Кістяківський Богдан Олександрович

Визначення і загальна характеристика

КІСТЯКІ́ВСЬКИЙ Бог­дан Олександрович (псевд.: Українець, Хатченко; 04(16). 11. 1868, Київ — 29. 04. 1920, м. Єкатеринодар, нині Краснодар, РФ) — право­знавець, філософ, соціолог, громадський діяч. Брат Володимира й Ігоря Кістяківських, чоловік М. Беренштам-Кістяківської, батько Георгія та Олександра, дід Віри Кістяківських. Доктор держ. права (1917), професор (1917), академік УАН (1919). Виключений з 2-ї Київ. гімназії за участь у нелегал. учнів. гуртку, згодом — з Черніг. гімназії за поруше­н­ня дисципліни під час випускного іспиту. Ате­стат зрілості отримав у Олександрів. гімназії в м. Ревель (нині Тал­лінн). 1888–92 навч. на істор.-філол. ф-тах Університету св. Володимира у Києві та Харків. університету і юрид. факультеті Дерпт. університету (нині м. Тарту, Естонія). За участь в укр. русі його неодноразово виключали зі студентів. У червні 1892 заарешт., у жовтні 1893 засудж. до 2-х місяців увʼязне­н­ня і 1-го року засла­н­ня під на­гляд поліції без права прожива­н­ня у великих (університет.) містах. У грудні 1893 — січні 1894 — увʼязнений в Лукʼянів. тюрмі (Київ). Після звільне­н­ня проживав під на­глядом поліції у м. Лібава (нині м. Лієпая, Латвія). 1895 ви­їхав до Німеч­чини, по­глиблював зна­н­ня на філос. факультеті Берлін. університету під керівництвом Г. Зім­меля. Від 1897 від­відував лекції і семінари В. Віндельбанда, Т. Циґлера і Г. Кнап­па в Страсбур. університеті (Франція), де 1898 захистив дис. «Gesellschaft und Einzelwesen. Eine methodologische Studie» («Су­спільство і індивідуальність. Методологічне дослідже­н­ня», Берлін, 1899) на здобу­т­тя ступ. д-ра філософії, який у Росії, однак, не прирівнювався навіть до ступ. магістра. Проживав у С.-Петербурзі, м. Вологда (Росія), Києві, Москві, але майже щороку кілька місяців пере­бував за кордоном (зокрема 1901–02 працював у семінарі Г. Єл­лінека в Гайдельбер. університеті у Німеч­чині). 1906 склав магістер. іспити у Моск. університеті й почав вести практичні заня­т­тя з теорії права та держ. права у кількох навч. закладах, серед них — Моск. комерц. ін­ститут і Вищі жін. курси. 1909 зарах. приват-доцент Моск. комерц. ін­ституту та Моск. університету, але 1910 отримав від Міністерства освіти пів­торарічне від­рядже­н­ня за кордон, яке провів у Мюнхені. Від 1911 — приват-доцент Демидов. юрид. ліцею в м. Ярославль (Росія); від 1914 — доцент Моск. комерц. ін­ституту. Завдяки числен. наук. працям здобув ви­зна­н­ня як серед право­знавців, так і серед філософів. 1917, оминаючи ступ. магістра, захистив у Харків. університеті дис. й отримав ступ. д-ра держ. права. Від­тоді по­стійно жив у Києві. Викладав в Університеті св. Володимира та приват. Київ. юрид. ін­ституті, а також у ново­створ. Укр. нар. університеті: від 1918 — проф., від 1919 — декан юрид. ф-ту. Спів­працював із М. Василенком і В. Вернадським у справі реформува­н­ня вищої освіти і наук. установ. Входив до складу Комісій ВУАН для ви­учува­н­ня звичаєвого права, для ви­учува­н­ня історії зх.-руського та укр. права, Правничо-термінол. комісії та ін. Водночас у червні 1918 геть­маном П. Скоропадським при­знач. Ген. суд­дею Адм. департаменту Ген. суду Української Держави, після реорганізації цієї установи в липні того ж року став сенатором Держ. сенату Української Держави. У складі делегації УАН з метою врятувати академію від закри­т­тя денікін. владою від­ряджений до Єкатеринодара, де важко захворів і помер. Як учений і громад. діяч сформувався під впливом В. Антоновича (його хрещений батько) та ідей М. Драгоманова, І. Франка, М. Павлика, брав без­посередню участь у створен­ні багатьох опозиц. владі демократ. організацій. Його політ. по­гляди впродовж життя за­знали поміт. еволюції і загалом охоплювали широкий спектр ідей від ортодоксал. марксист. до помірк. кон­ституц.-демократ. (кадет.), а його пере­кона­н­ня були рівно­значно опозиц. і самодержавству, і шовінізму, і рев. тоталітаризму. Спів­засн. «Союза освобождения», учасник його закордон. зʼ­їздів, спів­автор під­готовленого союзом проекту Кон­ституції Росії (опубл. у Парижі рос. і франц. мовами). Тривалий час належав до най­ближчих соратників П. Струве, але у звʼязку з не­прийня­т­тям остан­нім ідей укр. від­родже­н­ня 1915–16 ві­ді­йшов від нього. Діяльність і широкі звʼязки К. помітно сприяли налагоджен­ню контактів між рос. і нім. громадськістю, поширен­ню за кордоном інформації про су­спільно-політ. та наук. життя в Росії. Один із організаторів і ред. ж. «Освобождение», ред. ж. «Критическое обозрение» (1907–10), спів­роб. часописів «Рус­ская мысль», «Свобода и культура», «Во­просы жизни» та ін., ред. фахових правн. вид. «Юридические записки» (1912–14), «Юридический вестник» (1913–17), один із провід. дописувачів ж. «Новые идеи в правоведении» (1914). Під його керівництвом ви­дано політ. твори М. Драгоманова, окремі праці О. Кістяківського, пере­клади робіт Г. Єл­лінека та деяких ін. нім. право­знавців. Кілька своїх праць присвятив історії демократ. руху та політ. думки, захистові самобутності укр. культури і мови. За філос. по­глядами К. — прихильник неокантіанства в його т. зв. баден. варіанті, що ґрунтувався на теорії цін­ностей. Ви­ступав опонентом позитивізму і марксизму, з одного боку, та соц.-реліг. філософії — з ін., від­кидав натураліст. соціологію та релятивізм у соц. науках. Усві­домивши необхідність методол. плюралізму, взаємодоповне­н­ня та взаємо­збагаче­н­ня різних концептів і методів, став попередником інтеграл. філософії та інтеграл. юриспруденції. Спів­засн. соц.-правового напря- му в рос. і укр. філософії поч. 20 ст. Філос. позиції К. найповніше від­ображені у зб. «Про­блемы идеализма» (Москва, 1903) та у між­нар. філос. ж. «Логос». З повагою ставився до теорії К. Маркса, цінував її історизм і науковість, прагне­н­ня до причин. поясне­н­ня соц. явищ. Разом з тим був одним із найпослідовніших критиків марксизму за його нехтува­н­ня телеол. аспектами життя, метафізичність, догматизм. Поділяв соціаліст. ідеали, але під­креслював, що заг. ліквідація приват. власності на засоби виробництва і, від­повід­но, капіталіст. від­чуже­н­ня особи можливі лише за умови примату в сусп. житті абсолют. цін­ності права загалом і громадян. прав. Ви­ступав проти диктатури пролетаріату як небезпеч. утопії, реалізація якої не при­зведе до побудови справедливого су­спільства; критикував ідею «самодержавства народу», під­креслюючи, що деспотизм народу часто навіть жахливіший за деспотизм однієї людини. Метою соціології вважав опрацюва­н­ня понять «су­спільство», «особа», «натовп», «соц. взаємодія», «справедливість», «держава», «право» тощо. Об­стоював ненасильниц., еволюц. шлях пере­творе­н­ня су­спільства, сусп. солідарності та пошуку ком­проміс. рішень, здійснюваних у межах закон­ності. Концентров. виразом його су­спільно-політ. пере­конань, своєрід. маніфестом об­стоюваного ліберал. напряму стала ст. «В защиту права. Интел­лигенция и правосо­знание» // «Вехи» (Москва, 1909). Роз­глядаючи право як заг. ідеал, критикував рос. інтелігенцію за нехтува­н­ня про­блемами правової теорії і практики, під­креслював, що соціалізм можливий лише як «юрид. соціалізм» або справжня правова держава, для пере­моги якої потрібна тривала істор. робота, зокрема у справі роз­витку масової нар. правосві­домості. Наукові праці К. у галузі право­знавства присвяч. здебільшого про­блемам методології правн. дослідж., сутності держ. влади, спів­від­ноше­н­ня кон­ституц., правової і соціаліст. держави. Він об­стоював синтетич. під­хід до ро­зумі­н­ня права, що по­єд­нував методи догмат. юриспруденції з методами соціол. і психол. шкіл права, допускав одночасне існува­н­ня 4-х різно­аспект. ви­значень права: соціол., психол., держ.-організац. і нормативного. Роз­глядав право як етичну цін­ність, найвагоміший виразник культури су­спільства; вважав, що правові норми ґрунтуються на етич. сві­домості людини і завдяки діям людей, які усві­домлюють свій обовʼязок, право пере­творює соціально необхідне на обовʼязкове; що цін­ності права від­носні, але вони задають формал. властивості інтелектуал. і вольової діяльності людей. На його думку, гол. і найсут­тєвіший зміст права складають ідеї справедливості та свободи; право не можна роз­глядати лише як політ. і адм. інструмент, воно є також осн. умовою внутр. свободи людини. Намагався синтезувати дві гол. на той час концепції влади — психол. та нормативно-правову. Втіле­н­ням правової ідеї вважав правову державу, що, з одного боку, обмежена правами особи, з ін. — забезпечує їхнє дотрима­н­ня; вищим етапом державотворе­н­ня — державу, яка гарантує соц. справедливість. Кон­статуючи малодослідженість юрид. природи соціаліст. держави, за­пропонував кілька принцип. положень, які мали її характеризувати. Під­креслював, що соціалізм не заперечує цивіл. (приват.) права; а також важливість права на гідне людини існува­н­ня, яке у майбут. державі має бути забезпечене кожному не як соц. милосердя, а в силу прав особи і громадянина. В остан­ні роки життя готував до друку працю «Право та науки про право. Методологічний вступ до філософії права». Називав її гол. своєю книгою, оскільки вона повин­на під­бити під­сумки наук. дис­кусій поч. 20 ст. і стати від­повід­дю на критику опонентів його по­глядів, висловлених у поперед. публікаціях. Однак ви­дано лише невеликий її фрагмент — єдиний рукопис, ймовірно, знищений пожежею в Ярослав. друкарні 1918 під час есерів. пов­ста­н­ня.

Пр.: Идея равенства с социологической точки зрения // Мир Божий. 1900. № 4(1); Категория необходимости и справедливости при ис­следовании социальных явлений // Жизнь. 1900. Т. 5–6; Государство правовое и социалистическое // Вопр. философии и психологии. 1905. № 85; Права человека и граж­данина // Вопр. жизни. 1905. № 1; Рус­ские оп­позицион­ные партии и украинцы // Освобождение. 1905. № 77; Как осуществить единое народное пред­ставительство // Рус.мысль. 1907. № 3, 4, 6; М. П. Драгоманов. Его политические взгляды, литературная деятельность и жизнь // Драгоманов М. П. Полит. сочинения. Т. 1. Москва, 1908; Реальность объективного права // Логос. 1910. Кн. 2; Право как социальное явление // Вопр. права. 1911. Кн. 8, № 4; К во­просу о самостоятельной украинской культуре // Рус. мысль. 1911. № 5(32); Герцен и Украина // Укр. жизнь. 1912. № 4; Страницы прошлого. К истории кон­ституцион­ного движения в Рос­сии. Москва, 1912; Про­блемы и задачи социально-на­учного по­знания // Вопр. философии и психологии. 1912. Кн. 2(87); Сущность государствен­ной власти // Юрид. зап. 1913. № 3; Политическое и юридическое значение манифеста 17 октября 1905 года // Юрид. вест. 1915. Кн. 3; Что такое национализм? // Нац. про­блемы. 1915. № 1; Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. Москва, 1916; Методология и ее значение для социальных наук и юриспруденции // Юрид. вест. 1917. Кн. 18; Ви­бране. К., 1996.

Літ.: Фатеев А. Н. Рус­ский методолог теории права. X., 1917; Василенко М. П. Академік Бог­дан Олександрович Кістяківський. 16(29) квітня 1920 р. (некролог та оцінка діяльності) // Зап. соц.-екон. від­ділу УАН. Т. 1. К., 1923; Голосенко И. А. Социология на неокантианской платформе: Б. А. Кистяковский и М. М. Хвостов // Рос. социология. С.-Петербург, 1993; Сапов В. В. Главная книга академика Б. А. Кистяковского // Вест. РАН. 1994. Т. 64, № 3; Депенчук Л. Бог­дан Кістяківський. К., 1995; Максимов С. І. Б. Кістяковський — видатний український філософ права // Вісн. АПрНУ. 1997. № 1(8); Фінько А. Є. Державотворча теорія Бог­дана Кістяківського в контекс­ті формува­н­ня етичного реформсоціалізму // Мультиверсум: Філос. альм. К., 1998; Хе­йман С. Кістяківський: боротьба за національні та кон­ституційні права в остан­ні роки царату. К., 2000; Усенко І. Б., Музика І. В. Академік Б. О. Кістяківський — право­знавець, філософ та соціолог (до 140-річчя від дня народже­н­ня) // Часопис Київ. університету права. 2008. № 1.

І. Б. Усенко

Завантажити статтю