Ліхенологія

ЛІХЕНОЛО́ГІЯ (від грец. λειχήν – лишай, лишайник і …логія) – розділ мікології, що вивчає лишайники. Л. досліджує природу, таксоном. склад, місце у системі орган. світу, анатом., морфол., біохім., геогр., екол. і ценотичні особливості, значення в природі, проблеми використання людиною та охорони лишайників. Роз­різняють декілька напрямів їхнього вивчення: флорист. (дослідж. видового різноманіття окремих територій), таксоном. (дослідж. окремих таксонів із залученням морфол.-анатом., біохім. та мо­лекуляр. ознак, розроблення їхніх класифікац. систем), біохім., екол.-ценотич., індикац. (див. Ліхеноіндикація) тощо.

Л. виникла як розділ ботаніки на поч. 19 ст., хоча її об’єкт – лишайники – відомі з часів Дав­ньої Греції (з праць Теофраста). Засн. Л. вважають швед. лікаря Е. Ахаріуса, який опублікував декілька зведень, присвяч. спец. вивченню лишайників. Він дотримувався погляду, що лишайники – своєрідні рослини, які утворюють окремий відділ. Засн. таксоном. школи є нім. дослідник Й. Кербер та італієць А. Массалонґо (роботи 1850–60-х рр.), котрі в основу класифікації лишайників поклали мікроскопічні ознаки будови слані та плод. тіл. Більшість висновків цих дослідників та їхніх послідовників отри­мали широке визнання лише в останні десятиліття у зв’яз­ку з використанням методів молекуляр. філогенії. Подвійну природу лишайників (вони є асоціа­цією гриба та водорості) виявив 1869 нім. дослідник С. Швенденер. Однак наслідок даного відкриття – віднесення лишайників до грибів (до відділу аскоміцетових – Ascomycota – 98 % та відділу базидіальних – Basidio­mycota – 2 %) – визнано лише в 1980-і рр. Флорист. та таксоном. напрями вивчення лишайників розвиваються від кін. 19 ст., коли ще не були сформульовані засади Л. як науки. Найкраще вивченим у ліхенол. відношенні є європ. континент. В останні десятиліття знач. розвитку набули ліхенофлорист. та таксоном. дослідж. лишайників пн.-амер. та австрал. континентів. В Укра­їні цілеспрям. вивчення флори лишайників пов’язане з ім’ям А. Окснера. Він підготував «Визначник лишайників Укра­їни» (1937) та фундам. працю «Флора лишайників України» (т. 1, 1956; т. 2, вип. 1, 1968, вип. 2, 1993, вип. 3, 2011; усі – Київ). Вагому роль у розвитку Л. відіграли вид. «Checklist of fungi of Ukraine» («Зведений список грибів України», Еґхам; К., 1996), «The se­cond checklist of lichen-forming and lichenicolous fungi of Ukra­ine» («Другий зведений список лишайників та ліхенофільних гри­бів України», 1998), «The third checklist of lichen-forming and lichenicolous fungi of Ukraine» («Третій зведений список лишайників та ліхенофільних грибів України», 2010; обидва – Київ), підготовлені під керівництвом С. Кон­дратюка. Крім заг.-укр., створ. зведення лишайників Укр. Карпат, Криму та ін. регіонів. А. Окснер та його учениця М. Макаревич сприяли започаткуванню та брали участь у підготовці перших випусків «Определителя лишайников СССР» (вып. 1–5, Ленинград, 1971–78), який завершено як «Определитель лишайников России» (вып. 6–10, С.-Петербург, 1996–2008). У скла­ді автор. колективу перших 4-х та 9-го випусків цього вид. переважали укр. ліхенологи. Крім того, укр. дослідники зробили знач. внесок у вивчення різноманіття лишайників ін. країн Євразії, зокрема Серед. Азії (А. Окс­нер), рос. Далекого Сходу (А. Окс­нер, М. Макаревич, І. Навроцька, С. Кондратюк), Ізраїлю (І. Навроцька, С. Кондратюк), Австралії та Пд. Кореї (С. Кондратюк) тощо. Від 1990-х рр. з метою кла­сифікації лишайників поширилося використання методів молекуляр. філогенії. О. Блюм та Г. Кашеваров першими (ще 1987) опублікували результати дослідж. щодо використання молекуляр. особливостей лишайників для їхньої класифікації. Укр. ученим також належить пріоритет у ство­ренні сучас. класифікації т. зв. помаранчевих лишайників (лишайників родини телосхістових, серед яких переважають представники з помаранчевою сланню, яка містить антрахінони парієтинового хемосиндрому), побудованої на результатах три­ген. філогенії (молекуляр. філогенії, що базується на аналізі послідовностей трьох генів ядер. та мітохондріал. ДНК). Так, з 75-ти родів, запропонованих до сьогодні для вказаної родини лишайників, бл. 30-ти родів описали укр. учені у співпраці зі співроб. швед. та пд.-корей. н.-д. установ. На честь укр. фахівців названі такі роди, як Oxneria, Massjukiella, Lazarenkoella, Oleg­blumia, Scythioria, Oxnerella, Ru­savskia та ін. У цілому укр. ліхенологи описали понад 40 родів та 300 видів лишайників і ліхенофіл. грибів, нових для науки. С. Кондратюк брав участь у підготовці публікації, присвяч. роз­шифруванню повного геному лишайника (представника роду калоплака – Park et al., 2013). Укр. учені вперше у світ. практиці здійснили спец. комплексні дослідж. лишайників, мохоподібних, вільно зростаючих та симбіотич. водоростей на відслоненнях граніт. каньйонів Укра­їни з метою встановлення філогенет. зв’язків симбіотич. водоростей з ін. групами водоростей, що зростають на даних субстра­тах. На поч. 20 ст. розпочалося вивчення біохім. особливостей лишайників, зокрема орган. спо­лук, які в подальшому отримали назву «лишайникові речовини» (сполуки, які виробляються лише в результаті життєдіяльності лишайник. асоціації). Екол.-ценотичне вивчення лишайників започатковано в декількох країнах світу в 1920-і рр., зокрема в Швеції, Швейцарії та Україні. Одним із засн. ліхеноценотич. дослідж. у світі вважають А. Окснера. Засн. спец. приклад. вивчення екол.-фізіол. особливос­тей лишайників є нім. дослідник О. Ланґе (серед. 20 ст.). В Україні за цим напрямом у 1970–80-і рр. працювала лаб. Інституту ботаніки АН УРСР (Київ) під керівництвом О. Блюма.

В Україні базовою установою з вивчення питань Л. є відділ ліхенології та бріології Інституту ботаніки НАНУ – один зі структур. підрозділів київ. школи систематиків та флористів спор. рослин (засн. – О. Фомін, Д. Зеров та А. Окснер). Сучасні ліхенол. осе­редки представлені також у Хер­сон. університеті (засн. – М. Бойко, О. Хо­досовцев) та Ботан. саду НАНУ (Київ; засн. – О. Блюм). Основою ліхенофлорист. та таксоном. до­слідж. є ліхенол. гербарій Інституту ботаніки НАНУ, в якому зберігаються понад 70 тис. опрацьованих зразків, а також великі фонди частково визначених ма­теріалів. Л. викладають у заг. курсах ботаніки чи мікології на біол. ф-тах університетів. Лише в де­яких ВНЗах (Київ., Львів., Міжнар. Соломонів університети) в певні роки остан. десятиліть читали курси з ліхеноіндикації для студентів старших курсів.

Літ.: Кондратюк С. Я., Андріанова Т. В., Тихоненко Ю. Я. Вивчення різноманітності мікобіоти України (ліхенофільні, септорієві та пукцинієві гриби). К., 1999; Федоренко Н. М., Кондратюк С. Я., Орлов О. О. Лишайники та ліхенофільні гриби Житомирської області. К.; Ж., 2006; Кондратюк С. Я. Індикація стану навколишнього середовища України за допомогою лишайників. К., 2008; Михайлюк Т. І., Кондратюк С. Я., Нипорко С. О. та ін. Лишайники, мохоподібні та наземні водорості гранітних каньйонів України. К., 2011; Кондратюк С. Я., Михайлюк Т. І., Дарієнко Т. М. Молекулярна філогенія і сучасна таксономія наземних спорових рослин. К., 2013.

С. Я. Кондратюк

Рекомендована література

1. Кондратюк С. Я., Андріанова Т. В., Тихоненко Ю. Я. Вивчення різноманітності мікобіоти України (ліхенофільні, септорієві та пукцинієві гриби). К., 1999;
   Google Scholar Internet
2. Федоренко Н. М., Кондратюк С. Я., Орлов О. О. Лишайники та ліхенофільні гриби Житомирської області. К.; Ж., 2006;
   Google Scholar Internet
3. Кондратюк С. Я. Індикація стану навколишнього середовища України за допомогою лишайників. К., 2008;
   Google Scholar Internet
4. Михайлюк Т. І., Кондратюк С. Я., Нипорко С. О. та ін. Лишайники, мохоподібні та наземні водорості гранітних каньйонів України. К., 2011;
   Google Scholar Internet
5. Кондратюк С. Я., Михайлюк Т. І., Дарієнко Т. М. Молекулярна філогенія і сучасна таксономія наземних спорових рослин. К., 2013.
   Google Scholar Internet

завантажити статтю