Курбас Лесь

КУ́РБАС Лесь (справжнє — Олександр-Зенон Степанович; 25. 02. 1887, м. Самбір, нині Львів. обл. — 03. 11. 1937, урочище Сандормох поблизу м. Медвеж’єгорськ, Карелія, РФ) — режисер, актор, театральний діяч, драматург, публіцист, перекладач. Син Степана Яновича і В. Яновичевої, племінник Р. Курбаса, чоловік та вчитель В. Чистякової. Народний артист Республіки (1925, 1933 позбавлено звання, 1991 відновлено). Навчався на філософських факультетах Віденського (1907–08, 1911) та Львівського (1908–10) університетів. Захоплювався антропософією Р. Штайнера, езотеричними ученнями Сходу, Тибетом, Океанією та Африкою, філософією Г. Сковороди. 

1916 вступив до Театру М. Садовського. К. — основоположник національного модерного театру європейської орієнтації. Організував трупи: «Тернопільські театральні вечори» (Тернопіль, 1914–16), Молодой театр (пошук нових форм втілення сучасної і класичної драматургії; Київ, 1916–19), «Кийдрамте» (Біла Церква–Умань, 1920–21), «Березіль» (Київ, 1922–26; Харків, 1926–33, художній керівник, від 1935 — Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка). Автор своєрідної театральної академії — МОБу (Мистецьке об’єднання «Березіль», 1922; складалося з 5-ти майстерень), де заклав засади драматичного театру, опери, оперети, театру для дітей, цирку, ревю, науки про театр, соціології, Театрального музею України — художньо-гуманітарної інфраструктури України. 

Один з ініціаторів створення журналів «Театральні вісті» (1917 — відповідальний секретар), «Барикади театру», «Радянський театр». На кіностудії Всеукраїнського фотокіноуправління за власними сценаріями поставив фільми «Макдональд», «Вендетта» (обидва — 1924), «Арсенальці» (1925). Викладав у Київському (1922–26) та Харківському (1926–33) музично-драматичних інститутах. Уперше на українській сцені поставив п’єси «У пущі» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» В. Шекспіра, «Народний Малахій», «Мина Мазайло» і «Маклена Граса» М. Куліша. 

К. радикально модернізував тодішнє традиційно-побутове сценічне середовище, вів боротьбу з тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Запропонував українському театру за 3 роки «скласти іспити» за всю історію світового театру. Звідси кожна вистава — естетичне засвоєння епохи — від античності («Цар Едіп» Софокла, 1918) через середньовіччя і Просвітництво («Горе брехунові» Ф. Грільпарцера в стилі комедії дель арте; «Вертеп» — українська шкільна драма; обидва — 1918) до романтизму («Гайдамаки» за Т. Шевченком, роль Гонти, 1919; 1924), натуралізму («Чорна Пантера і Білий Медвідь» В. Винниченка, 1917) і модернізму (символізм «Етюдів» Олександра Олеся, 1917; імпресіонізм — у драмі «Іола» В. Жулавського; у драмі «У пущі» Лесі Українки художньо інтерпретовано «драму ідей»; обидві — 1918, експресіонізм у виставі «Іван Гус» за Т. Шевченком, 1919). 

Серед естетичних новацій цього періоду — створення мізансцени як оптичної ілюзії; пошук статики чи динаміки сцени через варіації ритму як енергії; створення сценічного портрета засобами «відсторонення» (К. використовував саме цей термін) у поетику живопису (Ван Ґоґа, П. Ґоґена) та іконопису. Модернізуючи форми карнавального театру, збагатив їх новітніми дослідженнями у сфері інтуїції та психоаналізу. Розглядаючи ритм як до енергію вітальності, створив власну формулу актора як «розумного Арлекіна». Театром, що найповніше втілив режисерські та етичні ідеї, став «Березіль». 

У виставах київського періоду створював всесвіт, де головним є особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. «Газ» Г. Кайзера (1923) — класика театрального експресіонізму; етичну основу вистави трансформовано у бік руссоїстських ідей, за що звинувачено у «толстовстві». У виставі «Джиммі Гіґґінс» (1923, за Е. Синклером) створено лабораторію нової мови: уперше в театрі мультифункціонально використано не так фактуру екрану (що переважало у виставах С. Ейзенштейна і В. Мейєрхольда), як власне поетику кінематографа і його монтажний принцип. К. синтезував «диктатуру факту» (за Дзиґою Вертовим) і елементи ігрового кіно (хроніка пропонувала художній контекст прочитуватися за законами документа). Знято спеціальний фільм з головним персонажем (Джиммі зіграв А. Бучма), який входив у тканину вистави, надаючи їй можливості «крупних планів», нової експресії, оригінальних варіацій кінотеатрального простору. 

Новацією стала й одна з перших у театрі спроб знайти адекватну сценічну мову для межових станів свідомості і, зокрема, для підсвідомого. Логіка художнього аналізу К. відтворювала феноменологію спасіння душі. Художньою кульмінацією українського модерного театру стали вистави, створені творчим тріумвіратом: К. — М. Куліш — В. Меллер (режисер — драматург — сценограф): «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929) і «Маклена Граса» (1933) М. Куліша. 

У цьому філософському театрі остаточно оформилася на практиці курбасівська теорія «образного перетворення». Історія Малахія — Дон Кіхота і «Гамлета з вулиці Міщанської», народного «пророка», який запропонував — замість «червоної» або «білої» — «блакитну реформу» людства і який пройшов через пекло і божевільню, — стала художнім діагнозом суспільству, яке втратило людину і йде до тоталітаризму. Під маскою філософської іронії К. недвозначно моделював універсум народної трагедії. Прем’єра вистави «Мина Мазайло» засвідчила в якості суб’єкта громадянської дії лінгвістичну комедію — факт історично показовий. 

Кінець 1920-х років позначився в Україні новим спалахом національної самосвідомості, який вплинув на зміну партійної стратегії у цьому питанні. Вистава «Диктатура» за І. Микитенком (1930) — приклад рішучої, послідовної деструкції як основи режисерської драматургії. Перетворення драми на вокально-речитативне дійство (оперу) як на інструмент відчуження смислів — надало мотивам дій персонажів право на «інакомислення» та «інакомовлення». Принцип деструкцій і диспропорцій діяв по всьому естетичному спектру: від звукоряду вистави, її предметного середовища — до її підтекстів, здобуваючи принципово нові смисли, непередбачені першоджерелом. Цей неперевершений новаторський експеримент — й досі в українському театрі явище унікальне. Виставою «Маклена Граса», вирішеною в жанрі своєрідного фантастичного реалізму, завершено художній діагноз «диктатури пролетаріату»: засвідчено тотальну загрозу людині, її свободі, вигнання мистецтва на смітник історії (музикант і філософ Падур живе у собачій будці на краю Ойкумени), культ псевдоцінностей і грошей — ознак кризи світу і даного суспільства. Тут уперше прозвучала тема голодомору 1933. У виставах цього періоду К. запропонував естетично-новаторську інтерпретацію принципу «потоку свідомості» — синхронно з авангардною європейською прозою (роман «Улісс» Дж. Джойса). Театр К. послідовно моделював кризу суспільного свідомості. Естетичний конфлікт з владою переходив у площину політичну. У листопаді 1933 К. знято з керівництва театром. 

Останньою стала робота з С. Міхоелсом у Державному єврейському театрі у Москві над роллю Короля Ліра, яку вдалося завершити (саме ця концепція ролі незмінною увійшла пізніше до вистави С. Радлова). Написав і поставив агітаційні п’єси «Жовтень» (1922), «Рур» (1923), режисер вистав «Золоте черево» Ф. Кроммелінка (1926), «Пролог» (1927, співавтор). Автор книги «Шляхи українського театру і “Березіль”» (Х., 1927), статей з театрознавства. Перекладав з німецької (книга «Мистецтво вмирає» В. Обюртена, драми і комедії), з польської, французької, норвезької (вірш «Березіль» Б. Б’єрнсона) мов. Після арешту 1933 у Москві засланий на Соловки. Керівник театру Біломорсько-Балтійського каналу у Соловецькому таборі, де поставив п’єси «Інтервенція» Л. Славіна (1935), «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, «Учень диявола» Б. Шоу, «Аристократи» Н. Погодіна (1936–37). 

Розстріляний після повторного суду. Реабілітований 1957. До школи К. належать актори А. Бучма, Й. Гірняк, М. Крушельницький, Л. Сердюк, Н. Ужвій, та інші, режисери Я. Бортник, В. Василько, Ф. Лопатинський, Б. Тягно та інші. Від 1987 ювілеї митця відзначають за рішенням ЮНЕСКО. Створено Курбаса Леся Меморіальний музей-садибу, Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса (на фасаді 2012 встановлено меморіальну дошку, ескіз В. Небоженка). У Києві К. встановлено меморіальну дошку на фасаді Молодого театру (1987) і пам’ятник (2002; обидва — скульптор М. Рапай); у Харкові — меморіальну дошку на фасаді українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (1989), відкрито пантеон сім’ї К. (1993, скульптор Х. Якубович). 1994 засновано Державну премію ім. К. У Білій Церкві від 2012 проводять Фестиваль молодої української режисури ім. К. На його честь названо Львівський академічний театр, а також вулиці у Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі.

Рекомендована література

1. Корниенко Н. Н. Лесь Курбас // Театр. 1968. № 4;
   Google Scholar Internet
2. Лесь Курбас: Спо­га­ди сучасників. К., 1969;
   Google Scholar Internet
3. Корни­ен­ко Н. Н. Режиссерское искусство Леся Курбаса. Москва, 1971;
   Google Scholar Internet
4. Ревуцький В. Нескорені березільці. Нью-Йорк, 1985;
   Google Scholar Internet
5. Лесь Кур­бас: Статьи и воспоминания о Лесе Кур­басе. Литературное наследие. Мос­ква, 1987;
   Google Scholar Internet
6. Березіль. Лесь Курбас: Із твор. спадщини. К., 1988;
   Google Scholar Internet
7. Молодий театр. К., 1991;
   Google Scholar Internet
8. Волицька I. Театральна юність Леся Курбаса. Л., 1995;
   Google Scholar Internet
9. Корнiєнко Н. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. К., 1998;
   Google Scholar Internet
10. Курбас Лесь. Філософія театру. К., 2001;
    Google Scholar Internet
11. Корниенко Н. Режис­серское искусство Леся Курбаса. Ре­­конструкция. К., 2005;
    Google Scholar Internet
12. Танюк Л. Мар’ян Крушельницький, або Школа образно­го перетворення, заповідана від Леся Кур­­баса. К., 2007;
    Google Scholar Internet
13. Його ж. Талан і талант Леся Курбаса. К., 2007;
    Google Scholar Internet
14. Корнієнко Н. Лесь Курбас і духовні засади українського авангарду // ДТ. 2007, 10–16 лют.;
    Google Scholar Internet
15. Курбасівські читання: (До 120-річчя з дня народж. Леся Курбаса). К., 2007;
    Google Scholar Internet
16. Мака­­рик І. Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радян­­ська культурна політика 1920-х років / Пер. з англ. К., 2010;
    Google Scholar Internet
17. Єрмакова Н. Бере­­зільська культура. К., 2012;
    Google Scholar Internet
18. Життя і творчість Леся Курбаса. Л.; К.; Х., 2012;
    Google Scholar Internet
19. Лесь Курбас: «Поворот до Європи і до самих себе»: Бібліогр. покажч. Т., 2012.
    Google Scholar Internet

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю