Кирилиця

Визначення і загальна характеристика

КИРИ́ЛИЦЯ — одна з найдавніших систем словʼянського письма (азбук), як і глаголиця. На­звана на честь творця словʼянської писемності просвітителя Кирила. Більшість сучасних фахівців вважає, що Кирило бл. 863 року скомпонував глаголицю, яку в давнину іменували куриловицею (кириловицею). Проте, оскільки глаголицю було забуто, старовин­ну назву пере­несено на іншу словʼянську графіку. Вона ґрунтується на грецькому алфавіті унціального (уставного) типу. Справжній автор кирилиці неві­домий; від­повід­но до гіпотез її міг створити Кирило, Мефодій, їхні учні, а також пресвітер Костянтин Преславський, болгарський цар Симеон та ін. Най­імовірніше, її склав на­прикінці 9 — на поч. 10 ст. учень Кирила Климент Охридський, який 893 року став архі­єпис­копом і роз­горнув освітню діяльність у Пів­ден­но-Західній Македонії.

У давню кирилицю уві­йшли 24 літери грецького алфавіту ( ) та 12 спеціальних знаків на по­значе­н­ня характерних звуків словʼянської фонетичної системи — (первісно вимовлялася як ), (носовий е), (носовий о), а також лігатура для пере­дава­н­ня сполуки приголосних і (точний склад первісної кирилиці не зʼясований). Букву запозичено з глаголиці. Літери є видо­зміненими глаголичними знаками ( дехто виводить з різновиду грецької уставної β). Най­імовірніше, з глаголичним накресле­н­нями повʼязані знаки . За глаголичним знаком оформлено букву  — по­єд­на­н­ня та , лігатуру . Для пере­дава­н­ня йотації викори­стано  — тощо. Можливо, впливом глаголичної букви на написа­н­ня йотованого пояснюється те, що в кирилиці його по­значали по­єд­на­н­ням та , а не о, яким пере­давали голосний .

Кожна буква системи мала свою назву — пере­важно словоформу:  — «я»,  — «буква» або «бук»,  — «знаю» (пізніше  — «відай», «знай»),  — «живіте»,  — «вус» тощо, а також числове значе­н­ня, спів­від­носне із тотожними знаками грецької абетки:  — 1,  — 2,  — 3,  — 4,  — 5 та ін. Виняток становили специф. кириличні літери і , якими по­значали 90 і 900.

Найдавнішою з нині ві­домих датованою кириличною памʼяткою є напис 931 року в скельному монастирі біля с. Крепча в Болгарії. Найраніші пергаментні кириличні рукописи — Савина книга (Савине Євангеліє) кін. 10 або поч. 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і від­криті на територіях, що входили до складу Київської Русі) та Енинський апостол 11 ст., зна­йдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кириличною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє 1056–57 рр.

У 10–12 ст. вживали поряд із глаголицею, яку вона по­ступово витісняла. Певна пере­вага її перед глаголицею — простіше накресле­н­ня букв. Існує думка, що кирилицю завезено до Київської Русі з Болгарії разом із старословʼянськими богослужбовими книгами після офіційного прийня­т­тя християнства 988. Однак кириличний напис, що зберігся на корчазі з могили побл. с. Гньоздова (Смоленська обл., РФ), від­носять до 1-ї пол. або 3-ї чверті 10 ст. Упевненіше датують золоті та срібні монети київського князя Володимира Святославича з кириличними текс­тами, карбовані, очевидно, від кін. 10 ст.

Упродовж історії кирилиці змінювався тип письма. Першим зʼявився устав. Від 14 ст. поширився пів­у­став, поява якого зумовлена при­скоре­н­ням процесу писа­н­ня, оскільки потреба в книгах та ін. текс­тах збільшувалася. Зро­ста­н­ня попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидше­н­ня темпу писа­н­ня, що при­звело до виникне­н­ня на­прикінці 14 ст. скоропису, з якого роз­винувся курсив — сучасне ручне письмо з повʼязаними буквами. У 14 ст. зʼявилася і орнаментна вʼязь у заголовках. Пів­уставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів. У Росії 1708 створено близький до нинішнього граж­данський шрифт, яким мали писати і друкувати світські текс­ти. Накресле­н­ня букв стало спрощеним і на­ближеним до стилю латинського шрифту. Елементи такого шрифту в східнословʼянських друках зʼявилися раніше (на українських землях 1591 у «Граматиці доброглаголиваго ел­лино-словенского языка»).

У давнину кирилицю використовували всі православні словʼяни, а також румуни й молдовани. З уведе­н­ням додаткових букв і діакритичних знаків до її літер на по­значе­н­ня специфічних звуків на словʼяно-кириличній графічній основі ґрунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, чорногорців, югославських русинів, а також (через рос.) алфавіти багатьох народів колишнього СРСР і монгольська абетка. Румуни у 19 ст., а 1932–39 та від 1989 і молдовани пере­йшли на латиницю. Спроби за­провадити (зокрема й силоміць) замість кирилиці латиницю на західноукраїнських землях (у Галичині в 19 ст., у Закарпат­ті — на поч. 20 ст.) були від­кинуті. Про необхідність пере­ходу на латиницю час від часу дис­кутують у сучасному українському культурно-інтелектуальному просторі, зокрема в контекс­ті європейської інтеграції України.

Літ.: Черепний Л. В. Рус­ская палео­графия. М., 1956; Щепкин В. Н. Рус­ская палео­графия. М., 1967; Карский Е. Ф. Славянская кирил­ловская палео­графия. М., 1979; Власов В. Г. Славянская азбука и славянские просветители. М., 1989; Просвітителі Кирило і Мефодій у писемних джерелах Ін­ституту рукопису ЦНБ НАН України: каталог рукописів другої половини ХV — першої чверті ХХ ст. К., 1995; Словʼянська кирилична рукописна книга XVI ст. з фондів Ін­ституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського: науковий каталог : палео­графічний альбом. Київ, 2010; Німчук В. Хрестоматія з історії української мови Х–ХІІІ ст. К.,–Ж., 2015; Гнатенко Л. Палео­графічно-орфо­графічна атрибуція української кириличної рукописної книги: уставні та пів­у­ставні кодекси кінця ХІІІ — початку ХVІІ ст. К., 2016.

В. В. Німчук

Завантажити статтю