Курбас Лесь

Визначення і загальна характеристика

КУ́РБАС Лесь (справжнє — Олександр-Зенон Степанович; 25. 02. 1887, м. Самбір, нині Львів. обл. — 03. 11. 1937, ур­очище Сандормох по­близу м. Медвежʼєгорськ, Карелія, РФ) — режисер, актор, театральний діяч, драматург, публіцист, пере­кладач. Син Степана Яновича і В. Яновичевої, племін­ник Р. Курбаса, чоловік та вчитель В. Чистякової. Народний артист Республіки (1925, 1933 по­збавлено зва­н­ня, 1991 від­новлено). На­вчався на філософських факультетах Ві­денського (1907–08, 1911) та Львівського (1908–10) університетів. Захоплювався антропософією Р. Штайнера, езотеричними уче­н­нями Сходу, Тибетом, Океанією та Африкою, філософією Г. Сковороди. 

1916 вступив до Театру М. Садовського. К. — основоположник національного модерного театру європейської орієнтації. Організував трупи: «Тернопільські театральні вечори» (Тернопіль, 1914–16), Молодой театр (пошук нових форм втіле­н­ня сучасної і класичної драматургії; Київ, 1916–19), «Кийдрамте» (Біла Церква–Умань, 1920–21), «Березіль» (Київ, 1922–26; Харків, 1926–33, художній керівник, від 1935 — Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка). Автор своєрідної театральної академії — МОБу (Мистецьке обʼ­єд­на­н­ня «Березіль», 1922; складалося з 5-ти майстерень), де заклав засади драматичного театру, опери, оперети, театру для дітей, цирку, ревю, науки про театр, соціології, Театрального музею України — художньо-гуманітарної інфра­структури України. 

Один з ініціаторів створе­н­ня журналів «Театральні вісті» (1917 — від­повід­альний секретар), «Барикади театру», «Радянський театр». На кіностудії Всеукраїнського фотокіно­управлі­н­ня за власними сценаріями по­ставив фільми «Макдональд», «Вендет­та» (обидва — 1924), «Арсенальці» (1925). Викладав у Київському (1922–26) та Харківському (1926–33) музично-драматичних ін­ститутах. Уперше на українській сцені по­ставив пʼєси «У пущі» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» В. Шек­спіра, «Народний Малахій», «Мина Мазайло» і «Маклена Граса» М. Куліша. 

К. радикально модернізував тодішнє традиційно-побутове сценічне середовище, вів боротьбу з тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. За­пропонував українському театру за 3 роки «скласти іспити» за всю історію світового театру. Звідси кожна ви­става — естетичне засвоє­н­ня епохи — від античності («Цар Едіп» Софокла, 1918) через середньовіч­чя і Просвітництво («Горе брехунові» Ф. Грільпарцера в стилі комедії дель арте; «Вертеп» — українська шкільна драма; обидва — 1918) до романтизму («Гайдамаки» за Т. Шевченком, роль Гонти, 1919; 1924), натуралізму («Чорна Пантера і Білий Медвідь» В. Вин­ниченка, 1917) і модернізму (символізм «Етюдів» Олександра Олеся, 1917; ім­пресіонізм — у драмі «Іола» В. Жулавського; у драмі «У пущі» Лесі Українки художньо інтер­претовано «драму ідей»; обидві — 1918, екс­пресіонізм у ви­ставі «Іван Гус» за Т. Шевченком, 1919). 

Серед естетичних новацій цього періоду — створе­н­ня мізансцени як оптичної ілюзії; пошук статики чи динаміки сцени через варіації ритму як енергії; створе­н­ня сценічного порт­рета засобами «від­стороне­н­ня» (К. використовував саме цей термін) у поетику живопису (Ван Ґоґа, П. Ґоґена) та іконопису. Модернізуючи форми карнавального театру, збагатив їх новітніми дослідже­н­нями у сфері інтуїції та психо­аналізу. Роз­глядаючи ритм як до енергію вітальності, створив власну формулу актора як «ро­зумного Арлекіна». Театром, що найповніше втілив режисерські та етичні ідеї, став «Березіль». 

У ви­ставах київського періоду створював всесвіт, де головним є особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. «Газ» Г. Кайзера (1923) — класика театрального екс­пресіонізму; етичну основу ви­стави транс­формовано у бік рус­со­їстських ідей, за що звинувачено у «толстовстві». У ви­ставі «Джим­мі Гіґ­ґінс» (1923, за Е. Синклером) створено лабораторію нової мови: уперше в театрі мультифункціонально викори­стано не так фактуру екрану (що пере­важало у ви­ставах С. Ейзенштейна і В. Мейєрхольда), як власне поетику кінемато­графа і його монтажний принцип. К. синтезував «диктатуру факту» (за Дзиґою Вертовим) і елементи ігрового кіно (хроніка пропонувала художній контекст прочитуватися за законами документа). Знято спеціальний фільм з головним персонажем (Джим­мі зі­грав А. Бучма), який входив у тканину ви­стави, надаючи їй можливості «крупних планів», нової екс­пресії, оригінальних варіацій кінотеатрального простору. 

Новацією стала й одна з перших у театрі спроб зна­йти адекватну сценічну мову для межових станів сві­домості і, зокрема, для під­сві­домого. Логіка художнього аналізу К. від­творювала феноменологію спасі­н­ня душі. Художньою кульмінацією українського модерного театру стали ви­стави, створені творчим тріумвіратом: К. — М. Куліш — В. Мел­лер (режисер — драматург — сцено­граф): «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929) і «Маклена Граса» (1933) М. Куліша. 

У цьому філософському театрі остаточно оформилася на практиці курбасівська теорія «образного пере­творе­н­ня». Історія Малахія — Дон Кіхота і «Гамлета з вулиці Міщанської», народного «пророка», який за­пропонував — замість «червоної» або «білої» — «блакитну реформу» людства і який про­йшов через пекло і божевільню, — стала художнім діа­гнозом су­спільству, яке втратило людину і йде до тоталітаризму. Під маскою філософської іронії К. недво­значно моделював універсум народної трагедії. Премʼєра ви­стави «Мина Мазайло» засвідчила в якості субʼєкта громадянської дії лінгвістичну комедію — факт історично показовий. 

Кінець 1920-х років по­значився в Україні новим спалахом національної самосві­домості, який вплинув на зміну партійної стратегії у цьому питан­ні. Ви­става «Диктатура» за І. Микитенком (1930) — приклад рішучої, послідовної де­струкції як основи режисерської драматургії. Пере­творе­н­ня драми на вокально-речитативне дійство (оперу) як на інструмент від­чуже­н­ня смислів — надало мотивам дій персонажів право на «інакомисле­н­ня» та «інакомовле­н­ня». Принцип де­струкцій і дис­пропорцій діяв по всьому естетичному спектру: від звукоряду ви­стави, її предметного середовища — до її під­текс­тів, здобуваючи принципово нові смисли, непередбачені першоджерелом. Цей неперевершений новаторський екс­перимент — й досі в українському театрі явище унікальне. Ви­ставою «Маклена Граса», вирішеною в жанрі своєрідного фантастичного реалізму, завершено художній діа­гноз «диктатури пролетаріату»: засвідчено тотальну за­грозу людині, її свободі, ви­гна­н­ня мистецтва на смітник історії (музикант і філософ Падур живе у собачій будці на краю Ойкумени), культ псевдоцін­ностей і грошей — ознак кризи світу і даного су­спільства. Тут уперше про­звучала тема голодомору 1933. У ви­ставах цього періоду К. за­пропонував естетично-новаторську інтер­претацію принципу «потоку сві­домості» — синхрон­но з авангардною європейською прозою (роман «Улісс» Дж. Джойса). Театр К. послідовно моделював кризу су­спільного сві­домості. Естетичний конфлікт з владою пере­ходив у площину політичну. У листопаді 1933 К. знято з керівництва театром. 

Остан­ньою стала робота з С. Міхоелсом у Державному єврейському театрі у Москві над роллю Короля Ліра, яку вдалося завершити (саме ця концепція ролі не­змін­ною уві­йшла пізніше до ви­стави С. Радлова). Написав і по­ставив агітаційні пʼєси «Жовтень» (1922), «Рур» (1923), режисер ви­став «Золоте черево» Ф. Кром­мелінка (1926), «Пролог» (1927, спів­автор). Автор книги «Шляхи українського театру і “Березіль”» (Х., 1927), статей з театро­знавства. Пере­кладав з німецької (книга «Мистецтво вмирає» В. Обюртена, драми і комедії), з польської, французької, норвезької (вірш «Березіль» Б. Бʼєрнсона) мов. Після арешту 1933 у Москві засланий на Соловки. Керівник театру Біломорсько-Балтійського ка­налу у Соловецькому таборі, де по­ставив пʼєси «Інтервенція» Л. Славіна (1935), «Весі­л­ля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, «Учень диявола» Б. Шоу, «Аристократи» Н. Погодіна (1936–37). 

Роз­стріляний після по­вторного суду. Реабілітований 1957. До школи К. належать актори А. Бучма, Й. Гірняк, М. Крушельницький, Л. Сердюк, Н. Ужвій, та інші, режисери Я. Бортник, В. Василько, Ф. Лопатинський, Б. Тягно та інші. Від 1987 ювілеї митця від­значають за ріше­н­ням ЮНЕСКО. Створено Курбаса Леся Меморіальний музей-садибу, Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса (на фасаді 2012 встановлено меморіальну дошку, ескіз В. Небоженка). У Києві К. встановлено меморіальну дошку на фасаді Молодого театру (1987) і памʼятник (2002; обидва — скульптор М. Рапай); у Харкові — меморіальну дошку на фасаді українського драматичного театру ім. Т. Шевченка (1989), від­крито пантеон сімʼї К. (1993, скульптор Х. Якубович). 1994 засновано Державну премію ім. К. У Білій Церкві від 2012 проводять Фестиваль молодої української режисури ім. К. На його честь на­звано Львівський академічний театр, а також вулиці у Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі.

Ролі: Гурман («Украдене щастя» І. Франка), Астров («Дядя Ваня» А. Чехова), Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Едіп («Цар Едіп» Софокла), Макбет (однойм. пʼєса В. Шек­спіра, по­ставив 1924), Збігнєв («Мазепа» за Ю. Словацьким).

Літ.: Корниенко Н. Н. Лесь Курбас // Театр. 1968. № 4; Лесь Курбас: Спо­га­ди сучасників. К., 1969; Корни­ен­ко Н. Н. Режис­серское искус­ство Леся Курбаса. Москва, 1971; Ревуцький В. Не­скорені березільці. Нью-Йорк, 1985; Лесь Кур­бас: Статьи и воспоминания о Лесе Кур­басе. Литературное наследие. Мос­ква, 1987; Березіль. Лесь Курбас: Із твор. спадщини. К., 1988; Молодий театр. К., 1991; Волицька I. Театральна юність Леся Курбаса. Л., 1995; Корнiєнко Н. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. К., 1998; Курбас Лесь. Філософія театру. К., 2001; Корниенко Н. Режис­серское искус­ство Леся Курбаса. Ре­­кон­струкция. К., 2005; Танюк Л. Марʼян Крушельницький, або Школа образно­го пере­творе­н­ня, заповідана від Леся Кур­­баса. К., 2007; Його ж. Талан і талант Леся Курбаса. К., 2007; Корнієнко Н. Лесь Курбас і духовні засади українського авангарду // ДТ. 2007, 10–16 лют.; Курбасівські чита­н­ня: (До 120-річчя з дня народж. Леся Курбаса). К., 2007; Мака­­рик І. Пере­творе­н­ня Шек­спіра. Лесь Курбас, український модернізм і радян­­ська культурна політика 1920-х років / Пер. з англ. К., 2010; Єрмакова Н. Бере­­зільська культура. К., 2012; Життя і творчість Леся Курбаса. Л.; К.; Х., 2012; Лесь Курбас: «Поворот до Європи і до самих себе»: Бібліогр. покажч. Т., 2012.

Н. М. Корнієнко

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю