Комітет державної безпеки СРСР

Визначення і загальна характеристика

КОМІТЕ́Т ДЕРЖА́ВНОЇ БЕЗПЕ́КИ СРСР — союзно-республіканський орган управлі­н­ня у галузі державної без­пеки. Засн. 1954 шляхом ви­окремле­н­ня з МВС СРСР низ­ки упр., служб і від­ділів, лікві­до­ваний 1991. Обʼ­єд­нував 14 комітетів держ. без­пеки респ. СРСР. Був карал., контр­розвідув. і роз­відув. структурою, що забезпечувала внутр. стабільність рад. ладу шля­хом придуше­н­ня реал. та можливої опозиції і захищала важливі зовн. (політ., екон., ідеол.) інтереси СРСР. КДБ став без­посеред. спадкоємцем аналог. за функціями структур, сформов. більшовиками не­вдовзі після захопле­н­ня влади на більшості тер. колиш. Рос. імперії, — ВЧК–ОГПУ та Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР. Створений при РМ СРСР, КДБ офіційно мав статус нижчий, ніж мін-во. Лише 1978 тодіш. його голова Ю. Андропов домігся під­­вище­н­ня статусу і виведе­н­ня очолюваної ним структури з під­­порядкува­н­ня уряду (у такому ви­гляді КДБ про­існував майже до роз­паду СРСР).

Від 1930 до складу органів держ. без­пеки СРСР входив ГУЛАГ, який, окрім ре­пресивно-карал., виконував ще й над­звичайно важливу екон. функцію, ви­ступаючи одним із гол. рушіїв економіки сталін. доби (остаточно роз­формований 1960). Власне КДБ номі­наль­­но не мав своїх таборів, але ре­­аль­­но контролював ті з них, де утримували політ. вʼязнів (офіційно у СРСР їх не існувало, але в документах КПРС і КДБ вони фігурували як «антисовєтчики»). КДБ СРСР очолювали І. Сєров (1954–58), О. Шелепін (1958–61), В. Семичастний (1961–67), Ю. Андропов (1967–82), В. Федорчук (1982), В. Чебриков (1982–88), В. Крючков (1988–91), В. Ба­­катін (1991). У сталін. часи органи держ. без­пеки з «бо­йового загону партії» і «караючого меча диктатури пролетаріату», якими вони були на поч. своєї діяльності, пере­творилися на знаря­д­дя приборка­н­ня самої партії та ЗС Й. Сталіним і нечислен. групою його най­ближчого оточе­н­ня (В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович та ін.). НКВС і його Гол. упр. держ. без­пеки стали чільним інструментом терору 1937–38, хоча й самі за­знали чисток з метою досягне­н­ня без­за­стереж. покори Й. Сталіну. Після смерті остан­нього партноменклатура (як вища, так і середня) одно­стайно зі­йшлася на тому, що по­­діб. інструмент небезпеч. для неї через свою могутність і особисту від­даність парт. лідерові. Від­так КДБ на момент утворе­н­ня мав від­чутно меншу силу й вплив на су­спільство, ніж його попередники. Проте вже не­вдовзі, в остан­ні роки пере­бува­н­ня М. Хрущова на чолі КПРС та у перші роки Л. Брежнєва, органи держ. без­пеки СРСР помітно по­­силилися, а у 1970-х і 1-й пол. 1980-х рр. знову стали своєрід. «державою в державі», як за Й. Сталіна, хіба що мас­штаби ре­пресій істотно зменшилися, змінившись на тотал. стеже­н­ня за реал. і потенц. інакодумцями та «точкові» ре­пресії й «профілактику».

Мережами штат. і добровіл. сексотів («секрет. сотрудников») КДБ (таєм. вивідувачів і донощиків) було пронизане все су­спільство, особливо колективи, де працювали люди з вищою освітою, і студент. сере­довище. До системи КДБ після її створе­н­ня уві­йшли структури зовн. роз­відки, внутр. без­пеки і контр­розвідки, без­пеки комунікацій, боротьби з антирад. елементами і сектами, екон. контр­розвідки та пром. без­пеки, охорони кер. партії та уряду, забез­пече­н­ня спецзвʼязку, охорони Кремля, радіоперехопле­н­ня й дешифровки (згодом додалася електрон­на роз­відка), охорони держ. кордону, будівництва військ. обʼєктів, а також навч. заклади та н.-д. установи. 1974 створ. спецпідроз­діл КДБ «Грім» (згодом ві­домий під на­звою «Альфа»), 1981 — «Вимпел». Офіційно йшлося про антитерорист. спец­підроз­діли, фактично — про воєн­но-політ. інструменти ЦК КПРС широкого профілю. Так, «Альфа» стала гол. удар. силою здійсненого рад. спец­службами пере­вороту в Афгані­стані 27 грудня 1979, під час якого убито главу держави Х. Аміна і чл. його сімʼї. Вона також брала активну участь у спробі силового придуше­н­ня нац.-визв. революцій у Литві та Латвії у січні 1991 (в офіц. доку­ментах ці операції іменувалися чекістсько-військ.) і низці ін. спец­операцій, за допомогою яких ЦК КПРС та керівництво КДБ намагалися спинити роз­пад СРСР. Осн. напрями діяльності КДБ за кордоном: роз­відка, зокрема пром. шпигунство (рад. наук.-тех. потенціал залежав від «запозичень» зх. наук. досягнень і пере­дових технологій); стежен­ня за дотрима­н­ням «правильного курсу» зарубіж. компартіями і корекція його в разі потреби, зокрема й шляхом усуне­н­ня тих чи ін. лідерів; робота з «аген­тами впливу» в уряд., парт. і громад. структурах країн Заходу та фінансува­н­ня певних політ. рухів (напр., у ФРН партія «зелених», яка просувала антиракетну і анти­ядерну про­граму, в 1980-х рр. через низку посеред­ників одержувала допомогу з СРСР, хоча її лідери про це не знали); під­тримка лівого екс­тре­мізму в його терорист. боротьбі проти світ. імперіалізму; ліквіда­ція найнебезпечніших кер. політ. еміграції з союз. респ. (класичні приклади — убивство лідерів укр. націоналістів Л. Ребета 1957 і С. Бандери 1959) та ініціація роз­колів і конфліктів у антирад. рухах політ. емі­грантів; проникне­н­ня в оточе­н­ня зх. лідерів і, за необхідності, їхня дис­кредитація; забезпече­н­ня пере­веде­н­ня коштів КПРС і КДБ (т. зв. золота партії) на Захід з метою встановле­н­ня залаштунк. екон. і політ. контролю у тих чи ін. країнах світу.

Світ. ліворадикал. рух і лівац. терорист. організації 1960–80-х рр. ніколи б не мали такого роз­маху, якби не пряма та опосередк. під­тримка з боку СРСР, здійснювана пере­важно через структури КДБ. Йдеться не тільки про різноманітні визв. фронти т. зв. країн Третього сві­ту, а й про організації терористів роз­­­винених держав Європи та Азії, найві­домішими серед яких були нім. «Фракція Червоної армії», італ. «Червоні бригади», франц. «Пряма дія», бельг. «Бо­йові комуніст. осередки», іспан. «Група антифашист. опору 1 жовтня», япон. «Обʼ­єд­нана Червона армія». Мали без­посеред. контакт структури КДБ і з Баскською лівонаціоналіст. організацією та Ірланд. респ. армією. Досить час­то під­готовку бо­йовиків та по­стача­н­ня зброєю й фінансами бо­йових ліворадикал. груп КДБ здійснював через дружні пале­стин. організації. За­звичай напряму чи за допомогою спец­служб держав Варшав. договору проводили спецпідготовку бо­йовиків легал. КП країн Європи, Азії та Лат. Америки. Згідно зі спогадами остан­нього голови КДБ СРСР В. Бакатіна, 1991 чи­­сельність спів­роб. організації стано­вила бл. 480 тис. осіб, серед яких 220 тис. — війсь­ковослуж­бов­ці прикордон. військ, 50 тис. — війська уряд. звʼязку, 23,7 тис. — три дивізії повітрянодесант. військ і окрема мото­стрілец. бригада, бл. 1-ї тис. — під­роз­діли спец. при­значе­н­ня. При цьому 180 тис. спів­роб. КДБ були офіцерами, 90 тис. — працювали у респ. КДБ. Оператив. склад нараховував бл. 80 тис. осіб, позаштат. аген­тур. апарат — бл. 260 тис. неглас. спів­роб. (складався як з рад. громадян, так і з іноземців, остан­ніх — понад 10 тис.). Екс­перти вважають, що за 10 р. до цього чисельність КДБ була при­близно вдвічі більшою. 1989–91 КДБ, очо­люваний В. Крючковим, докладав чимало зусиль для збереже­н­ня СРСР. Їхнім апофеозом стало створе­н­ня ГКЧП, який спро­бував 19 серпня 1991 захопити владу, однак путч закінчився не­вдачею, наслідком чого стало пришвидше­н­ня роз­паду СРСР, а від­так — і роз­пуск КДБ. На дум­ку низки укр., рос. і зх. дослідників, не­зважаючи на формал. ліквідацію, КДБ не припинив існува­н­ня та в 2-й пол. 1990-х рр. від­родився у РФ під на­звою Фе­­дерал. служби без­пеки (ФСБ).

Літ.: Гордиевский О., Эндрю К. КГБ: ра­зведывательные операции от Лени­на до Горбачева. Москва, 1999; Блан Е. Родом із КГБ. Система Путіна / Пер. з франц. К., 2009; Лукас Е. Нова холодна вій­на. Як Кремль за­грожує і Росії, і Заходу / Пер. з англ. К., 2009; Млечин Л. Председатели органов госбезопасности. Москва, 2011.

С. І. Грабовський

Завантажити статтю