Конфлікт

Визначення і загальна характеристика

КОНФЛІ́КТ (від лат. сonflictus — зі­ткне­н­ня) — зі­ткне­н­ня протилежних інтересів, по­глядів, оцінок, цін­ностей. Це протиріч­чя, що виникає між людьми чи колективами у процесі спілкува­н­ня, їхньої спіл. діяльності через непоро­зумі­н­ня або протилежність інтересів, від­­­сутність згоди між двома та біль­­ше сторонами. Спроби дослідже­н­ня К. сягають глибокої давнини. На думку стародавніх китай. філософів, К. — джерело роз­витку природи та су­спільства. Мислителі античності ви­вчали природу протилежностей і суперечностей, А. Сміт роз­глядав К. як рушійну силу роз­витку су­спільства, М. Вебер, Л. Ґумплович, Ґ. Зім­мель — як соціальну реальність. К. Маркс вва­жав джерелом К. соціальну нерівність, а тому вбачав у ньому під­ґрунтя теорії класової боротьби. Від серед. 20 ст. сформувався новий науковий напрям, пред­ставники якого всебічно і глибоко досліджують про­блеми К. (Р. Дарен­форд, Л. Козер, К. Боулдінґ), на­прикінці 20 ст. по­стала конфліктологія. Біо­логічні тенденції К. по­­­дано в працях О. Канта, Г. Спенсера, В. Беджґота та ін., психологічні теорії К. (пере­важно різноманіт­ні інтер­претації інстинкту агресивності) об­ґрунтовані Ґ. Ле­­бо­ном і З. Фройдом.

Від 1990-х рр. К. ви­вчають і в Україні. Серед перших дослідників — А. Ішмуратов, Н. Повʼякель, Г. Ложкін, А. Гірник, Є. Головаха, І. Бекеш­кіна, І. Ващенко. Людство спри­й­має історію як без­конечну низку К., оскільки це є основою динамічних су­спільних змін. Елементи К.: кон­фліктна ситуація — період прихованої взаємодії або одно­сторон­ньої незадоволеності, яка ґрунтуєть­ся на індивідуальній чи груповій оцінці ситуації, що склалася; учасники — окремі особистості або гру­пи, які по-різному оцінюють сут­­ність і походже­н­ня одних й тих самих подій, повʼязаних з діяль­ністю протилежної сторони; обʼєкт — предмет, подія, дія, що зумовлюють конфліктну ситуацію; інцидент — дії сторін, які характеризуються без­ком­промісністю суджень і вчинків та спрямовані на обовʼязкове заволоді­н­ня обʼєктом загостреного зу­стріч. інтересу; конфліктна поведінка — намага­н­ня прямо або побічно блокувати досягне­н­ня конфліктуючою стороною її цілей.

Виходячи з функціональної ролі, К. поділя­ють на кон­структивні та деструк­тивні. Основними психологічними причинами де­структивних К. в організаціях можуть бути заздрість, дратівливість, заро­зумілість, демонстративність, за­мкненість, істеричність, нестриманість тощо. Однак К. не варто спри­ймати тільки з негативних позицій, асоціюючи його з ворожнечею, оскільки часто він допомагає учасникам зі­ткне­н­ня краще усві­домити свою мету, звернутися до невикори­станих резервів. За­звичай К. асоціюють із агресією, по­грозами, ворожістю, війною тощо. Таке ставле­н­ня чітко простежено у працях авторів, які належать до школи державного управлі­н­ня й адмін. школи та поділяють концепцію бюрократії за М. Вебером. Прихильники школи людських від­носин уважають, що К. можна й необхідно уникати. Вони ви­знають можливість виникнен­ня протиріч між цілями окремої людини й організації загалом, лінійним і штабним персоналом, повноваже­н­нями й можливостями од­­нієї особи та між різними групами кер., і роз­глядають К. як ознаку неефективної діяльності організації та поганого управлі­н­ня. На думку пере­важної більшості науковців і частини менеджерів, навіть в організаціях з ефективним управлі­н­ням окремі К. не тільки можливі, а й бажані, оскільки допомагають виявити різноманітність по­глядів, більшу кількість альтернатив чи про­блем.

Пози­тивні наслідки К. в організаціях: спри­я­н­ня утворен­ню соціальних груп; виникне­н­ня засобів регулюва­н­ня конфліктних стосунків; привнесен­ня у су­спільство духу суперництва, конкуренції, консенсусу, ком­промісу; створе­н­ня умов для по­яви протилежних по­глядів і під­ходів до організації праці; зня­т­тя напруги між сторонами, що конфліктують; діагностика можливос­тей опонентів; негативні: незадоволеність організацією праці, по­­га­ний на­стрій, зро­ста­н­ня плин­ності кадрів, зниже­н­ня продуктивності праці; менший ступінь спів­робітництва у майбутньому; від­даність своїй групі та не­продуктивна конкуренція з ін. групами організації; уявле­н­ня про іншу сторону К. як про «ворога»; ско­­роче­н­ня взаємодії та спілкуван­ня між групами, що конфліктують тощо.

Існують різні під­ходи до класифікації К., зокрема у науковій літературі ви­окрем­люють внутрішньо­особистісні, між­особистісні, між­групові К. і К. між особистістю та групою; за мас­­штабом — глобальні і парціальні К. (протиборство окремих працівників з керівником або працівників між собою); за ставле­н­ням людини до К. — небажані (про­­являється захисна позиція особистості) та необхідні (людина поводиться природніше, адекватно). Л. Єршов класифікував К. за джерелом (К., що виникають внаслідок дій обʼєктив. фак­­торів соціальної ситуації та внаслідок зі­ткне­н­ня потреб, мотивів, по­глядів, поведінки), змістом (ділові справи та особисті інтереси), значущістю (важливі лише для окремих працівників і важливі для окремих індивідів, груп, прошарків насел.), а також за типом роз­вʼяза­н­ня та за формою прояву. Традиц. ви­окремле­н­ня типів К. ґрунтується на суперечності сто­рін, що конфліктують. С. Чейз за­пропонував 18-рів­­неву структурну класифікацію, що охоплює явища від внутрішньо­особистісних і між­особистісних рівнів до К. між державами, націями; А. Здравомислов, базуючись на працях Н. Смелзера, поділяв К. за сторонами, що в них беруть участь, на між­індивідуальні й між­групові.

Літ.: Ішмуратов А. Т. Конфлікт і згода. Основи когнітивної теорії конфліктів. К., 1996; Шейнов В. П. Конфликты в вашей жизни и их разрешение. Минск, 1997; Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология. Мос­ква, 1999; Пірен М. Конфлікти і управлінські ролі: соціопсихологічний аналіз. К., 2000; Волков Б. С., Волкова Н. В. Конфликтология: Учеб. пособ. 4-е изд. Мос­ква, 2010.

М. І. Пірен

Конфлікт внутрішньо-особистісний

Конфлікт внутрішньо-особистісний (К. в.) — суперечності під­структур внутрішнього світу особистості, бо­­ротьба мотивів, що зумовлюють негативні пере­жива­н­ня й усклад­­нюють прийня­т­тя рішень. Ви­вче­н­ня К. в. започатковане на­прикінці 19 ст. і повʼяз. насамперед з імʼям З. Фройда, який довів, що людське існува­н­ня су­проводжується дола­н­ням суперечностей між біол. потягами і бажа­н­нями та соц.-культур. нормами, між несві­домим і сві­домістю. У цьому по­стій. протиборстві, на думку вченого, полягає сутність К. в. Інакше цю про­блему трактували пред­став­­ники гуманістич. школи. Так, амер. психолог К. Роджерс фун­­дам. компонентом структури особистості вважав «Я-кон­­цеп­­цію» (уявле­н­ня про себе), яка часто від­різняється від ідеального «Я». Дисонанс між ними він трактував як К. в., який може зумовити тяжкі псих. захворюва­н­ня. Знач. пошире­н­ня набула концепція К. в. амер. психолога А. Маслоу. Він ви­окремив низку ієрархічно організов. потреб, що мотивують структуру особистості, — фізіол. потреби, потреби в без­пеці, любові, повазі, само­актуалізації. Оста­н­ня, на його думку, є найвищою, а невід­повід­ність між прагне­н­ням до само­актуалізації і реал. результатом лежить в основі К. в. Нім.-амер. психолог К. Левін виділив 3 типи ситуацій, у яких виникають К. в.: вибір між привабливими, але взаємовиключ. варіантами; вибір між двома не­привабливими альтернативами; вибір цілі, досягне­н­ня якої матиме як бажані, так і небажані наслідки. За О. Леонтьєвим, К. в. — обо­­вʼязкова складова структури особистості.

Серед особливостей К. в. — невід­повід­ність структурі К. (від­сут­­ні субʼєкти), специфіч­­ність форм виявле­н­ня і протікан­­ня (у формі тяжких пере­живань, су­проводжу­­ється страхом, де­пресією, стре­­сом, спричиняє неврози), латент­­ність. Виділяють декілька форм виявле­н­ня таких К. — неврастенія (пригнічений на­стрій, зниже­н­ня праце­здатності, погіршен­­ня сну, головний біль), ейфорія (показна радість, що не від­пові­­дає ситуації), ре­гресія (звернен­­ня до примітив. форм поведінки, уник­­не­н­ня від­повід­альності), проек­­ція (приписува­н­ня негатив. яко­­стей іншому, необ­ґрунтована критика інших), номадизм (неоднораз. зміна місця проживан­­ня, роботи, звичок, захоплень тощо), раціоналізм (виправ­дан­­ня своїх вчинків, навіть соціально не схвалюваних). К. в. є складним для ви­вче­н­ня, оскільки по­­вʼяз. з індивідуальністю, це зумовлює наявність знач. кілько­­сті класифікацій. Найчастіше ви­­діляють такі види: мотивац. (зі­­ткне­н­ня мотивів), К. нереаліз. ба­жа­н­ня (зі­ткне­н­ня бажа­н­ня з дій­сністю, яка не дає змоги його реалізувати), адаптац. (виникає через поруше­н­ня рівноваги між особистістю та її оточе­н­ням), ро­льовий (неможливість реалізації одночасно кількох різних ро­лей — між­рольовий К.; різне ро­зумі­н­ня вимог, які висувають­­ся до однієї й тієї ж ролі, са­мою осо­бистістю і її оточе­н­ням — внутр.-рольовий К.), К. не­адекват. самооцінки (між завищеним рівнем домагань і реал. можливостями особистості, між зани­женим рівнем домагань і обʼєк­­тив. усві­домле­н­ням здібностей людини, між пра­гне­н­нями під­вищити домага­н­ня, щоб досягти успіху, та знизити їх, щоб уникнути невдачі), моральніс. (зі­ткнен­­ня бажань та мо­­рал. норм, почу­т­тя любові та обо­­вʼязку, різних морал. цін­ностей), невротич. (психоген. роз­лад, в основі якого — не­продуктивна та нерац. суперечність між особистістю та значущими для неї сторонами дійсності, яка су­про­­воджується виникне­н­ням хворобливих пере­живань невдач, незадоволених потреб; виявляється у різних фобіях, страхах, під­вищеній тривожності, по­­чут­ті неповноцін­ності). Як ін. К., К. в. бувають кон­структив. і де­структивними. Кон­­­структив. є К., для яких характерні макс. роз­виток конфлікт. структур і мін. витрати на його виріше­н­ня. Вони не мають знач. негатив. наслідків, а заг. результатом їхнього виріше­н­ня стає роз­виток особистості. Вибираючи між на­­лежним і бажаним, людина фор­­мує вольові якості. Кон­структив­­ні К. сприяють мобілізації ресурсів особистості для подолан­­ня пере­шкод, самопі­знан­ню і ви­­роблен­ню адекват. самооцінки, зміцнюють психіку, надають людині від­чу­т­тя повноти життя. Де­структив. К. має пере­­­важно негативні наслідки. Він виникає тоді, коли особа не може зна­йти вихід із конфлікт. ситуації і вчасно вирішити внутр. протиріч­чя. Серед наслідків такого К. — припине­н­ня роз­витку особистості, початок де­градації, псих. і фізіол. дезорганізація, зниже­н­ня активності й ефективності діяльності, стан псих. при­­гніченості, тривожно­­сті, залежності від ін. людей і об­ставин, де­пресія, агресія або покірність у поведінці як захисні реакції, не­впевненість у своїх силах, по­­чу­т­тя неповноцін­ності, руйнуван­­ня жит­тєвих цін­ностей. Якщо конфлікт вчасно не вдається вирішити, він може при­звести до тяжких наслідків — стресу й неврозу. К. в., результатом якого стало формува­н­ня агресії, має негативні наслідки для взаємодії особистості з ін. людьми (руйнува­н­ня між­особистіс. стосунків, від­окремле­н­ня в групі, під­вище­на чутливість до критики, девіантна поведінка, не­адекват­­на ре­акція на поведінку інших, пошук вин­них або самозвинуваче­н­ня).

Літ.: Донченко Е. А., Титаренко Т. М. Личность: конфликт, гармония. К., 1989; Хорни К. Наши внутрен­ние конф­­лик­­ты. Кон­структивная теория невроза / Пер. с англ. С.-Петербург, 1997; Власен­­ко І. А. Про­блема внутрішньо­особистісного конфлікту в контекс­ті психологічних досліджень особистості // Пробл. сучас. психології. 2013. Вип. 21.

Н. М. Фещенко

Конфлікт етнічний

Конфлікт етнічний (К. е.) — найвищий ступінь загостре­н­ня протиріч, найгостріший спосіб їхнього виріше­н­ня у сфері ет­нічних від­носин, що проявляєть­ся у ви­гляді проти­стоя­н­ня або протиборства двох і більше етнічних груп. Як різновид соц. К. у більшості випадків має змішаний характер, оскільки окрім етніч., у ньому присутні й ін. види протиріч: політ., екон., соц., реліг. тощо. Крайніми полю­сами жит­тє­прояву етносів є ста­ни етніч. спів­робітництва та К. е. Етноси за­звичай пере­бувають у стані позитив. взаємодії, але при цьому в етніч. сві­домості імпліцитно присутні різні негат. сте­рео­типи стосовно ін. етносів, етноцентризм, ксенофобія, етнічні упередже­н­ня, забобони, що під­тримують певний рівень між­­етніч. напруженості. З різних при­чин ці елементи етніч. сві­домос­ті у деякі періоди можуть мобілізовуватися і призводити до ви­щих рівнів напруженості між ет­носами. Характерні риси К. е.: високий ступ. емоц. напруженос­ті, загостре­н­ня пристрастей, по­слабле­н­ня рац. складової сусп. сві­домості, викори­ста­н­ня супе­речл. й іррац. закликів і гасел. Вони можуть виникати не тільки між етніч. групами, а й всереди­ні них. Основу внутр.-етніч. К. становлять суперечності цін­ностей суб­груп з аграр. та індустр., сільс. і міською культурами, різними віро­сповідан­ня­ми, мовами, картинами майбутнього. Конфліктоген. факто­рами ви­ступають культурні та мовні від­мін­ності, різний істор. досвід і, від­повід­но, різні інтер­претації фактів історії, подій ми­нулого. Історично тривалі внутр.-етнічні К. можуть при­звести до поділу етніч. групи на дві або декілька самост. груп; від­мови однієї або кожної з них від спіл. ідентичності та повного прийнят­тя субетніч. ідентичнос­ті (на ос­нові релігії, мови чи ін. маркера), яка пере­творюється у нову етнічну ідентичність. Про­між. етап у цьому процесі — фор­мува­н­ня самоідентичності у суб­­груп, зокрема виробле­н­ня нових самоназв при збережен­ні заг. попе­ред. самона­зви (напр., «кря­ше­ни» у православ. волз. татар). Особливість укр. етносу поля­гає у збережен­ні ідентичності окремих його частин — етногр. (лемки, бойки, гуцули) і регіон. («західняки» та «східняки»). Також існують уявле­н­ня про русинів як про четвертий самост. сх.-словʼян. етнос. Потенційно такий внутр.-етніч. поділ може зумовити проти­ставле­н­ня цих груп і осн. маси укр. етносу за критеріями рівня етніч. самосві­домос­ті та патріотизму. Зі­ткне­н­ня політ., екон., соц., культур. інтере­сів двох або більше етніч. груп, які мають несумісні цілі у боротьбі за ресурси (територія, зем­ля, влада, домінува­н­ня, вплив, соц. статус), призводить до К. е. Всередині держави вони по­вʼя­зані, як правило, з протиріч­чями між домінант. етніч. спільністю та етніч. меншинами, нерівністю їхніх прав і свобод. Специфіч. є К. е., у якому протистоять влада і одна або декілька етніч. меншин, які домагаються забезпече­н­ня етнокультур. прав. Досить часто політ., екон., соц. та ін. ін­тереси груп у К. е. приховують за абстракт. гаслами про неспра­­ведливість, поруше­н­ня прав лю­дини й етносу тощо. Дійсна або вдавана за­гроза інтересам і пра­вам етніч. груп формує пере­ко­на­н­ня у необхідності їхнього захисту.

Власне К. е. ґрунтується на неви­знан­ні, не­прийнят­ті культу­ри, мови, норм, традицій, звичаїв, моделей поведінки однієї групи іншою. Між­груп. не­при­йня­т­тя пере­ро­стає у від­критий К. тоді, коли ці групи про­жи­ва­ють в одній або сусід. державах. У сусп. сві­домості будь-якого етносу протягом століть накопичуються негативні стерео­типи, забобони і хибні уявле­н­ня стосовно ін. етносів, однак це не означає, що вони по­стійно пе­ребувають у стані К. Сусп. умовами, які сприяють посилен­ню між­етніч. напруженості, можуть стати різноманітні «вки­дан­ня» у сусп. сві­домість і закріплен­ня в ній за допомогою ЗМІ етноцентрич. установок, не­прияз­ні, упередженості, недовіри, не­на­­висті до окремих етніч. груп; насиче­н­ня навч. про­грам і під­ручників ксенофоб. матеріалами, ідеями етномегаломанії; зао­хоче­н­ня у су­спільстві етноцентризму та ін. Зро­ста­н­ня ксенофобії все­редині країни спричинюють також зовн. чин­ники, серед них — масовані кампанії світ. ЗМІ з фор­мува­н­ня образу ворога в особі певних етносів і реліг. груп. Гол. перед­умова від­критого К. — сформованість в етніч. групи уявлень і від­чут­тів своєї дис­кримінації в су­спільстві за певними оз­на­ками: до­ступ до ресурсів, рі­вень життя й освіти, не­пред­став­леність в органах влади, утис­ки рідної мови та культури, неможливість дотримуватися етніч. звичаїв і традицій, реліг. пе­­реслідува­н­ня тощо. Навіть ідея толерантності може стати пред­метом внутр.-етніч. К., зокрема у випадку, коли пропонують проявляти терпимість що­до порушень фундам. морал. норм, укорінених у культурі пев­ного етносу. Приклад такого К. — заклики до толерант­ності щодо гомосексуалів (в укр. культурі їх кодифікують як збоченців, носіїв аморальності, роз­­тлі­н­ня, роз­пусти). За формами, інтенсивністю, стадіями прояву К. е. поділяють на приховані та від­криті, «тліючі» й «палаючі», ко­рот­кочасні та тривалі. Осн. стадії роз­витку К.: зародже­н­ня, усві­домле­н­ня та емоц. ви­зріва­н­ня, активна фаза, роз­­вʼязка. На стадії зародже­н­ня все­редині груп поширюється націоналіст. ідеологія, зростають ет­ноцентризм, ксенофобія, етнічна мегаломанія. Усві­домле­н­ня про­являється як конкретизація образу ворога, його демонізація (при­множе­н­ня негатив. рис, якос­­тей і властивостей, приписуван­ня не­гатив. характеристик, вад). При цьому мобілізуються негативні етнічні стереотипи і обра­зи суперника, посилюється мо­ва ворожнечі у сусп. риториці, зро­­стає емоц. напруга, сві­домість групи наповнюється фантазіями, міфами, гнівом, страха­ми. Включаються соц.-психол. механізми навіюва­н­ня і наслідува­н­ня, звужуються можливос­ті окремої людини до самост., критич. мисле­н­ня, нагнітається масовий психоз. Активна фаза — крайнє загостре­н­ня, найвища мобілізація всіх сторін К. (або, принаймні, одного із учас­ників), конфліктна взаємодія про­тибор. сторін. К. е. у актив. фазі притаман­ні накал емоцій, нарос­та­н­ня агресивності дій та ескалація їхніх мас­штабів — від мирних протестів, демонстрацій до блокува­н­ня і захопле­н­ня обʼєк­тів, вандалізму, погромів, зброй. боротьби. У цей час висувають вимоги від­новле­н­ня справедливості (як спосіб її досягне­н­ня — на­да­н­ня етносу автономії або його від­окремле­н­ня та суве­ренізація), збереже­н­ня культури, мови, самобутності, традицій і звичаїв, території. Заг. принци­пи врегулюва­н­ня К. е.: легіти­ма­ція К. (ви­зна­н­ня його існува­н­ня всіма учасниками), за­луче­н­ня до роз­вʼяза­н­ня організації-посеред­ни­ка, створе­н­ня миро­твор. місії як засобу налагоджен­ня контактів між протибор. сторонами, інсти­туціалізація (знаходже­н­ня спіл. позицій, принци­пів, понять і категорій, які поділяють усі сторони К.), пошук консенсусу з найгостріших про­блем (для цьо­го у багатьох випадках залучають між­нар. організації — ООН, ОБСЄ). Важ­ливим засобом запобіга­н­ня К. е. є формува­н­ня в етніч. групах роз­­виненої культури миру, один із принципів якої — пра­гне­н­ня реа­лізації інтересів і прав своєї гру­пи не за рахунок обмеже­н­ня ін­тересів і прав ін. групи та її при­ниже­н­ня і, тим більше, поневолен­ня, а шляхом створен­ня рівних для всіх етніч. груп, чл. су­спільства незалежно від етніч. та расового походже­н­ня, мови, віро­сповіда­н­ня та культури, прав, свобод і сусп. умов.

Літ.: Солдатова Г. В. Психология меж­этнической напряжен­ности. Мос­ква, 1998; Прибиткова І. М. Між­на­ціональні від­носини і потенційні конфлікти в Україні // Методологія, теорія та практика соціол. аналізу сучас. су­спільства: Зб. наук. пр. Х., 2001; Паніна Н. Фактори національної ідентичності, толерантності, ксенофобії та антисемітизму в сучасній Україні // Со­­ціологія: теорія, методи, маркетинг. 2005. № 4; Национально-граж­данские идентичности и толерантность. Опыт Рос­сии и Украины в период транс­формации. К., 2007.

М. О. Шульга

Конфлікт соціальний

Конфлікт соціальний (К. с.) — зі­ткне­н­ня сторін реальної чи уявної соціальної суперечності. Амер. соціолог Л.-А. Козер ви­значав К. с. як боротьбу за цін­ності та домага­н­ня статусу, вла­­ди, ресурсів, у процесі якої опо­ненти нейтралізують, завдають збитків або усувають суперників. Його субʼєктами можуть бути індивіди і групи, предметом — про­блема, що спричинила боротьбу сторін, обʼєктом — цін­ності та дефіцитні ресурси. Ви­окремлюють просторові, часові й соц.-психол. умови пере­бігу К. с. Зменшують імовірність його виникне­н­ня норматив. консенсус (згода сторін щодо цілей, правил поведінки, процедур при­йня­т­тя рішень, системи влади, статусів і ролей), психол. та фіз. сегрегація (від­сутність контактів), наявність чіткої системи статусів, соц. мобільність, від­сутність у потенц. ініціатора К. зовн. під­тримки (морал., матеріал., військ.), від­сутність (або усуне­н­ня) лідерів, орієнтов. на протидію ін. стороні. Процес роз­шире­н­ня та по­глибле­н­ня К. с. називають ескалацією. Під час ескалації може зро­стати кількість спірних питань, сторони пере­ходять від мʼяких (аргумен­ти, докори) до жорстких (погро­зи, за­стосува­н­ня сили) способів взаємодії, роз­біжності з конкрет. питань по­ступаються місцем більш широким роз­біжностям, початк. бажа­н­ня досягнути по­ставленої мети змінює бажа­н­ня пере­могти су­противника, завдати йому шкоди. Вважають, що К. між групами має більший ризик ескалації, ніж К. між індивідами. Ескалація між­груп. К. с. може мати наслід­ком соц. не­стабільність, значні матеріал. і морал. втрати, загро­жувати здо­ровʼю та життю людей. Водночас він може сприя­ти усві­домлен­ню учасниками К. своїх цілей і пріоритетів, уточнен­ню ін­формації про соц. середовище, спів­від­ноше­н­ня сил сторін, інтенсифікації від­носин і стимуляції соц. ін­новацій. К. с., що ви­являє та роз­вʼязує соц. суперечності, є важливим чин­ником сусп. роз­витку. У демократ. су­спільстві числен­ні різноспря­мов. К. виконують функ­ції стабілізації, інтеграції системи від­носин, сигналізації (про наявність про­блем), зменше­н­ня соц. напруженості, створе­н­ня нових соц. норм та ін­ститутів, адаптації і соціалізації ін­дивідів та груп. К. з ін. групою сприяє груп. інтеграції та ідентифікації, мобілізує внутр. ресурси групи, нації, су­спільства. Групи, які три­валий час беруть участь у боротьбі, демонструють тен­денцію до придуше­н­ня внутр. К.; якщо ж К. виникає, то він може завершитися роз­колом групи або ви­гна­н­ням дисидентів. К. з одними групами під­штовхують до створе­н­ня обʼєд­нань і тимчас. коаліцій з ін., що сприяє спілкуван­ню, зменшує соц. ізоляцію індивідів і груп. На думку Л.-А. Ко­­зера, соц. струк­тура, що дозво­ляє числен­ні К., допомагає функціонуван­ню різ­нома­ніт. асоціацій і коаліцій, цілі яких пере­тинаються, що запобігає концентрації конфлікт. по­тенціалу в одному напрямі. Соц. сис­­теми зацікавлені в ін­ституалізації К. с., крім того, вони ство­рюють ін­ститути, які виконують функ­ції т. зв. захисних клапанів, надаючи індивідам спец. обʼєкти для вираже­н­ня ворожих почут­тів і ка­налізуючи агресію без­печ. для системи чином. Ін­ституалізов. К. регулюють певними правилами та нормами, що дає змогу виявити спів­від­ноше­н­ня сил сторін і здебіль­шого завершити К. раніше, ніж сторони витратять всі ресурси на боротьбу. Прикладом соц. ін­ституту, який врегульовує числен­ні К. с., є суд. У випадку, коли К. ін­ституалі­зовано не повністю, значну роль у ви­значен­ні результатів ві­ді­грають символічні знаки пере­моги або поразки, що формують масове сприйня­т­тя подій.

Літ.: L. A. Coser. The Fuctions of So­­cial Conflict. Glencoe, 1956; Гірник А. М. Ос­нови конфліктології: Навч. посіб. К., 2010.

А. М. Гірник

Конфлікт у літературі

Конфлікт у літературі — зі­ткне­н­ня про­ти­леж­них по­глядів та інтересів, на­­пру­жена боротьба, загостре­н­ня су­перечностей, що творять осно­ву сюжету художнього твору і спів­від­несені з його композицією. К. узгоджений із трагічним, героїч., коміч., сатир. пафосом за­леж­но від домінантної естет. категорії твору (під­несеного, ве­лич­ного чи потворного). К. від­о­мий від античності, повʼяз. із ви­­до­вими ознаками літ-ри (мистецтва), завжди є в основі проти­стоян­ня опозицій, містить суперечність, зумовлюючи необхідність дії; на цьому наголошував Ґ. Геґель, вживаючи поня­т­тя «колізія». К. близький до неї, але колізія від­творює більший мас­штаб суперечностей. К. як один зі способів типізації зосереджується не на зображен­ні гостроти протидіючих сил, а на висвітлен­ні їхньої суті, формує основу взаємопереходу змісту і форми, внутр. складники твору за допомогою сюжету, композиції, літ. характерів (напр., душевна драма Отел­ло з однойм. пʼєси В. Шек­спіра тривала доти, доки діяла інтрига Яґо). К. у творі характеризують локальність, пере­хідність і фатальність. В основу сюжету покладено поруше­н­ня, що потребує усуне­н­ня, роз­вʼяза­н­ня. Від вибору К. залежить втіле­н­ня концепції твору, в якій його зовн. ознаки (пере­біг інтриги) по­єд­нують із внутр., психологічними. Ви­окремлюють К. за типом звʼязку між сторонами (роз­межува­н­ня, про­ти­­ставле­н­ня, зі­ткнен­ня), за те­матикою (політ., громад., етніч., побут., родин., морал.-етич. тощо), за типологією (типовий, нетиповий), за місцем у структурі твору (гол., другоряд.), за рівнем складності (простий, склад­ний), за сферою побутува­н­ня (зовн., внутр.), за мас­штабом (локал., панорам.), за пси­хол. особливостями людини (су­­перечності між обовʼязком та честю, ро­зумом і почу­т­тям), соц. та вродж. ознаками людини (ста­­нова нерівність, наявність або від­сутність таланту, врода чи потворність), за суб­станціональ­ністю (пере­хід., стійкий), без­посередністю чи опосередкованістю. Існує також поділ К. на персоніфікований, який охоплює групу персонажів із вираз. характерами, що роз­криваються у від­повід. об­ставинах, та текс­туально реалізований у поліфоніч. системі твору у ви­гляді оповід­ача, персонажа, антитетичного оточен­ню тощо. Особливого значе­н­ня К. надавали у драматургії, де він сприяв напруженості дії, роз­кри­т­тю характерів ді­йових осіб. Якщо у 19 ст. жит­тєві суперечності від­творювали пере­важно на зовн., подієвому рівні, то на межі 19–20 ст. митці стали більше наголошувати на внутр. суперечнос­тях персонажів, у практиці модерністів пере­важало антиноміч­не напруже­н­ня змісту і форми, композиції й теми, а за термінологією «нової критики» — текс­тури і структури. З позиції струк­туралізму, К. на всіх рівнях текс­ту роз­гортався у межах бінар. опозицій, будь-яке сюжетне про­ти­стоя­н­ня було зумовлене значущим проти­ставле­н­ням внутрішньотекс­тових складників. Натомість М. Бахтін, висуваючи теорію карнавал. сміхової культури, вважав, що протилежності можуть бути замінені антипо­дами. Про­блемі худож. К. присвяч. наук. студії А. Погрібного.

Літ.: Погрібний А. Художній конфлікт і роз­виток сучасної радянської прози. К., 1981.

Ю. І. Ковалів

Завантажити статтю