КОМІ́ЧНЕ (від грецького κωμος — весела святкова юрба) — естетична категорія, що від­ображає конфлікти, суперечності, протиріч­чя між особистісним чи колективним по­глядом на загально­прийняте і протилежне йому. Предметом К. є пере­важно несут­тєві, хибні чи уявні цін­ності, нікчемність яких усві­домлюється під час роз­­­вʼяза­н­ня комічного конфлікту. Комічність колізії створює супереч­­ність між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим ро­зумом. К. перед­бачає роз­винуте почу­т­тя гумору, що не дається людині від народже­н­ня, а формується разом з особистістю і стає показником динамічної пружності, гнучкості людського ро­зуму та фантазії. К. обовʼязково су­проводжується сміхом різного акустичного регістру: від найголоснішого до внутрішнього сміху, про який свідчить лише посмішка. К. — риса людського спілкува­н­ня, в якому особистість чи група людей висловлюють своє сміхове ставле­н­ня до су­спільних явищ, запере­­чуючи їх (основа сатири) або про­блематизуючи (гумор, іронія). К. — своєрідний комунікативний інструмент людської поведінки в її спілкуван­ні зі світом, особлива психологічна полемічна реакція на невід­повід­ності і недоладності у ньому, на надміру за­стиглі та догматизовані уявле­н­ня, правила. К. є продуктом роз­витку людської культури, здатністю по­глянути на себе збоку, ві­ді­рватися від буден­ності. К., як і трагічне, по­­вʼя­­зане зі свободою людини, її впевненістю в без­умовній можливості під­нятися над собою, над власними інтересами. Комічно-смі­­хове здавна осмислювали як естетичну категорію, світо­глядний засіб художньої організації у ви­гляді гумору, іронії, сатири, ґротеску, сарказму у літературі, мистецтві, теат­­рі, кіномистецтві. При цьому художня культура від­повід­но до запитів історії, су­спільства, авторських уподобань та смаків використовує можливі художні маніфе­­стації комічно-сміхового: від доб­­розичливого гумору до нещадної сатири, від реалістичного від­творе­н­ня побуту до його ґротескної гіперболізації у ви­гляді фантастики.

Витоки К. — у пере­повненій обрядовістю людській культурі, де по­стає радикальний народний запере­­че­н­ня за­стиглості світу, всього, що намагається призупинити його роз­горта­н­ня у просторі й часі. Особливе місце в обрядовості посідає колективне осмі­­юва­н­ня все­владності смерті, сим­­волічне спровадже­н­ня її у комічну площину. Російський учений М. Бахтін у працях, присвячених генезі та історичній долі «народно-карнавального сміху», пере­конливо довів успад­­кува­н­ня остан­нього в усій сфері комічно-сміхового Нового часу і сучасності. Художньо оформлене К. продовжило полемічну роботу проти негараздів, абсурдів цивілізацієї для їх усуне­н­ня або бут­тєвої ком­прометації. Саме К. стало основою най­­більших художніх здобутків Нового часу — від театру В. Шек­спіра, Ж.-Б. Мольєра та найбільшого шедевру у царині К. — роману «Дон Кіхот» М. де Сервантеса до романтичних і реалістичних інтер­прета­­цій К. у 19 ст. та сатири 20 ст. (зокрема Дж. Джойс, Ф. Кафка, Я. Гашек, М. Зощенко, М. Булгаков). Варто звернути увагу на появу у 20 ст. (очевидно, у звʼяз­­ку з грандіозними історичними ката­строфами) небаченого в «історії сміху» (вислів О. Герцена) по­єд­на­н­ня К. із песимістичним, зі страшними стихіями. Слід від­значити впевненість К. у його «низових», під­креслено оптимістично-демократичних проявах (естрада, циркове мистецтво, певні жанри театру, кіно, телебаче­н­ня, масової літератури, зокрема періодика). Поп­­ри певну естетичну ослабленість тут К. все ж таки зберегло давній запал у одвічній полеміці з усією негативністю світу.