Культура елітарна

КУЛЬТУ́РА ЕЛІТА́РНА — культура, що ґрунтується на специфічних формах мистецт­ва, зро­зумілих нечислен­ній групі лю­­дей із високим інтелектуальним рівнем, від­повід­ними духовними запитами, особливо чутливою художньою сприйнятливістю. К. е. — антипод культури масової. Концепцію К. е. об­стою­­вав уже нім. філософ А. Шопенгауер, поділяючи людей на «ко­­рисних» (масу), «фабричний то­­вар природи» і на «людей-геніїв» — естетично обдарованих, особливо схильних до філос.-худож. творчості. Термін «К. е.» запозич. у серед. 20 ст. гуманітарними науками із біо­логії (озна­­чав селекцію найбільш якіс. рос­­лин і тварин). Поня­т­тя «еліта» і «К. е.» нині вживають на означе­н­ня явищ, середовищ, окремих персон цивілізації найвищого ґатунку, обраних шляхом особливих соц., інтелектуал., ху­­дож.-естет. селекцій через про­­ти­ставле­н­ня їх решті складових сучас. «мас. су­спільства», його менш амбіц. («низовим») цін­ностям, ін­ститутам, найбільш поширеним уявле­н­ням, загально­прийнятому жит­тєвому стилю. Варто від­зна­­чити певну субʼєктивність само­­го терміна «К. е.», що є своєрід. культурол. метафорою на означе­н­ня сусп. феноменів, під­крес­­лено ди­станці­йованих у своїй стилістиці від сусп. «більшості». Адже в умовах новіт. історії з її мас. нес­прийня­т­тям надмір. індивідуал. і надіндивідуал. (держ., парт., нац.) амбіцій з їх обрядовими тоталітар. та ін. ката­строфами визивна самоідентифікація особистості чи ін­ституції за­­­звичай за­знає осуду або прямого спротиву. Поня­т­тя «К. е.» здебільшого використовують у сучас. мистецтві на означе­н­ня тих його напрямів, що їх конвенції, поетики, художні техніки внаслідок складності пере­бувають поза мас. резонансом та інтере­­сом. До К. е. належать і спец. апологетичне та обʼєктивно-ана­­літ. теоретизува­н­ня довкола тих напрямів. У звʼязку з цим 20 ст. у худож. царині по­стає як немала сума роз­маїтих художниц. явищ, від­верто спрямов. проти загально­прийнятного, як ступінь агресивності його заперече­н­ня. Тим «елітар.» худож. практикам обовʼязково асистує теоретизува­н­ня у всіх можливих жанрах — від академ. дослідж. до рецензій у спец. і мас. періодиці. Досвід К. е. 20 ст. у всіх її проявах разом з тим засвідчує, що ситуація цієї культури, при всіх її надужива­н­нях та екс­центр. жестах, все ж таки є спадщиною і взагалі продовже­н­ням поперед. культур. епох. Спо­стерігає­­мо давній роз­поділ худож. та ін. ро­зумової праці на езотеричну (зосереджена у верх. прошарках су­спільства) і загально­прийнят­­ну (до­ступна для всіх членів соціуму). У стародавніх близькосх. культурах, в античності мистецтво поділяли на містеріальне (для «втаємничених») і загальнодо­­­ступне. Зх. і сх. середньовіч­чя типологічно пере­живали схожу дис­позицію худож.-духов. зусиль. Новоєвроп. мистецтво інс­­тинк­­тивно, а то й сві­домо пра­­гне, однак не стільки по­вторити, скільки подолати такий поділ (напр., заг.-нац. резонанс до­­вко­­ла театру В. Шек­спіра і Ж.-Б. Мольєра, прози М. де Сер­­вантеса, поезії Данте). Характерно, що доба Просвітництва по­гляд на маси згори, звисока парадоксально по­єд­нувала з обовʼязковим намага­н­ням під­няти «неосвіч. народ» до рівня «філософів». Від­так подальша культура, особливо 19 ст., усамітнюючись на своїх узвиш­шях (насамперед в епоху романтиз­­му), не полишала прагне­н­ня до по­єд­на­н­ня «високого» і «загаль­­нодо­ступного». Навіть у роз­палі символізму (першого європ. послідов. ро­зумі­н­ня «елітарного» у сучас. значен­ні) один з його метрів, С. Мал­ларме, мріяв про свого «читача-робітника». Проте стрімке наро­ста­н­ня від­чуже­н­ня у тодіш. світі призводило і до без­меж. апології худож­ниц. та ін. усамітненості. 20 ст., сповнене істор. ката­строф, мало б посилити від­повід­ні на­строї нових генерацій еліти, але парадокс полягає не лише в наро­стан­ні таких на­строїв, а й у намаган­ні К. е. подекуди вийти за вузькі сусп. рамки, навіть «побрататися з народом» (див. про це у роман­ній енциклопедії художниц. самоізоляції — «Доктор Фаустус» Т. Манна). На­прикінці 20 ст. по­стала ще одна прикметна риса К. е.: завдяки інтенсив. технол. процесам, із появою ефектив. тех. засобів тиражува­н­ня, ре­продукува­н­ня і взагалі пошире­н­ня інформації К. е. нині стала доволі до­ступною для сучас. людства. Принципово «унікальне» (гол. естет. знаря­д­дя «елітарного») раптом зу­стрілося з мас. накладом — осн. засобом мас. резонансу. Така своєрідна «демократизація» К. е., схоже, ви­значатиме весь її подальший роз­виток. Так, К. е. саме у колосал. сучас. тиражах ви­значила долю рос. літ. класики та її спадкоємця — «сріб. віку». Укр. культура вже в часи бароко теж пере­жила від­рубність «елітарного» від «масового», але згодом укр. літ., театр. та муз. народництво усіх напрямів (унікал. явище у світ. худож. практиці) долало ту від­рубність. Тоталітарна доба нещадно зруйнувала попередні маршрути світ. худож. роз­витку, а особливо агресивно нищила всі феномени К. е., припинивши до­ступ до них. Із початком Незалежності в Україні спо­стерігається інтенсивне озна­йомле­н­ня громадянського су­спільства з усіма раніше вибудов. світ. зразками К. е., що для майбутнього нац. культури має величезне і чи не вирішал. значе­н­ня.

Завантажити статтю