Арабська мова
АРА́БСЬКА МО́ВА — одна з семітських мов афразійської мовної родини. Функціонує в двох різновидах: сучасна літературна (є офіц. мовою держ. закладів, шкіл, ЗМІ, науки, худож. літ-ри тощо; спільною писемно-усною мовою для всіх араб. країн) і народнорозмовні мови, або діалекти (обслуговують сферу щоден. спілкування, відрізняються від літ. мови і різняться між собою) (див. Араби). Основними з діалектів є іракський, сиро-ліванський, єгипетський, суданський, аравійські та магрибінські. Історично розрізняють стародавню (або докласичну), класичну і сучасну літературну А. м. Перші спроби записати А. м. повʼязані із застосуванням різних видів пд.-араб., або сабейського, консонантного алфавіту. Написи цим алфавітом датуються в межах 5 ст. до н. е. — 4–5 ст. н. е. Памʼятки набатейського письма стародавньої А. м. належать до 4 ст.; на його основі склався тип письма, який згодом став араб. національним. Класичну А. м. репрезентують поет. збірки, упорядковані в іслам. епоху, Коран, значна кількість реліг., художньої і наук. літ-ри періоду Араб. халіфату. Класична А. м. склалася в 9–10 ст. на основі поєднання норм заг.-аравійського поет. койне і рідного для Мугаммеда говору Мекки. На ній створ. такі всесвітньо відомі літ. памʼятки, як казки «Тисяча і одна ніч», «Книга пісень» ал-Ісфагані, «Чудеса Індії» Ібн Шагріяра та ін. Сучасна літ. А. м. розвинулась на основі класич. А. м. Її становлення повʼязане з відродженням араб. літ-ри у період антифеодал. і нац.-визв. руху в араб. країнах (2-а пол. 19 ст.). А. м. найбагатша з усіх семіт. мов за складом приголосних. Склади в А. м. завжди починаються з приголосного, причому тільки одного. А. м. належить до флектив. мов. Корінь слова звичайно складається з трьох приголосних — рідше двох, чотирьох або пʼяти. Поєднання трьох приголосних несе осн. лексико-семант. заряд, присутній в усіх дериватах; голосні служать для словотвору і вираження грамат. звʼязків. У словотворі А. м. значну роль відіграє афіксація (внутр. флексія). Дієслово має два часи: теперішньо-майбутній та минулий. Іменникові форми мають називний, род. та знахід. відмінки (у деяких з них два останні за формою збігаються), чол. та жін. роди, однину, двоїну та множину. В А. м. розрізняють два основні типи речень: іменне та дієслівне. Словник. склад А. м. характеризується багатством синонімії; в останні роки бурхливо розвивається нац. наук.-тех. термінологія, яка широко використовує словотворчі засоби А. м. Араб. письмо має напрямок справа наліво, воно консонантне і фіксує лише приголосні звуки та три довгих голосних. На відміну від сучас. літ. А. м., більшість діалектів взагалі не мають писемності; окремі спроби їх фіксації (скрипти під карикатурами в газетах, нар. мова в худож. творах тощо) не унормовані і не уніфіковані. У звʼязку з посиленням боротьби з неписемністю, розвитком освіт. мережі, радіомовлення, телебачення, Інтернету, збільшенням тиражів період. видань, проведенням мовної політики арабізації спостерігається процес взаємного зближення літ. А. м. і діалектів.
Вагомий внесок у вивчення А. м. в Україні зробили сходознавці А. Кримський, Т. Кезма, В. Рибалкін, М. Волков, Л. Петрова, Я. Полотнюк та ін. Від 1971 вивчення А. м. як другої іноз. мови започатковано на романо-герман. факультеті Київ. університету. Щороку набирали одну групу студентів (прибл. 10 осіб), що вивчали А. м. Тоді ж розпочали вивчення А. м. на факультеті міжнар. відносин цього ж ВНЗу, однак це були невеликі групи студентів, що вивчали А. м. спорадично. 1990 на романо-герман. факультеті створено каф. теорії та практики сх. мов, яка готувала перекладачів зі сх. мов. Відтоді кожного року набирають 1–2 групи студентів, що вивчають А. м. Від серед. 90-х рр. лише в Києві щороку А. м. розпочинає вивчати бл. 50 осіб. Окрім того, А. м. викладають у Київ. лінгвіст. університеті, Львів. та Одес. університетах, Київ. інституті сх. лінгвістики і права та ін. вищих та серед. навч. закладах.
Рекомендована література
Завантажити статтю
