Липча
Визначення і загальна характеристика
ЛИ́ПЧА — село Хустського району Закарпатської області. Липчан. сільс. раді підпорядк. села Крайнє, Кривий, Осава. Знаходиться побл. Вигорлат-Гутин. хребта, на р. Ріка (бас. Дунаю), за 110 км від обл. центру та за 12 км від райцентру. Площа 7 км2. За переписом насел. 2001, проживало 4530 осіб, станом на 2015 — 4654 особи; переважно українці (90 %), а також росіяни, білоруси, угорці. На околицях зберігся риф міоцен. моря (багряник. вапняки). Через село протікає багато малих річок, зокрема й струмок Потець (впадає у Ріку). Гідрол. памʼятки природи місц. значення: Липовецьке озеро (Морське око) та свердловина (без назви). Побл. Л. виявлені кремʼяні знаряддя епохи пізнього палеоліту. Існує низка версій щодо походження назви: від слова «ліпша» (порівняно з навколиш. селами, які знаходяться у більш гірській місцевості, Л. має кращі умови для життя людей і господарювання); від першого поселенця Липчея (або Липшая); від лип, яких тут росло багато у давнину. Село було відоме як Ліпсе (1403), Лепсе (1419), Ліптце (1442), Ліпче (1555). Уперше згадується у писем. джерелах 1350, коли король Лайош Великий передав його у володіння білків. воєводам, зобовʼязавши їх збільшити населення. Від 1526 — у складі Трансильван. князівства, від поч. 18 ст. — Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина). За переписом 1910, проживало 3089 осіб: 2546 жит. назвали себе румунами, 502 — німцями, 25 — угорцями; бл. 2,5 тис. осіб були греко-католиками, бл. 500 — юдеями. Від квітня 1919 — під владою Румунії, восени того ж року відійшло до Чехо-Словаччини. 1924 засн. Липчанський Різдва Пресвятої Богородиці жіночий монастир (нині УПЦ МП). Від 1938 — під гортист.-угор. окупацією. 24 жовтня 1944 сюди увійшли рад. війська. Нині у Л. — 1 заг.-осв. і 2 початк. школи, дитсадок; Будинок культури, школа мистецтв, б-ка; амбулаторія, фельдшер.-акушер. пункт; філія ощадбанку. Між Л. та Ізою розташ. найбільша в Закарпатті оленяча ферма (на 130 пн. оленів).
Літ.: Федака С. Населені пункти і райони Закарпаття: Істор.-геогр. довід. Уж., 2014.
О. Д. Дулкай
Додаткові відомості
Рекомендована література
Фотоілюстрації
Завантажити статтю
