А́РМІЯ УКРАЇ́НСЬКОЇ НАРО́ДНОЇ РЕСПУ́БЛІКИ — збройні сили України періоду боротьби за від­новле­н­ня національної державності 1917–21. Під­мурки Армії УНР було закладено 1917 після краху російського царизму за умов бурхливого зро­ста­н­ня національно-визвольного руху в Україні. Ідея від­новле­н­ня її державності здобула під­тримку серед солдатів-українців російської імперської армії. На початку 1917 із 6 млн 798 тис. особового складу діючої армії і 2 млн 260 тис., які пере­бували у запасних частинах, українці становили 3,5 млн. Однак, виходячи з концепції автономного статусу України у складі Росії та пере­буваючи під впливом пацифістських на­строїв, ЦР вважала, що регулярні ЗС їй не потрібні: їх має замінити народне ополче­н­ня (народна міліція). Лише радикально налаштовані само­стійницькі кола, речником яких ви­ступав М. Міхновський, одразу висунули вимогу повної державної незалежності України й рішуче ви­ступили за організацію боє­здатної регулярної української армії. З їхньої ініціативи 22 і 25 березня 1917 у Києві створено Організаційний комітет з формува­н­ня Українського війська і Український військовий клуб імені геть­мана П. Полуботка. Появу цих організацій та їхню діяльність серед солдатів-українців російської армії можна вважати першим кроком у створен­ні майбутньої Армії УНР. 

Навесні 1917 національно-визвольна боротьба охопила широкі верстви солдатів-українців і оформилася у т. зв. українізацію, тобто військовий рух за виділе­н­ня із російської армії українських за національним складом частин і пере­веде­н­ня їх на території України. У квітні виникла перша така частина — 1-й козачий полк імені геть­мана Б. Хмельницького (3,5 тис. бійців). Важливу роль у закла­дан­ні під­валин Армії УНР зробили Перший (18–21 травня) та Другий (18–23 червня) всеукраїнські військові зʼ­їзди. Тут були створені вищі військові установи — Український генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою та Всеукраїнська Рада військових депутатів, а також висунуто вимогу «націоналізації армії на національно-територіальному принципі». Задля стабілізації ситуації на фронті російське командува­н­ня вирішило скори­статися дисциплінованими українізованими частинами й у липні 1917 дало офіційний до­звіл на українізацію окремих корпусів. Най­успішніше була проведена українізація 34-го армійського корпусу під командува­н­ням генерала П. Скоропадського. Він був пере­йменований у 1-й Український і вже восени нараховував 40 тис. осіб. Загалом чисельність особового складу частин, у яких була завершена українізація, становила близько 440 тис., із них 240 тис. дис­локувалося в Україні. 

Після проголоше­н­ня 20 листопада 1917 УНР український уряд під­порядкував собі роз­ташовані на території України армійські командні структури російської армії, Пів­ден­но-Західний та Румунський фронти обʼ­єд­нав у єдиний Український. У листопаді було створено Генеральний штаб на чолі з генералом Б. Бобровським. До складу уряду УНР — Генерального Секретаріату — уві­йшов Генеральний секретаріат з військових справ під керівництвом С. Петлюри, що виконував функції військового міністерства. Тоді ж засновані українські військові на­вчальні заклади для під­готовки молодих офіцерів. У грудні формуються й перші суто українські, (а не українізовані) регулярні частини — Курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, 1-й Республіканський полк. 30 грудня С. Петлюра затвердив статут Армії УНР. Через непослідовну військову політику ЦР, її недовіру до кадрових офіцерів на­прикінці 1917 українізовані частини стали стихійно самодемобілізовуватися. Однією з причин було і бажа­н­ня вчорашніх селян, які складали більшість війська, повернутися до мирної праці, взяти участь у роз­поділі землі. 

17 грудня 1917 більшовицька Росія роз­вʼязала агресію проти УНР. 16 січня 1918 ЦР ухвалила тимчасовий «Закон про утворе­н­ня Українського Народного Війська», який перед­бачав провести набір ін­структорів, тобто військових фахівців, які б проводили ви­шкіл поклик. до служби в армію призовників. Після майже десятиден­ної оборони Києва від більшовицьких військ 8 лютого 1918 регулярні частини Армії УНР разом із загонами міліційного типу — Вільного козацтва від­ступили на Волинь. Тут їх реорганізовано в Окремий Запорізький загін під командою генерала К. Прісовського (3 тис. осіб). Під кінець березня 1918 Армія УНР зросла до 15 тис. бійців (1-а Запорізька дивізія — 12 тис. і полк Січових стрільців — 3 тис.). Значну допомогу в її формуван­ні надав Союз Визволе­н­ня України. Його стара­н­нями із військовополонених-українців, що пере­бували у таборах Німеч­чини і Австро-Угорщини протягом лютого–квітня 1918 було сформовано дві дивізії — «Синьожупан­ників» (1200 бійців) і «Сірожупан­ників» (4 тис. бійців). У квітні Армія УНР нараховувала 40 тис. багнетів, 1500 кін­ноти, 20 тис. особового складу гарнізонів — разом 56 тис. осіб. Роз­почалося формува­н­ня кадрів восьми територіальних піхотних корпусів і окремої дивізії для Таврії. Однак подальша її роз­будова була пере­рвана державним пере­воротом 29 квітня 1918, внаслідок якого в Україні встановився режим геть­мана П. Скоропадського. Елітарні частини Армії УНР — дивізія «Синьожупан­ників» і полк Січових стрільців — були роз­зброєні. Німецько-ав­стрійська військова присутність в Україні, під­ставою якої став укладений 9 лютого 1918 урядом УНР з країнами Четверного союзу Берестейський мирний договір, не дала змоги геть­ману роз­будувати національні ЗС. Напередодні антигеть­манського пов­ста­н­ня у листопаді 1918 їхня загальна чисельність становила 60 тис. осіб. 14 листопада 1918 роз­почалося антигеть­манське пов­ста­н­ня, яким керувала Директорія, що проголосила від­новле­н­ня УНР. Основою від­новленої Армії УНР стали Окремий загін Січових стрільців, що згодом роз­горнувся в Осадний корпус, частини Запорізького корпусу і Сердюцької дивізії геть­манської армії, які пере­йшли на бік пов­сталих. Після здобу­т­тя Директорією 14 грудня Києва 300-тисячне пов­станське військо почало стихійно демобілізовуватися. Зруйнований під час пов­ста­н­ня військовий апарат не зміг упоратися із зав­да­н­ням пере­творе­н­ня ір­регулярних частин у повноцін­ні бо­йові одиниці. 

Тим часом стратегічне становище УНР на зламі 1918–19 було критичним: країна опинилася у кільці фронтів. Їй за­грожували російські більшовики, Добровольча армія А. Денікіна, поляки, війська Антанти. У середині грудня було проведено реорганізацію вищих армійських установ: створено Оперативний штаб, за­проваджено посаду Головного Отамана. Ним став С. Петлюра. На­прикінці місяця Оперативний штаб пере­формовано у Генеральний. У лютому 1919 його функції пере­йняв Штаб Дієвої армії, оскільки з втратою Києва бо­йові дії набули маневреного характеру. На початку січня 1919 Армія УНР в оперативному плані поділялася на чотири армійські групи, що мали діяти на окремих фронтах: Лів­обережну, Прав­обережну, Пів­ден­ну і Дністрянську. В результаті запеклих боїв Армія УНР у квітні 1919 утримувала лише частину Волині та Пн. Поді­л­ля. Фактично вона роз­палася на окремі загони, по­збавлені централізованого керівництва. Тому командува­н­ня провело її реорганізацію: анархізовані частини роз­зброєно, а дрібні зведено в 11 дивізій, у кожній по три полки піхоти, полку артилерії і кін­ній сотні. Бо­йовий склад Армії УНР не пере­вищував 15 тис. осіб. На її озброєн­ні було 350–380 кулеметів, 120 гармат. До середини червня Армія УНР оволоділа пів­ден­но-західним Поді­л­лям разом з Камʼянцем-Подільським. На під­готовлений плацдарм 16–17 липня від­ступила УГА. Також посилилась деінтеграція Червоної УГА, що зумовило пере­хід окремих вояків на їх сторону. Обʼ­єд­нані армії роз­почали похід на Київ, який здобули 30 серпня. Армія УНР тоді налічувала 35 тис. бійців. Після запеклих вересневих боїв з радянськими та Добровольчою арміями Армія УНР, по­збавлена тилу, змогла утримувати лише невеличкий плацдарм навколо Камʼянця-Подільського — «чотирикутник смерті», оточений більшовиками, денікінцями і поляками. 

Спроби уряду УНР добитися до­ставки з-за кордону озброє­н­ня та медикаментів для війська наштовхнулися на різкий спротив Антанти, що під­тримувала денікінців і поляків. Під­писа­н­ня 6 листопада командувачем УГА генералом М. Тарнавським пере­мирʼя з Добровольчою армією змусило Армію УНР залишити 16 листопада Камʼянець-Подільський.На початку грудня її частини зосередилися на Волині в р-ні Любара — Чорториї. Зваживши на неможливість продовжувати регулярну фронтову боротьбу, її командува­н­ня вирішило роз­почати партизанські дії. Частина від­ділів пере­йшла на територію, окуповану поляками, де була інтернована, інші 6 грудня під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка вирушили на схід тилами денікінських і більшовицьких військ. Це був Перший зимовий похід Армії УНР, що тривав до 6 травня 1920. У складі армії налічувалося 2680 бійців. На під­ставі Варшавського договору між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським від 21 квітня 1920 роз­почався спільний українсько-польський похід проти більшовиків. Армія УНР на той час нараховувала 12 тис. піхотинців, 900 кавалеристів, які обслуговували 28 гармат. 7 травня від більшовиків звільнено Київ. Армія УНР, до якої при­єд­налися війська, що пере­бували у зимовому поході, була реорганізована (6 дивізій) і після проведе­н­ня часткової мобілізації зросла до 23 тис. осіб. 

12 жовтня 1920 Польща, під­писавши з Радянською Росією пере­мирʼя, залишила українського союзника на­призволяще. 40-тисячна Армія УНР ще більше місяця продовжувала боротьбу з ворогом. 21 листопада вона була цілком витіснена ворожими силами за р. Збруч, інтернована поляками, ро­зіслана по військових таборах, де ще до квітня 1924 зберігала свою організаційну структуру. 23 лютого 1921 за наказом С. Петлюри був організований Український партизансько-пов­станський штаб, який очолив генерал Ю. Тютюн­ник. З метою викликати в Україні антибільшовицьке пов­ста­н­ня штаб у листопаді 1921 організував на її території збройний рейд, у якому взяло участь 1500 добровольців з інтернованих воїнів. Він ві­домий як Другий зимовий похід Армії УНР. Рейд закінчився не­вдало. 537 бійців по­близу м. Базар на Житомирщині взяті в полон дивізією Г. Котовського, з них 359 були роз­стріляні. Решта учасників походу прорвалася на територію Польщі і знову була від­правлена до таборів інтернованих. Це був остан­ній збройний ви­ступ Армії УНР проти російської окупації України.