Мезофіти

МЕЗОФІ́ТИ (від мезо... і грец. φυτόγ — рослина) — наземні рослини, що ростуть в умовах середнього зволоже­н­ня ґрунту і повітря. М. найчислен­ніші серед назем. рослин; є проміж. групою між ксерофітами та гігрофітами, від­значаються різномані­т­тям форм і пере­важають у помір. клімат. зоні. Значе­н­ня рослин М. у природі та житті людини дуже велике, оскільки вони формують ландшафт тер. серед. поясу. До М. належать листопадні дерева, чагарники, лучні та лісові трави, більшість культур. рослин, бурʼяни. Практично всі плодові дерева та овочеві культури — М. Деякі види рослин з цієї групи досить поширені також у тропіч. і субтропіч. кліматі. Рос. ботанік О. Шен­ников 1950 ви­окремив 5 груп М., поклавши в основу поділу їх ріст у різних умовах. Вічнозелені М. вологих тропіч. лісів — дерева і чагарники — увесь рік забезпечені вологою, елементами мінерал. живле­н­ня і теплом, що до­зволяє їм по­стійно зро­стати. У них великі мезоморфні листки, здебільшого тіньові (але верх­ні листки великих дерев мають світлову будову з при­стосува­н­нями до зменше­н­ня транспірації). У теплому вологому повітрі тропіч. лісу звичайна інтенсивна гутація — пасивне виділе­н­ня роз­чинів через спец. комплекси клітин (гідатоди, або «водяні продихи»). Це найбільш давній тип М., з якого через зміни клімату роз­винулися ін. групи М. і ксерофітів. Зимозелені деревні М. поширені в континентал. частинах тропіч. та субтропіч. зон, де теплу вологу зиму змінює посушливе літо. Дерева і чагарники втрачають листки на час літньої посухи; у період вегетації вони забезпечені вологою та мають мезоморфну будову листків, а під час весняного листопаду уникають зайвого випаровува­н­ня. Літньозелені деревні М. — дерева і чагарники помір. зон, що скидають листки на холод. період; вирізняються великою мінливістю ознак. Літньозелені багаторічні травʼяні М. ростуть пере­важно на луках. Будова листків і фізіол. особливості рослин цієї групи різноманітні, з ухилами в гігро- або ксероморфність. Ефемери і ефемероїди зберігають мезоморфність у посушливих місцях зро­ста­н­ня пустель і степів. Їхні ознаки: дуже корот. вегетац. період (4–6 тижнів); дов­гий період спокою у ви­гляді насі­н­ня, цибулин, бульб, кореневищ. Деякі дослідники від­носять їх до ксерофітів (у широкому сенсі). М. — група досить різноманітна не тільки за видовим складом, але і за екол. від­тінками, об­умовленими різним сполуче­н­ням чин­ників у природ. середовищах існува­н­ня. Вони повʼязані пере­ходами з ін. екол. типами рослин від­носно води, тому чітку межу між ними провести важко. Так, серед лучних М. виділяють види вологолюбних рослин, що надають пере­вагу по­стійно сирим або тимчасово заливним ділянкам (лисохвіст лучний, бекманія звичайна). Їх обʼ­єд­ну-ють у пере­хідну групу гігромезофітів поряд із деякими вологолюб. лісовими травами, що ростуть у більш сирих лісах, лісових ярах (жовтяниця, лісові мохи, папороті). З ін. боку, в місцях зро­ста­н­ня з період. або по­стій. (але невеликою) не­стачею вологи є багато М. з тими чи ін. ксероморф. ознаками або під­вищеною фізіол. стійкістю до посухи. Ця група, пере­хідна між М. і ксерофітами, — ксеромезофіти. Серед них багато видів пн. (лучних) степів, сухих соснових борів, піщаних місцезро­стань (конюшина гірська, під­марен­ник жовтий). Близькі до цієї групи домінуючі травʼяні види лісо­степ. дібров (снить, копитняк, маренка). Не­зважаючи на цілком мезофіл. зовн. ви­гляд, вони здатні витримувати тривалі посухи й стан вʼяне­н­ня. М. не мають специфіч. структур. ознак адаптації до умов зовн. середовища. Їм властиві швидкий обмін речовин, порівняно високі темпи росту, що зумовлює під­вище­н­ня врожайності рослин. У них роз­галужена, добре роз­винена коренева система. Форма листків різноманітна, але у всіх М. вони зелені, плоскі й широкі, їхня поверх­ня більша порівняно з рослинами ін. груп. Для листка характерна диференціація тканин на більш-менш щільну палісадну паренхіму (за винятком листків яскраво вираженого тіньового характеру) і пухку губчасту паренхіму з системою між­клітин­ників. Мережа жилок порівняно негуста. Покривні тканини можуть мати окремі ксероморфні риси (найчастіше рідке опуше­н­ня). Листки за­звичай меншої товщини, ніж у ксерофітів, із тонкою кутикулою, але кількість продихів на нижньому боці більша для інтенсив. транспірації. М., що ростуть на добре освітлених місцях, світлолюбні (геліофіти), а в умовах поганої освітленості (напр., у лісі) тіньовитривалі (сціофіти). У М. обмежена здатність витримувати ґрунт. і атмо­сферну посухи, тому вони потребують по­стій. водопо­стача­н­ня під час вегетац. періоду; унаслідок тривалого впливу високих т-р і недо­стат. вологості вони швидко втрачають воду і вʼянуть. До нетривалих посух М. легко при­стосовуються; якщо посушливі періоди часто по­вторюються, від­бувається зневодне­н­ня і загибель рослин. Фізіол. показники вод. режиму М. (під­тверджують їхню проміжну позицію; для них характерні помірні величини осмотич. тиску, вмісту води в листках, гранич. вод. дефіциту). Величина транспірації знач. мірою залежить від умов освітленості та ін. елементів мікроклімату; у лучних рослин вона більша, під пологом лісів — набагато менша. В Україні М. зу­стрічаються в усіх фіз.-геогр. зонах. Найбільш ві­домі М. — береза повисла, дуб звичайний, ліщина, бруслина бородавчаста, яглиця, зірочник лісовий, під­марен­ник запашний; серед лучних рослин — вівсяниця лучна, грястиця, тонконіг лучний, лядвенець, конюшина лучна.

Завантажити статтю