Кінокомедія
КІНОКОМЕ́ДІЯ (від кіно… і комедія) — жанр кіно, у якому зображено явища, що належать до естетичної категорії комічного. Найпершим зразком К. прийнято вважати коротку стрічку «Политий поливальник» (1895) братів Люмʼєр, що була маленьким анекдотом, комічною вуличною сценкою. Одними з перших артистів кіно, які мали популярність, були коміки. Вони створювали різноманіття образів, сюжетів, трюків, комедійних жанрів. Величезні аудиторії, могутні виражальні засоби кіно, його чарівна влада над часом, простором і рухом надали комікам можливості, про які не могли мріяти їхні колеги на сцені чи естраді. Серед К. розрізняють: побутові, героїчні, ексцентричні, соціальні. У ранньому кіно існував жанр «комічна» — як правило, короткометражні стрічки з нагромадженням трюків, погонь, бійок. Є трагікомедії, які поєднують смішне з печальним, піднесеним, страшним, музикальними комедії (водевілі, ревю, огляди, кінооперети). Різноманітними є форми кінопародій — смішне наслідування епопей (американська «Три епохи», 1923, реж. Бастер Кітон), гангстерських фільмів (британська «Убивці леді», 1955, режисер А. Маккендрік). У К. панують дві основні стихії — гумор і сатира. Гумор заснований на доброзичливому, схвальному сміхові, сатира — на викривальному, ворожому, розгніваному. Хоча чітких меж між гумором і сатирою немає, відмінність між ними дозволяє комікам показувати своє ставлення до явищ життя, одне стверджувати, інше піддавати критиці, висміювати, заперечувати. У ранніх комічних стрічках, що являли собою низку не обовʼязково значних пригод, герой був «маскою», кожна з яких потребувала сюжету, розрахованого саме на неї. З часом до «маски» почали ставитися як до чогось примітивного, одноманітного. Та саме коміки німого кіно відкрили закони кінематографічної комедійності, в одному з яких йдеться про те, що комічний герой діє, підкоряючись своїй особливій логіці життя, відмінній від упорядкованої поведінки більшості людей.
У ранній комедії використовували трюки (окремі комічні положення, яких досягали за допомогою певного прийому), що смішили тоді, коли виправдовувалися змістом і були органічно повʼязані із сюжетом. Найвідоміший актор ранніх трюкових К. — француз Макс Ліндер. До 1914 він випустив близько 500 фільмів за власними сценаріями з одним героєм, який шукає задоволень і любові. З природним відчуттям ритму і міри розподіляв смішні місця по всій кінокартині, знав силу крупного плану і деталі. Комік Ч. Чаплін (США, також режисер і сценарист), акторська майстерність якого була повʼязана з традиціями демократичного масового мистецтва 19 ст. — клоунадою, пантомімою, цирком, розробляв сценарії детально: кожний містив багато епізодів, ліній, трюків. Найвідоміші його фільми: «Малюк» (1921), «Золота лихоманка» (1925), «Вогні великого міста» (1931), «Нові часи» (1936) та ін. Герой Чапліна — перебував у проклятому колі розбіжностей і невідповідностей, що зазвичай призводить до комічного результату. У стрічках зображено суперечності між смішним персонажем і драматичною ситуацією, його благородними спонуканнями й обʼєктивними результатами, мрією і дійсністю.
В 1930-х роках значних успіхів досягла чехословацька К., яка почалася від екранізації 1931 роману «Пригоди бравого вояка Швейка» Я. Гашека, режисер М. Фрічем (зняв також кінокартини «Гей, руп!», 1934, «Світ належить нам», 1939 — комедію, що висміювала фашистів). Від 1930-х років популярність здобула італійська К., зокрема з коміком Тото, який знявся у понад 100 фільмах. У його буфонаді, клоунаді, сатиричних пісеньках і куплетах відчувався протест проти самовдоволеної тупості фашистських верховодів. Повоєнні К. Італії були просякнуті національним духом, висвітлювали сцени з народного життя («Розлучення по-італійськи», 1961, «Зваблена і покинута», 1963; обидві — режисер П. Джермі, «Незвичайний день», 1977, режисер Е. Скола). У Франції в жанрі політичного памфлета 1934 вийшла стрічка «Останній мільярдер» Рене Клера. Велику популярність здобули французькі коміки Фернандель, Жак Таті, Бурвіль, Луї де Фюнес, Пʼєр Рішар, які виступали переважно в жанрі побутової комедії. Класикою іспанського кіно стала комедія «Ласкаво просимо, містер Маршалл!» (1952, режисер Х.-А. Бардем), де висміювали франкістську демагогію.
У СРСР в часи тоталітаризму сатиру не допускали, натомість заохочували К., у яких показували нібито щасливе життя трудящих («Веселі хлопʼята», 1934, «Волга-Волга», 1938; обидві — режисер Г. Александров). Вони мали переключати увагу суспільства від реальної дійсності з масовим винищенням людей голодомором і репресіями на розваги. Ці фільми наслідували зразки американської масової культури, комедій-мюзиклів. Від 2-ї половини 1950-х рр. радянська влада почала орієнтувати митців кіно на створення викривальних комедій. Ці настанови реалізовано у стрічках «Вірні друзі» (1954, режисер М. Калатозов), «Карнавальна ніч» (1956), «Гараж» (1979; обидві — режисер Е. Рязанов), «Зайчик» (1964, режисер Л. Биков), «Тридцять три» (1966, режисер Г. Данелія), де викривали переважно бюрократів невисокого рангу. «Маска», властива німому періоду, знову зʼявилася у 1960-х рр. уже як різновид характеру і його концентрований вираз, персонаж, що уособлює певну соціальну чи психологічну якість. Найуспішнішими стали актори Г. Віцин, Ю. Нікулін, Є. Моргунов у К. Л. Гайдая «Пес Барбос і незвичайний крос» (1961), «Самогонники» (1962), «Операція “и” та інші пригоди Шурика» (1965), «Кавказька полонянка, або Нові пригоди Шурика» (1967), показуючи такі риси, як боягузтво, дурість і самовпевненість.
В Україні кіносатира побутувала в 1920-х рр., коли ще була відносна свобода творчості. Театральний режисер Лесь Курбас започаткував сатиру і ґротеск в українському кіно. 1924 на Одеській кінофабриці Всеукраїнського фотокіноуправління він поставив короткометражні фільми — «Вендетта», трюкову комедію «Макдональд (Історія однієї угоди)», де викривав тогочасних британських правителів. Коротку К. «Ягідка кохання» (1926) у стилі Ч. Чапліна зняв О. Довженко, М. Білинський в Одеській кінотехнікумі — стрічку «Капелюх» (1927). Цікавими є фільми: «Плітка» (1928, режисер І. Перестіані), «Митрошка — солдат революції» (режисер М. Терещенко), «Шкурник» (режисер М. Шпиковський), «Перлина Семираміди» (режисер Г. Стабовий; усі — 1929). У 1930-х рр. рівень комедій, як і кіно загалом, знизився через втручання партійних функціонерів і русифікацію, «сатиричні» комедії набули форми доносу. Такими стали К.: «Скринька (Чистка)» (1930), «Свині завжди свині» (1931), «Смачного!» (1932, поставлений у рік голодомору, став найбільшим виявом блюзнірської політики в кіно; режисер усіх — Х. Шмаїн). Випускають такі різновиди комедій, як спортивна («Щасливий фініш», 1934, режисер П. Коломойцев), комедія-ґротеск («Пригоди Петрушки», 1936, режисер К. Ісаєв), музичні комедії («Багата наречена», 1938, «Трактористи», 1939; обидві — режисер І. Пирʼєв). Чергове піднесення К. в Україні припадає на 2-у половині 1950-х — 70-і рр. Спершу це були переважно екранізації творів української літератури: «Мартин Боруля» за однойменною пʼєсою І. Карпенка-Карого (1953, режисери О. Швачко, Г. Юра), «Сватання на Гончарівці» за однойменною пʼєсою Г. Квітки-Основʼяненка (1958, режисер І. Земгано), згодом різножанрові комедії. Кінорежисер В. Іванов у своїй творчості також звертався до української класики (фільми «Шельменко-денщик», 1957, «За двома зайцями», 1961, водевіль «Веселі Жабокричі», 1971) і знімав кінокартини довільної тематики («Оглядини», 1979). Серед численних екранізацій творів М. Гоголя — найближчий до першоджерела і стихії народного гумору фільм «Пропала грамота» (1972, режисер Б. Івченко), де розкрився комедійний дар акторів І. Миколайчука та Ф. Стригуна. За основу фільму іноді брали театральні вистави або популярні естрадні виступи дуету Штепселя і Тарапуньки (Ю. Березін та Ю. Тимошенко), яким надавали наскрізного сюжету: «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955, режисер В. Іванов), «Штепсель женить Тарапуньку» (1957), «Їхали ми, їхали» (1963), «Сміханічні пригоди Штепселя і Тарапуньки» (1970; усі — режисери Ю. Березін, Ю. Тимошенко). Сюжети з тогочасного життя лягли в основу комедій: «Одного чудового дня» (1956, режисер М. Слуцький), «Мандрівка в молодість» (1957, режисери В. Крайніченко, Г. Ліпшиць), «Перший парубок» (1958, режисер С. Параджанов), «Чорноморочка» (1959, режисер О. Коренєв), «Катя-Катюша» (1960), «Артист з Коханівки» (1961; обидві — режисер Г. Ліпшиць), «Рятуйте наші душі» (1960, режисер О. Мішурін), «З днем народження» (1962, режисери М. Маєвська, О. Маслюков), «Королева бензоколонки» (режисери О. Мішурін, М. Літус), «Приходьте завтра» (режисер Є. Ташков), «Стежки-доріжки» (режисер О. Борисов, А. Войтецький; усі — 1963), «Де ви, лицарі?» (1971, режисер Л. Биков).
Звертається до сатири і режисер М. Рашеєв (пародійно-сатирична стрічка «Королі і капуста», 1978, за однойменним романом ОʼГенрі, музично-лірична комедія про циркових артистів «Розсмішіть клоуна!», 1984, музично-сатиричний кінофейлетон «Заячий заповідник», 1987). Ліричну кінокартину «Дід лівого крайнього» з М. Яковченком у головній ролі зняв 1973 Л. Осика. Пожвавлення настало на початку 1990-х рр., коли побачили світ комедії «Імітатор» (1990, режисер О. Фіалко), «Посилка для Марґарет Тетчер» (1990), «Вперед, за скарбами гетьмана!» (обидві — режисер В. Кастеллі), а також «Зівʼяла сакура в моєму саду…» (режисер О. Чорний; обидві — 1993) у жанрі пародії. На жаль, занепад кіновиробництва останні 20 р. в Україні не сприяв появі нових К., за винятком короткометражних «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи» (режисер Т. Ткаченко), «Проти сонця» (режисер В. Васянович; обидві — 2004).
Відомі світові коміки — Бастер Кітон (США), Н. Віздом (Велика Британія), Я. Веріх, Власта Буріан, І. Восковець (усі — Чехія); українські — Б. Бенюк, Л. Биков, Б. Брондуков, С. Іванов, Д. Капка, Н. Копержинська, М. Криницина, М. Пішванов, М. Яковченко.
