КІЛІЯ́ — місто Одеської області, райцентр. Знаходиться на лівому березі Кілійського гирла Дунаю, за 47 км від Чорного моря, за 29 км від залізничної станції Дзинілор (на лінії Одеса–Ізмаїл), за 29 км від порту Усть-Дунайськ, за 50 км від м. Ізмаїл та за 227 км від обласного центру. Нав­проти — на правому березі гирла дельти — румунське м. Кілія-Веке (Стара К.). Площа 23,19 км2. Населе­н­ня 22 594 особи (2001, складає 87,7 % до 1989): українців — 42 %, росіян — 36 %, молдован — 15 %, болгар — 4 %, проживають також ґаґаузи, євреї, цигани, татари. Річковий порт. За твердже­н­ням більшості дослідників, назва міста походить від турецького слова «кілі», яке вживається для означе­н­ня глинистого берега (саме такими вони є в дельті Дунаю). Існує версія, що К. — варіант звуча­н­ня давнього іменува­н­ня тутешнього поселе­н­ня Ахіл­лія. За легендою, саме так почав уперше його називати Александр Македонський на честь міфічного героя Троянської війни Ахіл­ла. По­близу К. — острів Зміїний (грецькою Фідонісі, інша назва — Левке), де стояв храм Ахіл­ла (ним опікувалася грецька колонія Ольвія; його руїни ро­зі­брані у 19 ст. під час будівництва маяка). За іншою версією, назва міста походить від грецького слова «» — амбар, склад. Перша літописна згадка про К. як місто з християнським храмом і портом належить до кінця 11 ст. Ґенуезці та венеціанці називали його Лікостомою. На карті пів­нічного берега Чорного моря, складеній 1320 італійцем Маріо Сандуло, на місці роз­ташува­н­ня сучасного К. і румунського Старої К. по­значено прав­обережну та лів­обережну Лікостоми. Ґенуезці не лише плавали до Лікостоми, а й першими звели в ній фортецю. Від 14 ст. місцевого поселе­н­ня входило до складу Волощини, 1465 заво­йоване господарем Молдови Стефаном ІІІ Великим, 1482 — Османською імперією. Турки на чолі з султаном Мегмедом ІІ намагалися захопити фортецю ще 1475 та 1476. К. була центром кадилика, що входив до складу Ак­керманського санджака, від 16 ст. — Очаківського ейялету. Звідси до Стамбула по­стачали хліб, мʼясо, вино тощо. Турецький мандрівник Е. Челебі (17 ст.) описував кілійську фортецю як досить міцну споруду, що мала по­двійні стіни з боку Дунаю та потрійні — з суходолу, кілька башт, цитадель, в якій мешкали яничари зі своїми родинами. На головному бастіоні були роз­міщені 20 гармат, під­земну частину пів­нічно-східної Великої башти використовували як вʼязницю. Час від часу на фортецю нападали козаки, зокрема 1594 — під проводом С. Наливайка, 1635 — І. Сулими, 1690 — С. Палія. 1620 на кілійському невільницькому ринку про­дано гребцем на галери майбутнього геть­мана України Б. Хмельницького. У 2-й чверті 17 ст. турецький султан надав право молдавському господарю В. Лупулу на власну торгівлю через кілійський порт і від­новле­н­ня православного храму. Під час російсько-турецьких війн 18 — початок 19 ст. кілійська фортеця неодноразово пере­ходила з рук у руки. Російські війська її захоплювали 1770 (під командува­н­ням князя М. Рєпніна), 1790 (спочатку командував барон І. Мел­лер-Закомельський, після його загибелі — генерал І. Гудович) та 1806 (після осади дивізією герцога А.-Е. Рішельє). За Бухарестським мирним договором 1812, К. у складі Бес­сарабії ві­ді­йшла до Російської імперії. Після поразки остан­ньої у Кримській війні 1853–56, за Паризьким мирним договором 1856, у складі пів­ден­ної частини Бес­сарабії при­єд­нано до Молдавського князівства. Після російсько-турецької війни 1877–78, за ріше­н­ням Берлінського кон­гресу 1878, К. повернуто Росії. На­прикінці 19 ст. у К. функціонували міське 3-класне чоловіче, 2-класне жіноче і парафіяльне чоловіче училища, приватна публічна бібліотека; працювали 2 гончарних і 3 це­гляних заводи, 3 парових і 72 вітряних млини; діяли 119 торгових місць з річним товарообігом на суму 375,8 тис. рублів. За пере­писом 1897, населе­н­ня складало 11 618 осіб (пере­важно українці). Від 25 січня 1918 до 30 червня 1940 та від 10 липня 1941 до 25 серпня 1944 — під контролем Румунії. Румунська влада знищила значну кількість єврейського населе­н­ня. Діяло під­пі­л­ля. Від 1940 — райцентр Ізмаїлської (від 1954 — Одеської) області. 1939 тут мешкало близько 16,6 тис., 1959 — 20,3 тис., 1979 — 25,1 тис., 1998 — 25,7 тис., 2005 — 21,8 тис. осіб. 1944 у місті засновано Кілійський суднобудівельно-судноремонтний завод. Нині працюють також ТОВ «Титан» (молочна та мʼясна продукція), виноробний завод. У К. — 4 загальноосвітні школи, школа-дитсадок, школа-інтернат, 4 дитсадки, Дунайський на­вчально-консультаційний пункт Київської академії водного транс­порту; централізована бібліотечна система, кінотеатр, дитяча муз. школа, Кілійський історико-крає­знавчий музей, Будинок дитячого і юнацького творчості, ра­йон­ний Будинок культури, 2 міських Будинки культури; центральна ра­йон­на лікарня, міська лікарня, стоматологічна поліклініка; ДЮСШ; 2 готелі; від­діле­н­ня 6-ти банків. Виходять газети «Дунайская заря» і «Наше время». Діють 7 релігійних громад. Памʼятки архітектури: залишки фортеці (15 ст.), Свято-Миколаївська церква (1649), Свято-Покровська соборна церква (1836). Встановлено памʼятники Б. Хмельницькому та воїнам, які загинули під час 2-ї світової війни. Серед видатних уродженців — фізик Ф. Шведов, математик О. Агура, мікробіо­лог Б. Вайнберґ, лікар-хірург В. Демидов, гідролог Н. Лобода, фахівець у галузі державного управлі­н­ня Н. Драгомирецька, молдавський письмен­ник Є. Буков, один із організаторів радянської авіації, право­знавець В. Зарзар. З К. повʼязані життя та діяльність поета В. Виходцева та композитора К. Смаля.