поведінкові чин­ники, закони природного добору під дедалі більшим впливом трудової діяльності, мови, сві­домості, су­спільних звʼязків та культурних норм. Результатом цього стали докорін­на пере­будова фізичного типу тварин­ного попередника людини, набу­т­тя ним таких біо­логічних особливостей, як пряма хода, наявність вільного від жорстко ви­значених біо­логічних функцій і тому поліфункціонального органа — руки та високороз­виненого головного мозку. Біо­логічна природа людини унікальна і спів­мірна не з певною екологічною нішею, а з тим світом, що його творить сама людина. 

Теоретичне осягне­н­ня А. — це комплексна наукова про­блема, яку вирішує широке коло природничих та гуманітарних наук. Водночас це про­блема й філософська, світо­глядна, повʼязана з усві­домле­н­ням людиною своєї сутності, специфіки власного буття, своїх генетичних звʼязків із природою. Найдавнішими й універсальними шарами первісної сві­домості є космологічні та антропологічні міфи — оповіді про виникне­н­ня світу та появу в ньому людини. У родовому су­спільстві поширені уявле­н­ня про спорідненість кожного роду з певним тварин­ним чи рослин­ним предком, які свідчать про те, що на цьому етапі свого роз­витку людина ще не проти­ставляє себе природному світові. Світові релігії, зокрема юдаїзм, християнство, іслам, вважають людину продуктом божествен­ного творі­н­ня. Вона докорін­но від­різняється від усього природного, посідає в світі особливе місце, оскільки створена за образом та подобою Бога, наділена без­смертною душею, ро­зумом і свободою волі, є істотою духовною. 

Наукове осягне­н­ня генези людини отримало значний поштовх із появою теорії еволюційного роз­витку органічного світу. Ч. Дарвін приділив велику увагу про­блемі походже­н­ня людини, пере­конливо довів її спорідненість з антропоїдами за морфологічними ознаками та вказав на Африку як на ймовірну прабатьківщину людського роду. Сучасна наука роз­глядає регіон Східної Африки, зокрема зону Великих африканських озер, що утворилася внаслідок рифтових процесів близько 5 млн років тому, як основний ареал гомінізації. Саме тут, між 4 і 2 млн років тому, жили австралопітеки (Australopithecus afarensis) — високороз­винені двоногі примати, яких більшість дослідників роз­глядає як ймовірних предків роду Homo, що згодом поширився за межі Африки.

За описом першовід­кривача австралопітека Р. Дарта, ці істоти жили пере­важно на від­критих просторах савани, мали здатність до прямоході­н­ня, користувалися природними предметами як знаря­д­дями, ймовірно полювали на дрібних тварин. Обʼєм їхнього мозку становив у середньому 400–550 см³ (при­близно 400–500 г), що пере­вищує показники сучасних людиноподібних мавп, але значно по­ступається ран­нім пред­ставникам роду Homo. Сучасні дослідже­н­ня до­зволяють роз­глядати австралопітеків не як «прямий ланцюг» до людини, а як кілька близьких еволюційних гілок, одна з яких, імовірно, привела до появи Homo habilis («людина вміла») — першого пред­ставника роду Homo. Ця людина, ймовірно, була творцем так званої олдувайської камʼяної індустрії — однієї з найдавніших ві­домих систем виготовле­н­ня штучних знарядь із каменю (близько 2,6 млн років тому).

На­ступною еволюційною стадією став Homo erectus (а також споріднені форми, зокрема Homo ergaster, традиційно обʼ­єд­нувані під умовним терміном «архантропи» — пітекантропи, синантропи, гейдельберзька людина тощо). Ці пред­ставники роду Homo були поширені в Африці, Азії та Європі при­близно від 1,8 млн до 300 тис. років тому.

За сучасними даними, перші достовірні свідче­н­ня пере­бува­н­ня людей у Європі датуються близько 1,42 млн років тому — це камʼяні знаря­д­дя з археологічної памʼятки Королеве І (Україна), що засвідчують східно-західний напрям ран­нього роз­селе­н­ня гомінінів на континенті. Водночас пізніші стоянки, як-от археологічна памʼятка Пірро-Норд (Італія), мають вік близько 0,8 млн років, що уточнює хронологію подальшого освоє­н­ня Західної Європи. Homo erectus виготовляв характерні двобічні камʼяні знаря­д­дя — ручні рубила (ашельська індустрія), користувався вогнем, мав обʼєм мозку 850–1100 см³ (при­близно 1000 г).

Палеоантропи, перед­усім неандертальці (Homo neanderthalensis), були поширені на території Старого Світу при­близно 400–40 тис. років тому. Вони створювали роз­винені типи знарядь (мустьєрська культура), будували укри­т­тя, вміли не лише під­тримувати, а й добувати вогонь; обʼєм їхнього мозку в окремих особин сягав до 1600 см³. Похова­н­ня неандертальців, ймовірно, свідчать про зародже­н­ня символічних уявлень і усві­домле­н­ня ними феномену смерті.

Близько 300 тис. років тому зʼявився Homo sapiens (див. Людина) — людина сучасного фізичного типу, яка створила універсальну соціальну форму спільного життя — родову общину, а також роз­винула міфологічне мисле­н­ня, магічні практики та палеолітичне мистецтво.

А. нерозривно повʼязаний із соціогенезом, становле­н­ням та закріпле­н­ням суто соціальних звʼязків та від­носин між індивідами в первісних спільнотах. Вирішальне значе­н­ня в цьому ві­ді­гравала виробнича діяльність, праця, антропогенетична роль якої полягала у формуван­ні не стільки фізичного тіла людини, скільки «тіла соціуму», у пере­творен­ні екологічної поведінки окремих істот на економічну діяльність колективу. Одна із найважливіших форм виробничої діяльності — полюва­н­ня — потребувала скоординованої дії багатьох індивідів, сприяла роз­виткові комунікації між ними, зменшувала зоологічний індивідуалізм самців, впливала на згуртува­н­ня чоловіків у особливу соціальну групу в колективі, роз­вивала спритність, кмітливість, спо­стережливість. 

Колективне добува­н­ня засобів до життя вело й до колективного спожива­н­ня, сприяючи зміцнен­ню групи, а поділ праці зумовлював її диференціацію та ускладне­н­ня структури — стадо пере­творювалося на соціальний організм. Особливу роль при цьому ві­діграла поява перших універсальних моральних норм — заборони вбивства пред­ставника свого колективу (кровного родича) та статевих звʼязків між пред­ставниками свого роду (інцесту). 

Виникне­н­ня екзогамії — соціального механізму регуляції власне біо­логічних від­носин, спрямованого на фізичне від­творе­н­ня людини, — сприяло подальшому як соціальному, так і фізичному роз­витку людства. Установле­н­ня шлюбних звʼязків одного роду з іншим від­кривало, з одного боку, шлях до їх обʼ­єд­на­н­ня в ширші соціальні спільноти (племена, союзи племен), а з другого — вело до ускладне­н­ня окремих соціальних одиниць і подальшої диференціації на сімʼї. З боку фізичного роз­витку екзогамія, порушуючи певну пере­вагу самця-вожака на продовже­н­ня роду, що притаман­не тварин­ним обʼ­єд­на­н­ням, сприяла широкому роз­по­всюджен­ню різних генотипів у спільноті, варіабельності індивідів і водночас запобігала видовій диференціації людства. Так соціокультурні впливи в процесі гомінізації при­звели, зрештою, до становле­н­ня людини як єдиного біо­логічного виду, стихією існува­н­ня якого є соціальність, а формами жит­тєдіяльності — різноманітне культурне освоє­н­ня-творе­н­ня світу.

Див. також: Антропогенез