КОЛОМІ́ЙЧЕНКО Олексій Сидорович (18(30). 03. 1898, містечко Шпола, нині місто Чер­­каської обл. — 17. 09. 1974, Київ) — лікар-оториноларинголог. Брат М. Коломійченка, дід В. Комащенка. Доктор медичних наук (1941), професор (1944), член-кореспондент АН УРСР (1967). Заслужений діяч науки УРСР (1955). Ленінська премія (1964). Учасник другої світової війни. Державні та бо­йові нагороди СРСР. Закінчив Київський університет (1924). Працював лікарем. Від 1928 — у Київському ін­ституті удосконале­н­ня лікарів (з пере­рвою): 1944–46 — за­ступник директора з науково-на­вчальної роботи, водночас 1944–66 — завідувач кафедри отоларингології; 1943–44 — в Українському ін­ституті клінічної медицини (нині Ін­ститут кардіології НАМНУ, Київ); 1960–74 — засновник і директор Київського НДІ отоларингології, якому 1978 присвоєно імʼя К. Головний отоларинголог МОЗ УРСР (1953–72). Головний редактор «Журнала ушных, носовых и горловых болезней» (1958–74). Наукові дослідже­н­ня: отіатрія, онкологія вуха, горла та носа; захворюва­н­ня верх­ніх дихальних шляхів; аудіологія; дитячі хвороби, професійна патологія органа слуху; методи кібернетики та біо­хімії в оториноларингології. Першим в Україні оцінив пер­спективність операцій на стремені і вікні пере­двірʼя при ото­склерозі; започаткував досліди, спрямовані на клінічне за­стосува­н­ня ультра­звуку і лазерного ви­промінюва­н­ня для діагностики й лікува­н­ня оториноларингологічних захворювань. На будинку, де мешкав К., 2003 йому від­крито меморіальну дошку.