Комічне
КОМІ́ЧНЕ (від грец. κωμος — весела святкова юрба) — естетична категорія, що відображає конфлікти, суперечності, протиріччя між особистісним чи колективним поглядом на загальноприйняте і протилежне йому. Предметом К. є переважно несуттєві, хибні чи уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється під час розвʼязання коміч. конфлікту. Комічність колізії створює суперечність між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом. К. передбачає розвинуте почуття гумору, що не дається людині від народж., а формується разом з особистістю і стає показником динам. пружності, гнучкості люд. розуму та фантазії. К. обовʼязково супроводжується сміхом різного акуст. регістру: від найголоснішого до внутр. сміху, про який свідчить лише посмішка. К. — риса люд. спілкування, в якому особистість чи група людей висловлюють своє сміхове ставлення до сусп. явищ, заперечуючи їх (основа сатири) або проблематизуючи (гумор, іронія). К. — своєрід. комунікат. інструмент люд. поведінки в її спілкуванні зі світом, особлива психол. полемічна реакція на невідповідності і недоладності у ньому, на надміру застиглі та догматизов. уявлення, правила. К. є продуктом розвитку люд. культури, здатністю поглянути на себе збоку, відірватися від буденності. К., як і трагічне, повʼязане зі свободою людини, її впевненістю в безумов. можливості піднятися над собою, над влас. інтересами. Комічно-сміхове здавна осмислювали як естет. категорію, світогляд. засіб худож. організації у вигляді гумору, іронії, сатири, ґротеску, сарказму у літературі, мистецтві, театрі, кіномистецтві. При цьому художня культура відповідно до запитів історії, суспільства, автор. уподобань та смаків використовує можливі художні маніфестації комічно-сміхового: від доброзичливого гумору до нещад. сатири, від реаліст. відтворення побуту до його ґротеск. гіперболізації у вигляді фантастики.
Витоки К. — у переповненій обрядовістю люд. культурі, де постає радикал. нар. заперечення застиглості світу, всього, що намагається призупинити його розгортання у просторі й часі. Особливе місце в обрядовості посідає колективне осміювання всевладності смерті, символічне спровадження її у комічну площину. Рос. учений М. Бахтін у працях, присвяч. генезі та істор. долі «нар.-карнал. сміху», переконливо довів успадкування останнього в усій сфері комічно-сміхового Нового часу і сучасності. Художньо оформлене К. продовжило полемічну роботу проти негараздів, абсурдів цивілізацієї для їх усунення або буттєвої компрометації. Саме К. стало основою найбільших худож. здобутків Нового часу — від театру В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра та найбільшого шедевру у царині К. — роману «Дон Кіхот» М. де Сервантеса до романт. і реаліст. інтерпретацій К. у 19 ст. та сатири 20 ст. (зокрема Дж. Джойс, Ф. Кафка, Я. Гашек, М. Зощенко, М. Булгаков). Варто звернути увагу на появу у 20 ст. (очевидно, у звʼязку з грандіоз. істор. катастрофами) небаченого в «історії сміху» (вислів О. Герцена) поєднання К. із песимістичним, зі страш. стихіями. Слід відзначити впевненість К. у його «низових», підкреслено оптимістично-демократ. проявах (естрада, циркове мистецтво, певні жанри театру, кіно, телебачення, масової літ-ри, зокрема періодика). Попри певну естет. ослабленість тут К. все ж таки зберегло давній запал у одвіч. полеміці з усією негативністю світу.
Рекомендована література
Завантажити статтю
