Наука

Ви­значе­н­ня і загальна характеристика (автор: С. Б. Кримський)

НАУ́КА — соціально значуща сфера людської діяльності, що спрямована на виробництво та систематизацію знань про закономірності всього, що існує, засобами теоретичного об­ґрунтува­н­ня та емпіричного ви­пробува­н­ня і пере­вірки пі­знавальних результатів для роз­кри­т­тя їх обʼєктивного змісту (істин­ності, достовірності, інтерсубʼєктивності). Ці засоби перед­бачають різні варіанти викори­ста­н­ня теорій, концепцій, математичних екс­траполяцій, дедуктивних структур загалом, форм фактуальності (даних спо­стережень, екс­перименту, індуктивних висновків, досвіду як такого) або сукупного (в більшості випадків) за­стосува­н­ня вказаних форм дослідже­н­ня залежно від дисциплінарної ін­ститутизації наукового зна­н­ня. Наука характеризується методологічним усві­домле­н­ням процесів формува­н­ня та кон­ституюва­н­ня зна­н­ня, що спирається на загальнонаукові та специфічні методи (якісного та кількісного аналізу, класифікації і вимірюва­н­ня, формалізації та моделюва­н­ня, історичного дослідже­н­ня в його еволюційному та структурно-транс­формаційному варіантах тощо). Наука будує моделі, що імітують поведінку обʼєктів, припускає можливість їх математичного по­да­н­ня, причин­ну матрицю подій, інтер­претаційні акти усві­домле­н­ня даних дослідже­н­ня. 

Ідеалом науки є строгість (наявність стандартів достовірності), доказовість, обʼєктивність зна­н­ня, спрямованість на посиле­н­ня прогностичної сили теорій, їх евристичності та практичної ефективності. Базовими принципами науки є:

• детермінізм, ідея обʼєктивних закономірностей, наявності універсальних законів, що припускають певну єдинообразність спричиненості в організації буття; 
• припуще­н­ня математичності світу; 
• ідея елементаризму (наявності вихідних складових одиниць явищ типу атомів: чисел, хімічних елементів, біо­логічних видів чи архетипів) та транс­формізму (ви­вче­н­ня обʼєктів через аналіз їх змін); 
• вимога від­творюваності досліджуваних ефектів за наявності від­повід­них умов, а також канони раціоналізму та ви­зна­н­ня сталої цін­ності істин­ного зна­н­ня, збереже­н­ня його основного змісту в історії роз­витку науки, певної спадкоємності результатів творчості. 

Основні структурні компоненти науки як системи знань:

• факти, тобто базові емпіричні дані, отримані в результаті спо­стережень чи екс­периментів; 
• гіпотези, що є тимчасовими, ймовірнісними припуще­н­нями або ідеями, висунутими для поясне­н­ня певних фактів; 
• закони як універсальні, обʼєктивні та пере­вірені положе­н­ня, що описують стійкі, по­вторювані звʼязки між явищами;
• теорії як найвищий рівень наукового зна­н­ня, що взаємоповʼязують систему законів, гіпотез і фактів, систематизують емпіричний матеріал і забезпечують його опис та поясне­н­ня, здійснюючи перед­баче­н­ня нових ефектів та можливих процесів, виявляючи пер­спективи їх практичного викори­ста­н­ня тощо.

Роз­виток науки характеризують: метод (як шлях дослідже­н­ня, спосіб формува­н­ня та усві­домле­н­ня); зна­н­ня, від­кри­т­тя наукове (як форма прироще­н­ня зна­н­ня); технологія (як спосіб викори­ста­н­ня знань). Наука є також соціальним ін­ститутом, який обʼ­єд­нує вчених з їх зна­н­нями, кваліфікацією та досві­дом; наукові установи, екс­периментально-технічну базу наукової діяльності, систему інформації, під­готовки й атестації кадрів, форми функціонува­н­ня та викори­ста­н­ня зна­н­ня. Спадкоємність досвіду та знань, єд­ність традицій та новаторства — істотні особливості роз­витку науки, що повʼязані, зокрема, з утворе­н­ням наукових шкіл, творчими дис­кусіями та боротьбою думок. Наука має дисциплінарну структуру, яка ви­значається поділом на галузі природо­знавства, су­спільство­знавства та техніко­знавства. Кожна із цих галузей має певну специфіку щодо обʼєктів дослідже­н­ня, спів­від­несеності теоретичного та практичного зна­н­ня, субʼєктивного та обʼєктивного, вимог творчості. Наука впливає на формува­н­ня світо­гляду з боку затвердже­н­ня норм раціонального, критичного та адекватного баче­н­ня дійсності і в цьому від­ношен­ні протилежна містиці та марновірству. Водночас наука є чин­ником соціального та технічного про­гресу, бо входить до складу продуктивних сил виробництва.

С. Б. Кримський

Ви­значе­н­ня і загальна характеристика (автор: І. М. Мриглод)

Наука — специфічна ділянка людської діяльності, головним зав­да­н­ням якої є отрима­н­ня нових знань про світ. Науковому знан­ню, що слугує субʼєк­тивним від­ображе­н­ням обʼєктивної реальності, властиві логічна об­ґрунтованість, доведеність, від­творюваність результатів, прагне­н­ня до усуне­н­ня помилок і подола­н­ня суперечностей. У широкому сенсі наукове зна­н­ня — це сукупність понять, теоретичних побудов і уявлень, а у вузькому — система даних і певним чином впорядкованої інформації, що може бути викори­стана для практичних потреб. 

Наукові зна­н­ня не є синонімом до поня­т­тя істина, воно не убезпечене від спростува­н­ня в процесі подальшого пі­зна­н­ня світу. Для пере­вірки істин­ності чи хибності наукових знань часто використовують принцип спростовуваності, що ві­домий ще як критерій К. Поп­пера, який був сформульований на противагу принципу верифікації. Остан­ній говорить, що сенс мають лише ті твердже­н­ня, які можна пере­вірити на практиці. Критерій К. Поп­пера стверджує, що теорія може роз­глядатися як наукова лише тоді, коли існує принципова можливість її спростува­н­ня шляхом проведе­н­ня певного екс­перименту, навіть якщо він ще і не був проведений. 

Залежно від того, що є обʼєктом пі­зна­н­ня, роз­різняють галузі науки (або ж окремі науки), які у європейській традиції поділяють на формальні (абстрактні), природничі та соціальні. До формальних належать логіка, математика, теоретична інформатика, теорія систем, теоретична лінгвістика тощо, тобто, ті галузі, де використовують апріорні зна­н­ня (за Г. Кантом), на основі яких далі будують теорії формальних систем, що ґрунтуються на певних правилах. Природничі науки, які ще поділяють на фізичні (хімія, матеріало­знавство, астрономія, фізика, науки про Землю тощо) і біо­логічні (науки про життя), дають опис, поясне­н­ня механізмів і перед­баче­н­ня природних явищ, що, в свою чергу, ви­вчають емпірично. У природничих використовують інструменти формальних наук, таких як математика і логіка, для побудови узагальнень і теорій, що транс­формують інформацію про природу в чіткі твердже­н­ня про «закони природи». 

Усі основні вимоги щодо отрима­н­ня наукових знань, про які йшлося вище, зокрема щодо про­гнозованої сили теорії чи по­вторюваності екс­периментів, використовують у природних науках вповні задля забезпече­н­ня об­ґрунтованості отриманих результатів. Саме природничим наукам найбільше від­повід­ає термін «Science», який широко використовують в англомовній літературі й міцно утвердився в період наукової революції 16–18 ст. Хоча історія су­спільних наук (соціальних наук) сягає епохи Просвітництва, сам термін набув широкого викори­ста­н­ня у 19 ст., його вживають на означе­н­ня низки наук, предметом ви­вче­н­ня яких є людські спільноти та взаємовід­носини між людьми у них. Первин­но його використовували щодо соціології, де окремі науковці активно ви­вчали су­спільство за допомогою методів, що є типовими для природничих наук, тому й допускалося вжива­н­ня терміна «наука» у її модернішому ро­зумін­ні (як «Science»). У цьому сенсі соціальні науки опрацьовують дані, що стосуються поведінки великих груп взаємодіючих субʼєктів. Можливо саме така аналогія при­звела до того, що франц. соціолог, один із найперших філософів науки О. Конт роз­глядав соціальні науки як «фізику соціуму» і роз­містив їх на вершині піраміди по мірі росту складності явищ, що ви­вчають ті чи ін. науки (нижче в порядку спа­да­н­ня йшли біо­логія, хімія, фізика, астрономія і математика). Нині, крім соціології, до соціальних наук зараховують широкий спектр наукових дисциплін, зокрема антропологію, археологію, економіку, політологію, су­спільну гео­графію тощо. 

Доповнюють цю класифікацію гуманітарні науки, де ви­вчають власне феномен людини та її поведінки в су­спільстві. В європейській традиції їм від­повід­ає поня­т­тя «Huma­nities», а не «Science», що від­ображає ту основну від­мін­ність від інших наук, за якої у пі­знавальній парі «субʼєкт–обʼєкт» у цих науках домінує пара «субʼєкт–поведінка субʼєкта», а отже, зро­стає роль від­носин між субʼєктами і, зрештою, транс­формується роль дослідника, який стає частиною процесу пі­зна­н­ня і змінюється разом із ним. Отже, у гуманітарних дослідже­н­нях важливе місце за­ймає моральна компонента, а істина починає ототожнюватися з правдою. У таких науках пере­важно використовують не традиційні для ін. наук методи, а порівняльні (компаративні) дослідже­н­ня, метою яких є спів­ставле­н­ня даних із різних країн чи культур. До гуманітарних наук належать філософія, міфологія, релігіє­знавство, крає­знавство, етно­графія, деякі роз­діли історії, дослідже­н­ня з мови, літератури та мистецтва тощо. Зро­зуміло, що така класифікація Н. є до певної міри умовною, адже ві­домо чимало пере­хрещень, зокрема між соціальними і гуманітарними науками. Крім того, на­прикінці 20 ст. набули пошире­н­ня між­дисциплінарні дослідже­н­ня, характерною рисою яких стало ширше за­стосува­н­ня методів формальних і природничих наук (обʼ­єд­нувальний термін «точні науки»), зокрема математики і статистичної фізики, до явищ та про­блем, що належать до соціогуманітарних наук. Так виникли нові наукові дисципліни, такі як математична лінгвістика, соціофізика, еконофізика, фізика складних систем та ін., хоча зро­зуміло, що від­мін­ності у домінувальних під­ходах у точних і соціогуманітарних науках залишаються і ви­значаються вже у рамках епістемології.

Нові зна­н­ня одержують шляхом проведе­н­ня досліджень із викори­ста­н­ням наукових методів, що охоплюють спо­стереже­н­ня, екс­периментальні вимірюва­н­ня, роз­робле­н­ня гіпотез і побудову теорій, а також їх верифікацію, зокрема й через отрима­н­ня нових емпіричних даних. У 2-й пол. 20 ст. до ві­домих методів наукового пі­зна­н­ня, таких як екс­перимент і теорія, долучився метод компʼютерного моделюва­н­ня (або компʼютерного екс­перименту; див. Математичне моделюва­н­ня). Спершу його викори­ста­н­ня стосувалося певних задач метеорології та ядерної фізики, а згодом, із появою нових потужних суперкомпʼюте­рів і роз­витком від­повід­ного математичного апарату, пере­лік наукових дисциплін, де його за­стосовують, зріс і охоп­лює нині практично всі роз­діли фізики, хімії та матеріало­знавства, а також економіку (див. Економіко-математичні методи та Економічна кібернетика), соціологію, епідеміологію та багато ін. соціальних наук. Основна ідея полягає в тому, що для певної математичної моделі реального світу в рамках добре апробованих теорій ви­вчають її поведінку з урахува­н­ням впливу різноманітних чин­ників. Отримані результати можуть порівнюватися із поведінкою реальної системи, що до­зволяє судити як про адекватність викори­станої моделі, так і будувати причин­но-наслідкові звʼязки та про­гнозувати властивості реальної системи за ін. умов, охоплюючи, зокрема, й ті, що важко ви­вчати екс­периментально, напр., за умов над­звичайно високих тисків чи температур. 

Дослідже­н­ня — це творча і системна праця науковця (чи колективу науковців), що складається із 3-х осн. етапів: формулюва­н­ня пита­н­ня (або по­становка задачі); пошук і накопиче­н­ня даних, які необхідні для знаходже­н­ня від­повіді; опублікува­н­ня та від­стоюва­н­ня зна­йденого роз­вʼяз­ку. Вже за тим, як формулюється по­становка задачі, дослідже­н­ня поділяють на фундаментальні та прикладні. До остан­ніх одно­значно зараховують ті з них, що орієнтовані на виріше­н­ня певних практичних зав­дань і важливі з по­гляду пер­спективи за­стосува­н­ня отриманих результатів. Проте все ж варто роз­різняти поня­т­тя «прикладні дослідже­н­ня» і «прикладні науки». Природничі та соціальні науки як емпіричні ґрунтуються на спо­стережуваних явищах і продукують зна­н­ня, від­творювані ін. дослідниками, які працюють у тих самих умовах. Разом із формальними науками вони складають основу фундаментальних наук («Basic Scien­ces»), що націлені на пошук основних законів природи, поясне­н­ня будови Всесвіту чи ро­зумі­н­ня процесів у живих системах. Прикладні науки, у свою чергу, використовують фундам. наук. зна­н­ня і теорії для пошуку нових технологій чи досягне­н­ня окремих практично корисних результатів або ж ін­новацій. До приклад. наук входить широкий спектр дисциплін — від медицини та інженерії, що за­стосовує наук. принципи для будівництва машин, їх систем та тех. споруд, і до метрології, військ. справи та с.-г. наук. На завершальній стадії одержа­н­ня новітнього результату в різних ділянках Н. і техніки чи створе­н­ня нового або ж удосконале­н­ня наявного продукту, що орієнтований на кінц. споживача, стоять наук. роз­робки. Оскільки цілі фундаментальних та прикладних досліджень і роз­робок сут­тєво різняться, то від­мін­ними є також і механізми фінансува­н­ня, принципи організації роботи, критерії оцінки діяльності та вимоги до кінцевих результатів в усіх цих випадках.

Наукова діяльність у сучасних умовах потрібно роз­глядати в значно ширшому контекс­ті, ніж творча робота, спрямована на отрима­н­ня нових знань. Вона немислима нині без склад. засобів інж.-тех. забезпече­н­ня і творить складну наук. інфра­структуру, що обʼєд­нує видавництва й наукову періодику, екс­пертне середовище та використовує різні організаційні форми, в межах яких здійснюють наук. пошук, налагоджують наук. комунікацію між науковцями та соціумом загалом, забезпечуючи таким чином ін­новаційний роз­виток людства. Очевидно, що так було не завжди, але якщо керуватися най­простішим ви­значе­н­ням Н. як сукупності знань про природні явища, що мають універсал. характер, то історія Н. сягає тих часів, від­коли існує людина. Починаються вони від перших спо­стережень періодичного руху небесних тіл і їх роз­міще­н­ня на небес. сфері, що вимагали, в свою чергу, роз­витку формальних інструментів для фіксації результатів. Такі зна­н­ня мали важливе значе­н­ня для повсякден­ної практики, але навіть якщо їх вдавалося виразити у ви­гляді певних математичних записів, то в частині поясне­н­ня природи ще донедавна (практично до 19 ст.) ви­значальним вважався вплив вищих сил. Тому по­єд­на­н­ня протонауки, зокрема астрономії, та релігії — доволі типова картина для ран­нього періоду історії Н. Як свідчать числен­ні знахідки в Китаї, Месопотамії, Єгипті чи Центр. Америці, де зʼявилися перші календарі (бл. 3 тис. до н. е.), часто зна­н­ня про не­звичайні ас­троном. явища (затемне­н­ня, поява комет чи спалахи нових) використовували з релігійною метою. Від­повід­но, астрономія залишалася «царицею наук» впродовж кількох тисячоліть, а для приклад. цілей роз­вивали арифметику та геометрію. Ін. ділянки досліджень залишалися на рівні протонаук, за винятком, можливо, Китаю, де деякі дослідже­н­ня, зокрема з астро­номії, хімії, медицини, гео­графії, геології і техніки, під­тримували при дворі імператорів упродовж багатьох століть, були стимульовані практичними запитами і виконували на рівні, що став у Європі можливим лише в період Від­родже­н­ня. Чи не вперше спробу вийти за рамки парадигми описової Н. зробили в Греції, з її специфічними уявле­н­нями про пантеон богів, які від­кривали широкі можливості для роз­думів про взаємозвʼязок людини та Космосу (світ загалом як уособле­н­ня певного досконалого порядку). Звідси намага­н­ня пояснити природні процеси через їх наперед за­дану функцію (чи мету) у впорядкованому світі, прикладами чому є твердже­н­ня Парменіда про сферичну (бо ідеальна) форму Землі чи уявле­н­ня Платона про Космос, де навколо нерухомої Землі за круговими (досконалими) траєкторіями рухаються всі небесні тіла, зокрема й Сонце, а зірки формують його периферію. Порушували таку геоцентричну картину світу планети, тому Ари­старх із Самоса першим за­пропонував геліоцентричну модель, в центрі якої знаходилося Сонце, а навколо нього всі планети, проте вважалося, що вона порушує закони фізики. Доопрацьована згодом Птолемеєм теорія епіциклів утвердила панува­н­ня геоцентричної моделі в астрономії аж до 16 ст. Водночас чимало було привнесено і до системи знань. Піфагорійці роз­робили складну філософію чисел і знач. мірою сприяли роз­витку математичної науки. Поня­т­тя про «атом» як неподільну частинку речовини, що ви­значає істин­не буття, роз­робляли Левкіпп та його учень Демокрит. За їхніми уявле­н­нями, атоми різної форми, хаотично рухаючись у пустому просторі, зі­штовхуються і можуть за певних умов формувати звʼязані комплекси з утворе­н­ням склад. тіл. Важливий внесок у становле­н­ня медицини зробив Гіп­пократ, який стверджував, що хвороби не є божим покара­н­ням, а радше наслідком дії природ. чин­ників.

Ставле­н­ня до наук кардинально змінилося у часи Римської держави. Роз­виток незалеж. Н. не сприяв осн. ідеї — утверджен­ню величі Риму, що, водночас, стимулювала інтерес до інж.-тех. і військ. роз­робок. Проте вплив натурфілософів Греції ще залишався від­чутним і їхні ідеї уві­йшли до енциклопедії «Naturalis Historia» Плінія Старшого, що мала на меті опис усіх тогочас. знань про природу й людську діяльність. Стародав. Рим увібрав у себе зразки різних культур та вірувань, серед них і раннє християнство, прибічники якого, озна­йомлені з метафіз. аргументами мислителів Давньої Греції, почали творити нову теологію, що, в свою чергу, не сприяла пошуку пояснень явищ природи, однак пере­писува­н­ня у монастирях праць попередників латинською мовою, принаймні, зберегло їх. Більший вплив ці напрацюва­н­ня справили на подальший роз­виток протонаук у країнах Азії, де давню Н. греків араби роз­глядали як скарб, медицину — як мистецтво, що близьке до Бога, а астрономію — як єдиний шлях до ви­вче­н­ня Божої волі для людства. Чимало праць грец. мислителів були пере­кладені араб. мовою й стали частиною іслам. культури. Їхнє поверне­н­ня в Європу від­булося лише в часи Реконкісти, при звільнен­ні Піреней. п-ова від мусульман, які залишили по собі великі книгозбірки. Для прикладу, бібліотека Аль-Ха­кема II (халіфа Кордови, 961–976) складалася із 600 тис. томів книг, а колекція королів. б-ки Франції — 900 томів, дві третини з яких були богословськими. Загалом, внесок дослідників з іслам. країн став ви­значальним на тисячолі­т­тя. Від 9-го до 13-го ст. араби створили свою освітню систему, де астрономію ви­вчали за глобусами і плані­сферами. Вони вимірювали окружність Землі, спо­стерігали за рухами планет, обчислювали щільність атмо­сфери та були зна­йомі з природ. та штуч. умовами, за яких утворюються пари та гази. Для європейців того часу не існувало шкіл, оскільки заг. навч. роз­глядалося як таке, що сприяє єресі, і освіта обмежувалася монастирями. Для європейців зорі були свого роду небес. ліхтариками, що освітлювали Землю, яка була плоскою, а над нею височіли божествен­ні Небеса. Через 6 ст. по тому як знаменитий астроном Ібн-Юнус, укладач ві­домих таблиць Хакемітів (977–1007), роз­робляв докази екс­центриситету земної орбіти, Ґ. Ґалілей став перед судом інквізиції (1633) і виголосив зрече­н­ня від тверджень, що були в його кн. «Діалог про дві найголовніші системи світу — птолемеєву і коперникову», а за чверть столі­т­тя до того Дж. Бруно був спалений у Римі за ви­зна­н­ня філос. доктрини всеосяж. Божествен­ної Сутності та за єресь про множини світів і наполяга­н­ня на тому, що Земля обертається навколо своєї осі та навколо Сонця.

Поверне­н­ня Н. до емпірич. та вільного від догматизму рац. дослідж. роз­почалося в епоху Від­родже­н­ня. Цьому сприяла низка факторів, серед яких — винахід та пошире­н­ня друкарства і книгови­да­н­ня (до кін. 15 ст. в Європі діяло бл. 1 тис. друкарень у майже 250-ти містах, що випустили бл. 40 тис. вид. накладом 12 млн прим.), що різко роз­ширювало соц. базу для майбут. науки; становле­н­ня і роз­виток гуманітар. наук (або «Studia Humana» на від­міну від богословʼя — «Studia di­­vina»); по­ступ. накопиче­н­ня первин. капіталу та ріст незалежності від земел. аристократії і влади Церкви. Від­кри­т­тя Америки та початок періоду Великих геогр. від­крит­тів дали поштовх до над­звичайно швидкого росту нових емпірич. знань, що не вкладалися у класичну традицію. Важкого удару їй за­вдала і теорія М. Коперника та роботи нім. дослідника Й. Кеплера в частині уявлень про Сонячну систему. Дослідж. фламанд. вченого А. Везалія і ви­да­н­ня ним першого анатом. атласу внесли сут­тєві зміни в тогочасну медицину. Зріс інте­рес до біо­логії та хімії. Почало зароджуватися екс­перим. природо­знавство. Наук. індуктив. метод пі­зна­н­ня природи, що базується на аналізі екс­перим. даних, роз­винув англ. філософ Ф. Бекон у своєму трактаті «Novum Or­ganum scientiarum» («Новий органон», 1620). Усі ці складові стимулювали процес творе­н­ня сучас. Н., що тривав до кін. 18 ст. і ві­домий ще як наук. революція. Саме у цей період по­ступово почали спо­стерігатися ті транс­формації у наук. діяльності, що зна­йомі нам із сьогоде­н­ня, зокрема вчені, які називали себе раніше «філософами», все тісніше почали спів­працювати з університетами; по­ступово все чіткішою стала їх вузька спеціалізація в Н., тоді як для «традиційних» вчених вона, за­звичай, не обмежувалася певною дисципліною; вчені нового типу намагалися активно популяризувати й поширювати знан­ня, яке мало б бути до­ступним і приносити практ. користь су­спільству. Опубл. І. Ньютоном 1687 праця «Philosophiæ Naturalis Principia Mathematica» («Математичні начала натуральної філософії»), де були сформульов. ві­домі закони Ньютона і закон всесвітнього тяжі­н­ня, стала кульмінацією наук. революції, а його закони склали основу наук. світо­гляду на на­ступні три столі­т­тя. На основі своєї теорії І. Ньютон не лише пояснив закони Кеплера про рух планет навколо Сонця, а й фактично зруйнував будь-які сумніви щодо геліоцентрич. моделі світу. Ідеї механіки стали панівними в Н. до поч. 20 ст. Яскравим проявом прагне­н­ня до популяризації знань стала публікація Д. Дідро разом зі спів­­авторами у період 1751–72 вид. «Encyclopédie ou Diction­naire raisonné des sciences, des arts et des métiers» («Енциклопедія, або Тлумачний словник науки, мистецтв і ремесел»), що складалася з 35-ти т., містила понад 72 тис. статей і понад 3 тис. ілюстрацій та стала чи не найві­домішою енциклопедією епохи Просвітництва. Наклад її першого вид. — 30 тис. прим. По­ступово лат. мова пере­стала ві­ді­гравати роль мови Н. Їй на зміну при­йшла франц., згодом конкуренцію їй склали англ. та нім., а вже в 1940-х рр. без­умовне лідерство отримала англійська. У 17–18 ст. поряд із класич. механікою, створили й почали активно роз­вивати диференц. та інтегральне числе­н­ня, сформували систему класифікації рослин і тварин, в хімії франц. науковець А. Лавуазьє спростував теорію флогістона й роз­винув теорію кисневого горі­н­ня та сформулював закон збереже­н­ня маси, британ. вчені А. Сміт та Д. Рікардо заклали основи сучас. економіки, а амер. та франц. революції стимулювали ріст інтересу до про­блем політ. устрою світу. Паралельно від­бувалося по­ступ. оформле­н­ня Н. як соц. ін­ституту з певними функціями — утвор. перші академії та наук. товариства, роз­почато ви­да­н­ня період. наук. літ-ри.

Чи не першою серед прототипів наук. т-в майбутнього стала Академія Понтаніана, засн. Антоніо Бек­кадел­лі (первин­на назва — Академія Антоніана) 1435 в Неаполі при дворі короля Альфонса V, що був тоді популяр. місцем пере­бува­н­ня ві­домих гуманістів і поетів. Це товариство, осн. зав­да­н­ня якого, вочевидь, полягало у налагоджен­ні вільного обміну думками та стимулюван­ні інтересу су­спільства до літ-ри й Н., набуло особливої популярності за Джовані Понтано (звідси й нова назва Академії — Понтаніана, під якою вона ві­дома та існує досі). Най­старішим товариством природодослідників (засн. 1652) стала Нім. академія природодослідників «Леопольдіна». 1687 імператор Леопольд І надав їй статусу Академії Римської імперії під своїм іменем і в такий спосіб виникла скороч. назва «Leopoldina». 2007 її перейм. у Нім. АН, що знаходиться під патронатом федерал. президента Німеч­чини. Най­старішою наук. організацією Великої Британії є Королів. товариство (на початках — «Royal Society of London for Improving Natural Knowledge»), що було засн. 1660 і затв. королів. хартією через 2 р. Девіз товариства «Nullius in verba» («Нічого зі слів») наголошує на тому, що доказом у Н. мають служити екс­перименти та роз­рахунки, а не просто слова, навіть якщо вони виголошуються без­сумнів. авторитетами. Від 1665 без перерв і донині товариство видає ж. «Philosophical Trans­ac­tions of the Royal Society» («Філософські праці Королівського товариства»), що став фактично першим наук. період. вид. у царині природн. наук (слово «філософія» у назві варто ро­зуміти як «натурфілософія», що обʼ­єд­ну­ва­ла у ті часи науки про природу). Появі цього вид. пере­дував журнал вчених — «Journal des sçavans» (від 1816 — «Journal des savants»), який вважають най­старішим наук.-літ. часописом Європи з гуманітар. наук. Від 1816 його видавали під патронатом Ін­ституту Франції, до складу якого уві­йшли усі 5 академій, що існували до Великої франц. революції, серед яких — Франц. АН (Académie des Scien­ces), засн. 1666 Людовіком XIV, що мала на меті організацію дослідж. із математики, природн. наук і медицини, та Академія написів і витонч. літ-ри (Académie des Ins­criptions et Belles-Lettres), засн. 1663, що видає «Journal des sa­vants» і нині. Від кін. 16 ст. процес творе­н­ня наук. т-в і академій у країнах Європи із зро­ста­н­ням ролі наук. знань у су­спільстві значно при­скорився. Приклади деяких із них — Берлін. (1700), С.-Пе­тербур. (1724), Швед. (1739), Датська (1742), Ірланд. (1785), Угор. (1825), Імператор. (Ві­день, 1847), Нац. США (1863). Знач. мірою цей процес тісно корелював з утвердже­н­ням і виникне­н­ням нових держав та тісно інтегрувався з багатьма ін. аспектами функціонува­н­ня нац. держав.

Першим прототипом укр. АН стало Наукове товариство імені Шевченка, в межах діяльності якого було започатковано цілу низку проектів, що мали важливе значе­н­ня для формува­н­ня засад існува­н­ня Н. у тогочас. су­спільстві. Однак, варто за­уважити, що успіхам остан­ньої пере­дував період, коли в Україні були закладені осередки пере­дової як на той час освіти. Так, 1576 князь Костянтин-Василь Острозький заснував Остроз. академію (див. «Острозька академія» Національний університет), що стала фактично першою наук.-освіт. установою України. Тут, окрім філософії, богословʼя та медицини, ви­вчали також усі традиційні для середньовіч. Європи вільні науки (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія), а також студенти опановували лат., грец., словʼян., польс. та давньоєвр. мови. Першим ректором академії став Г. Смотрицький, один із видавців «Острозької біблії», серед викл. — видатні тогочасні укр. (В. Суразький, Д. Наливайко, Х. Філілет) та зарубіжні (К. Лукаріс, І. Лятос) педагоги-вчені, зокрема з Краків. (Польща) та Падуан. (Італія) університетів. Вихованцями академії були: архімандрит Києво-Печер. лаври Є. Пле­тенецький, письмен­ник і мово­­знавець, автор «Граматики сло­вʼянської» М. Смотрицький, укр. полководець і політ. діяч, геть­ман П. Сагайдачний та ін. ві­домі по­статі. Остроз. академія мала також великий вплив на організацію шкільництва в Україні. 1632 у результаті обʼ­єд­на­н­ня Київ. братської і Лавр. шкіл створ. Києво-братську колегію, що згодом перейм. в Києво-Могилянську на честь свого благодійника та опікуна П. Могили, а пізніше отримала статус академії (див. «Києво-Могилянська академія» Національний університет). Тут забезпечували академ. рівень навч., значну увагу приділяли ви­вчен­ню мов, зокрема латини як мови викла­да­н­ня. Ін. заклад «з гідністю академії і титулом університету» було створ. 1661 Яном ІІ Казимиром на базі Єзуїт. колегіуму у Львові, що стало початком діяльності Львів. університету, най­старішого в Україні (див. Львівський національний університет ім. І. Франка). Зі створе­н­ням цих двох закладів вищої освіти повʼязують початок у 17 ст. систем. наук. дослідж. в Україні. Вихованці академії (геть­мани І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, І. Скоропадський та І. Самойлович, архітектор І. Григорович-Барський, композитори А. Ведель і М. Березовський, філософ Г. Сковорода та науковець М. Ломоносов тощо) стали засновниками нових богослов., філос. і наук. шкіл у багатьох освіт. закладах. Не­зважаючи на намага­н­ня випускників пере­творити академію на сучас. університет, за роз­порядже­н­ням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 її було закрито, а в академ. приміще­н­нях 1819 почала працювати Київська духовна академія. У серед. 19 ст. створ. ще низку класич. університетів — у Харкові (1805; див. Харківський національний університет ім. В. Каразіна), Києві (1834; див. Київський національний університет ім. Т. Шевченка), Одесі (1865; див. Одеський національний університет ім. І. Мечникова) і Чернівцях (1875; див. Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича), а згодом також тех. університети у Львові (1844; див. «Львівська політехніка» Національний університет) та Харкові (1885; див. «Харківський політехнічний ін­ститут» Національний технічний університет), що стали новими наук. центрами зі своїми влас. наук. школами. Таким чином, створе­н­ня НТШ (1873) було органічним і цілком виправ­даним кроком у намірах роз­будови фундаменту укр. Н. в умовах без­державності. Загалом у світі цей процес пере­ходу Н. на профес. рейки з посиле­н­ням її ін­ституалізації, що спо­стерігався у 19 ст., продовжувався у 20 ст. І зі зро­ста­н­ням ролі наук. знань у су­спільстві Н. все активніше інтегрувалася з багатьма аспектами роз­витку й життя нац. держав. Революція 1905–07 створила перед­умови для активізації діяльності укр. науковців. У Києві зосередив свою наук.-організац. роботу М. Грушевський. 1907 з його ініціативи та за під­тримки В. Антоновича, а також укр. діячів часопису «Кіевская старина» створ. Українське наукове товариство у Києві, головою якого обрано М. Грушевського (водночас, до 1913, він очолював і НТШ). Воно видавало «Записки Українського Наукового Товариства в Київі» (1908–18), збірники з наук. працями секцій і статист. комісії, а також ж. «Україна». Одна із цілей Товариства — створе­н­ня на базі апробов. на НТШ й УНТ нац. концепції укр. АН, що була засн. 1918 (див. Академія наук України Національна). Таким чином, на поч. 20 ст. на теренах України створ. досить роз­галужену наук.-освітню інфра­структуру, що повністю від­повід­ала вимогам часу. Сформувалися потужні наук. осередки добре знаних науковців, доля яких в умовах склад. історії України склалася по-різному. Є серед них такі, які були ре­пресовані більшов. режимом (за даними Н. Полонської-Василенко, у 1930-х рр. — понад 250 н. с. АН УРСР, зокрема 22 академіки). Деяким ученим вдалося емігрувати й досягти сут­тєвих успіхів у провід. дослідниц. центрах світу. Багато науковців успішно працювали в наук. сфері на батьківщині й створили власні наук. школи, що роз­виваються донині зуси­л­лями їхніх учнів і послідовників.

Успіхи науки у 19 — на початку 20 ст. стимулювали роз­виток техніки, виникли нові напрями інженерії, повʼязані з радіотехнікою та електронікою. Це, в свою чергу, через появу нового інструментарію для екс­перименту від­кривало нові горизонти для наукових досліджень. Криза класичного природо­знавства, що склалася на початку 20 ст., при­звела до роз­будови цілком нової картини світу — виникла квантова механіка, від­крилися нові пер­спективи у фізиці та хімії, що стимулювало подальший роз­виток математики, наук про живу матерію, а також інженерії та медицини. Науку почали роз­глядати в багатьох країнах світу як один із ви­значальних чин­ників світового роз­витку загалом. Росту пре­стижу науки сприяло заснува­н­ня ін­ституту Нобелівських премій. Досягне­н­ня у фізиці ядра — від від­кри­т­тя явища радіо­активності (А. Бек­керель, 1899), альфа- та бета-променів (Е. Резерфорд, 1899) та нейтронів (Дж. Чедвік, 1932), першого роз­щепле­н­ня ядра літію (майже одночасно в Англії і в Українському фізико-технічному ін­ституті в Харкові, 1932) та ядра урану (О. Ган, Ф. Штрас­сманн, Л. Мейтнер, 1938) при по­глинан­ні ними нуклонів і до теорії ядер. ланцюг. реакції (Е. Фермі, 1941) — до­зволили вже 1942 реалізувати ядерну ланцюг. реакцію та створити перший у світі ядер. реактор (США). У вересні 1943 в США стартував «Мангет­тенський проект», в якому були задіяні й вихідці з України, зокрема ві­домий математик, пред­ставник львівської математичної школи С. Улям та фізико-хімік, дійс. чл. Нац. АН США і Лондон. королів. товариства Г. Кістяківський. У липні 1945 про­йшли ви­пробовува­н­ня першого ядер. вибух. при­строю, а в серпні цього ж року американці скинули ядерні бомби на Гіросіму та Наґасакі, що фактично стало заверше­н­ням 2-ї світової війни. 29 серпня 1949 перші ви­пробовува­н­ня ядер. бомби провів СРСР і монополію США на ядерну зброю було зруйновано. Проте суперництво практично від­разу ж було пере­несене у площину створе­н­ня ядер. зброї ін. типу — термоядер. або водневої, яка використовує енергію, що виділяється при ядер. синтезі легких ядер у важкі. 1 листопада 1952 на атолі Еніветок (Маршал­лові острови) ви­пробувано перший у світі термоядер. заряд, виконаний у схемі Тел­лера–Уляма. 12 листопада цього ж року на Семипалатин. полігоні в СРСР від­бувся вибух водн. бомби в схемі «слойка». Слід за­уважити, що з обох боків керівниками матем. частини від­повід. про­грам ви­ступали вихідці з України, а саме С. Улям, який разом із амер. фізиком угор. походже­н­ня Е. Тел­лером став спів­­автором патенту, та М. Боголюбов, учень академік АН УРСР М. Крилова.

У 2-й пол. 20 ст. від­булися помітні зміни в усіх галузях наук. Швидко зро­стала кількість наук. публікацій і створювали нові дослідниц. центри. Змінився характер наук. праці й значну частину часу дослідників почала за­ймати інформ. діяльність. Активно почало роз­виватися науко­знавство, що ви­вчає умови й закономірності функціонува­н­ня Н., особливості наук. діяльності, її взаємодію з ін. соц. ін­ституціями та сферами людського життя. Зросли можливості роботи з великими масивами даних, що сприяло становлен­ню наукометрії як окремого напряму науко­знавства, що спеціалізується на статист. дослідж. даних і потоків наук. інформації. У повсякден­ну практику входять такі поня­т­тя, як цитат-індекс та імпакт-фактор. Важливою складовою наук. роз­витку багатьох країн стало налагодже­н­ня системи швидкого впровадже­н­ня в життя наук. винаходів і роз­робок. Від 2-ї пол. 1950-х рр. суперництво двох над­держав продовжилося у сфері роз­витку косміч. про­грам. Варто за­значити, що схему першого ре­активного двигуна за­пропонував 1881 винахідник укр. походже­н­ня М. Кибальчич, революціонер-народник, страчений за замах на імператора Олександра ІІ. Прототип ракет. двигуна на рідкому паливі 1923 створив амер. дослідник Р. Год­дард, автор багатьох патентів на роз­робки в галузі ракет. техніки. Починаючи від 1926, він здійснив низку успіш. запусків ракет рідин. типу. Подібні роботи виконувало Нім. товариство між­планет. сполучень, чл. якого Й. Вінклер 1931 здійснив перший в Європі вдалий запуск ракети з рідин. двигуном. Після приходу до влади нацистів у Німеч­чині про­граму роз­витку ракет. техніки очолив В. Браун, роз­робник одно­ступен. баліст. ракети А-2 із дальністю польоту до 320 км, успіш. запуск якої від­бувся 1942. На озброє­н­ня вона була прийнята 1944 як V-2 і вже в ті часи при запусках цієї ракети фіксувалися перші екс­перим. суборбітал. космічні польоти. Початок практ. освоєн­ню косміч. простору поклав запуск першого штучного су­путника Землі, здійснений 4 жовтня 1957 в СРСР. Ціла низка укр. під­приємств були задіяні в під­готовці цього запуску, а згодом долучилися до роз­робле­н­ня та виробництва систем керува­н­ня, елементів борт. автоматики і приладів для косміч. систем та комплексів. Одним із провід. центрів із роз­робле­н­ня косміч. та між­континентал. балістич. ракет стало КБ «Пів­ден­не», яке разом із ВО «Пів­денмаш» залишається актив. учасником низки між­нар. косміч. про­грам (див. також Ракетобудува­н­ня). 1977 введено в пром. екс­плуатацію перший енерго­блок Чорнобильської атомної електро­станції з реактором РБМК-1000, що заклало початок укр. атомної енергетики. За умов нормал. роботи вона має цілу низку пере­ваг перед ін. способами генерації електр. енергії (у кілька міль­йонів разів вища за традиц. види палива тепло­творна здатність, великі запаси палива, кращі екон. та екол. показники). Після Ката­строфи на Чорнобильській атомній електро­станції (1986) вчені АН УРСР активно долучилися до ліквідації наслідків аварії, роз­робле­н­ня від­повід. оператив. заходів і довготривалої про­грами дій щодо мінімізації наслідків впливу цієї ката­строфи на людство й довкі­л­ля. Однак, повноцін. наук. су­провід про­блематики, повʼязаної з Чорнобилем та з атом. енергетикою України, роз­почався лише в часи незалежності. Майже половину електро­енергії в Україні генерують АЕС. За роз­ві­даними запасами урану Україна посідає 6-е м. в світі. Тому значе­н­ня атом. енергетики для країни важко пере­оцінити, хоча її майбутнє варто роз­глядати у тісному взаємо­звʼязку з осн. тенденціями в світі. Важливу роль від­водять тут наук.-тех. забезпечен­ню, що реалізується в Україні діяльністю низки дослідниц. установ, зокрема ННЦ «Харківський фізико-технічний ін­ститут» та ін. ін­ститути Від­діл. ядер. фізики та енергетики НАНУ. Як роз­вʼяза­н­ня глобал. про­блем техноген. характеру (від пошуку нових джерел енергії та нових матеріалів і до мінімізації шкідл. впливу людини на довкі­л­ля та зміни клімату), так і знаходже­н­ня від­повід­ей на важливі пита­н­ня фундам. характеру (від походже­н­ня, еволюції й структури Всесвіту та побудови єдиної теорії усіх взаємодій і таємниць походже­н­ня життя) вимагають обʼ­єд­нан­ня величез. фінанс. і людських ресурсів. Кін. 20 — поч. 21 ст. — це час формува­н­ня перших великих між­нар. наук. колаборацій, що мають спільну наук. мету, а реалізуються за участі багатьох країн світу. Так, напр., між­нар. проект «Геном людини» (Human Genome Project, HGP), мета якого полягала в ідентифікації усіх пар ос­нов, що складають людську ДНК, та ви­значен­ні всіх генів людини з фіз. та функціонал. точок зору, офіційно роз­почався 1990 і роз­раховувався на 15 р. Фактично проект завершено 14 квітня 2003, коли було анонсовано, що ві­домий майже повний геном. Інформацію щодо послідовності остан. хромосоми опубл. у травні 2006. «Геном людини» досі залишається найбільшим у світі біол. проектом (витрати склали бл. 5 млрд дол.), що фінансував уряд США через Нац. ін­ститут охорони здоровʼя, а також числен­ні ін. групи з усього світу. Паралел. проект проведено поза урядом корпорацією «Celera (Celera Genomics)» і стартував офіційно 1998. Більшість дослідж. виконували у 20-ти університетах та н.-д. центрах США, Великої Британії, Японії, Франції, Німеч­чини та Китаю. Успіх проекту «Геном людини» став великим досягне­н­ням людства й свідче­н­ням нової наук. революції — біо­генетичної. Ін. приклад мас­штаб. між­нар. проекту стосується фізики — Великий адрон. колайдер (Large Had­ron Collider, LHC) — найбільший у світі при­скорювач заряджених частинок на зу­стріч. пучках, що був створ. у Європ. центрі ядер. дослідж. (побл. Женеви, Швейцарія). Для його будівництва (1998–2008) та встановле­н­ня від­повід. устаткува­н­ня було залучено понад 10 тис. фахівців, які пред­ставляли сотні дослідниц. центрів із понад 100 країн світу. Це найбільша та найдорожча (бюджет оцінюється у 9 млрд дол.) у світі машина і, водночас, вимірюв. установка, що роз­міщена в тунелі кільц. форми довж. 27 км на глиб. від 50 до 175 м. Осн. мотиватором для роз­будови таких високовартіс. інструментів є пошук від­повід­ей на пита­н­ня, що стосуються нової фізики. На­прикінці 1970-х рр. за­пропоновано т. зв. стандартну модель, у рамках якої вдалося обʼ­єд­нати три з чотирьох типів фундам. взаємодій (сильні, слабкі й електромагнітні). Гравітац. взаємодії описуються в межах заг. теорії від­носності. Обʼєд­нан­ня цих двох теорій можливе на шляху роз­витку ідей квант. гравітації. Тут за­пропоновано низку під­ходів (теорія струн та її модифікації, теорія супер­гравітації, петлева квант. гравітація тощо), жодний із яких не має надійних екс­перим. під­тверджень. І про­блема в тому, що для викона­н­ня від­повід. екс­периментів, які, зокрема, до­зволили б бачити від­хиле­н­ня від стандарт. моделі, необхідні енергії частинок при зі­ткне­н­нях, які є нед­осяжними для наявних при­скорювачів з енергіями до 1 ТеВ. Варто за­уважити, що від часу початку екс­плуатації Великого адрон. колайдера одержано низку важливих результатів, зокрема від­крито бозон Хіґ­ґса, доведено від­сутність асиметрії протонів і анти­протонів, під­тверджено існува­н­ня кварк-глюон­ної плазми, досліджено осн. статист. характеристики протон. зі­ткнень на високих енергіях тощо. Беруть участь у цих дослідж. й укр. науковці, зокрема з ННЦ «Харків. фіз.-тех. ін­ститут», Ін­ституту сцинтиляц. матеріалів НАНУ (див. «Монокри­сталів ін­ститут» Науково-технологічний комплекс НАНУ), Теоретичної фізики Ін­ституту ім. М. Боголюбова НАНУ та ін. Для збереже­н­ня й обробле­н­ня величез. масивів даних, що отримують на адрон. колайдері, використовують ґрід-систему ЦЕРНу, до якої на правах структур. одиниці входять і вузли Укр. нац. ґріду, що обʼ­єд­нує обчислюв. ресурси наук. установ НАНУ, навч. закладів та ін. організацій для ефектив. роз­­вʼяза­н­ня склад. роз­рахунк. задач. Роз­виток дослідж. у напрямі все ширшого за­провадже­н­ня найновіших інформ. технологій не лише у сферу наук. дослідж., а й у повсякден­не життя, став ознакою сучас. світу. Нині все частіше доводиться чути про хмарні технології, машин­не навч., квант. ком­пʼютери та штучний інтелект. Усі ці остан­ні наук. досягне­н­ня разом із квант. фізикою та біо­генетикою вже при­звели до кардинал. змін світу, але ще більші зміни очікують у най­ближчому майбутньому. Звідси випливає ще одна (чи не найважливіша в 21 ст.) вимога до Н. — велика від­повід­альність дослідника перед су­спільством.

Найвищою та найбільшою науковою самоврядною організацією України, заснованою на державній власності, є Національна академія наук України (НАНУ). Вона організовує та здійснює фундаментальні, а також прикладні наукові дослідже­н­ня з найважливіших про­блем природничих, технічних, су­спільних і гуманітарних наук. На початку 2020 року до її складу входили 154 наукові установи, в яких працювали близько 15 тисяч дослідників. Самоврядність Академії полягає у само­стійному ви­значен­ні тематики досліджень, форм їх організації та проведе­н­ня, формуван­ні своєї структури, вирішен­ні науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійснен­ні між­народних наукових звʼязків, виборності та колегіальності органів управлі­н­ня. Дослідже­н­ня з окремих наук здійснюють також у національних галузевих академіях наук: Національній академії аграрних наук України (НААНУ), Національній академії медичних наук України (НАМНУ), Національній академії педагогічних наук України (НАПНУ), Національній академії правових наук України (НАПрНУ) та Національній академії мистецтв України (НАМУ). Ці академії є самоврядними науковими організаціями, заснованими на державній власності, і діють як державні бюджетні установи. Свою діяльність національні галузеві академії наук здійснюють від­повід­но до положень, встановлених Законом України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (1991, нова редакція — 2015) для НАНУ, з урахува­н­ням специфіки діяльності та норм Закону України «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їхнього майнового комплексу» (2002, з подальшими змінами та доповне­н­нями), а також статутів від­повід­них академій. Найбільша частина науковців працює нині у закладах вищої освіти, пере­важна більшість яких пере­буває у під­порядкуван­ні Міністерства освіти і науки України. Наукова і науково-технічна діяльність у системі вищої освіти провадиться від­повід­но до Законів України «Про освіту» (1991, нова редакція — 2017), «Про вищу освіту» (2002, нова редакція — 2014) та «Про наукову і науково-технічну діяльність». Загалом, станом на 2018–2019 на­вчальний рік, в Україні налічувалося близько 280 університетів, академій та ін­ститутів (1,3 млн студентів), з яких понад 80 % — державної власності. Для порівня­н­ня, у Польщі, при кількості населе­н­ня 38 млн осіб, працюють понад 400 університетів, з яких пере­важна більшість (близько 85 %) — приватні; у Німеч­чині, при вдвічі більшій кількості населе­н­ня (близько 83 млн осіб) — 300 університетів, з яких класичних — лише 92; у Франції (населе­н­ня 67 млн осіб) — 80 університетів і близько 300 вищих шкіл, дипломи яких цінуються часто вище, ніж диплом університету. Державну політику у сфері вищої освіти та науки ви­значає Верховна Рада України, а Кабінет Міністрів України та Міністерство освіти і науки України від­повід­ають за реалізацію цієї політики, роз­виток та зміцне­н­ня науково-технічного потенціалу держави. У звʼязку з прийня­т­тям нових редакцій Законів України «Про вищу освіту» та «Про наукову і науково-технічну діяльність» певні надії на позитивні зміни повʼязують з початком дії нових норм цих законів, що стосуються, зокрема, за­провадже­н­ня третього науково-освітнього рівня під­готовки фахівців (докторантура), початком роботи Національного агентства із забезпече­н­ня якості вищої освіти та Національної ради України з питань роз­витку науки і технологій. У 2020 році Національним фондом досліджень України вперше було оголошено конкурси наукових проєктів: на два перші конкурси «Наука для без­пеки людини та су­спільства» і «Під­тримка досліджень провід­них та молодих учених» було по­дано понад 900 заявок із реалізації проєктів. Загальний обсяг запитуваного в них фінансува­н­ня склав понад 5 млрд грн при виділених у 2020 році на ці цілі 250 млн грн.

І. М. Мриглод

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю