Національність

Визначення і загальна характеристика

НАЦІОНА́ЛЬНІСТЬ — належність до певної етнічної спільності (етносу, народності, на­ції), яка ви­значається природо-соціальними умовами та особливостями буття й виявляє себе в роз­витку мови, матеріальної й духовної культури, психології, традицій, звичаїв, способу життя; сукупність осіб однієї національної належності; термін для означе­н­ня етносу, народності та нації. Поня­т­тя «Н.» має латинський корінь «na­tion», що в пере­кладі означає «на­род», «племʼя». У пізній та середньовічній латині його вживали в множині (nationis) на по­значе­н­ня спільноти людей, які одержували назви тих земель, звідки вони походили. Вжива­н­ня поня­т­тя «na­tion» пере­важно вказує на характерну особливість групи людей, спільність їхнього етнічного походже­н­ня, її родову ознаку. Згодом етнічна належність транс­формувалася в національну. Поня­т­тя «національність» поширилося в Європі в 19 ст., що зумовлено процесом формува­н­ня європейських держав. Донині в науковій літературі єдиного ви­значе­н­ня цього поня­т­тя немає. Складність полягає в тому, що слова «народність», «на­ція», «національність» часто вживають як синоніми, хоча вони від­різняються як значе­н­ням, так і змістом. «Народність» щодо «на­ціональності» — поня­т­тя нижчого видового рівня. Під «нацією» за­звичай ро­зуміють сукупність усіх верств того чи іншого су­спільства.

В українській теоретичній думці поня­т­тя «національність» роз­­­глядали в кількох аспектах: як таке, що тотожне поня­т­тю «народність» (роз­кри­т­тя особливостей певної нації, О. Потебня); як ознаку пере­ходу народності до сві­домого національного життя (М. Грушев­сь­кий); як синонім до слів «народ» і «нація» (В. Липинський). Поня­т­тя «національність» стало обʼєктом активного наукового ос­мисле­н­ня в Європі в 19 ст. Франц. публіцист Ш. Мор­рас тлумачив Н. як таку, що зумовлена природою людини й ви­значається су­спільством, що вона аж ніяк не є її простим во­левиявле­н­ням і повʼязана з без­ліч­чю її бажань, пристрастей, потреб, сподівань, звичаїв, із мора­л­лю, способом життя, манерою мислити та говорити. Н., зреш­тою, моделює нашу зовнішність. Її вплив виявляється і в тому, що роз­куте мисле­н­ня та рішуча воля особистості ві­ді­грають роль, що могла б бути ви­значальною, однак такою вона є не завжди.

Британський історик і соціолог Т. Карлейль поня­т­тя «національність» трактував так: «чи все це не склало для тебе шкіру, або другу шкіру, що при­стала до тебе так само по-справжньому, як твоя природна шкіра? Її ти не скинув, її ти ніколи не скинеш: характер, який дала тобі твоя мати, повинен проявитися за її допомогою». Російський філософ українського походже­н­ня М. Бердяєв роз­робив методологічний під­хід, що уможливив ви­значити першооснову будь-якої Н. Наголошуючи на ір­раціональному характері природи нації, Н., вчений пере­конаний у тому, що ні раса, ні територія, ні мова, ні релігія не є ознаками, що ви­значають Н. самі по собі, хоч усі вони ві­ді­грають те чи інше значе­н­ня в її ви­значен­ні. Н. — складне історичне утворе­н­ня, що фор­мується в результаті крово­зміша­н­ня рас і племен, багатьох пере­розподілів земель, з яким вона повʼязує свою долю, та духовно-культурного процесу, що творить її не­по­вторний образ. На формува­н­ня Н. впливають особливості адаптації людини до довкі­л­ля, зокрема роз­­маї­т­тя клімату, ландшафтів, рослин­ного і тварин­ного світу різних регіонів Землі.

Графа «Н.» була в паспортах громадян СРСР, це ви­значало належність до певної етнічної групи, оскільки термін «нація» під­мінявся поня­т­тям «радянський народ». У паспортах громадян України, як і в більшості країн світу, належність людини до певної Н. не фіксується. У сучасних європейських мовах під від­повід­ним поня­т­тям (англ. — nation­a­lity) ро­зуміють громадянство або під­данство, тобто належність осо­би до певної національної держави (вид юридичних від­носин держави та особи). У низці сучасних довід­ників це поня­т­тя трактують як синонім до «нація» або «громадянство». У європейській прак­тиці склалися певні норми, за яки­ми ви­значають Н. і які є під­ставою для отрима­н­ня громадянства. В основу такої концепції Н. покладено принципи: право крові (jus sanguinis), коли сам факт народже­н­ня від осіб певної Н. означає набу­т­тя громадянства (так, напр., надають громадянство етнічним нім­цям, які народилися за межами Німеч­чини); право землі (jus soli), що робить Н. залежною від факту народже­н­ня на території певної національної держави. Поня­т­тя «національність» органічно повʼязане з поня­т­тям «нація», хоча в реальному житті мають місце приклади, коли націю формують кіль­ка Н. Так, в Іспанії на законодавчому рівні ви­знано автономні спів­това­риства Андалусія, Араґон, Балеар. та Канарські о-ви, Каталонія, Валенсія, Ґалісія і Країна Басків як «національності» (nacionali­da­des).

Отже, поня­т­тя «національність» можна подати як національну самосві­домість, належ­ність до певної етнічної спільності, нації чи народності, для якої характерні як індивідуальні особливості (мова, культура, ментальність, звичаї, традиції, етнонім, фізіологія, етнічна територія), так і усві­домле­н­ня особистістю (етнічною спіль­ністю) своєї від­мін­ності від інших на­родів. Н. ви­значають на основі етнічних і культурних звʼязків та самоідентифікації. Кожна людина вважає себе належною до певної Н. Усві­домле­н­ня цього формується в процесі соціалізації особи й упродовж життя за­звичай не змінюється. Це складне та глибоке почу­т­тя містить і гордість за свій народ, за його внесок у су­спільний про­грес, у загальнолюдську культуру. Зміну Н. найчастіше спо­стерігають у 2–3-му поколін­ні в тих осіб, які про­живають в інших етнічних спільнотах, втративши звʼязок зі своїм ет­носом.

Літ.: Бердяев Н. Судьба Рос­сии. Москва, 1989; Карлейл Т. Теперь и прежде / Пер. с англ. Москва, 1994; Історич­на наука: термінологічний і понятійний довід­ник: Навч. посіб. К., 2002; Гумилев Л. Этногенез и био­сфера Земли. Москва, 2005; Націоналізм: Антологія. К., 2010; Історія україно­знавства: Навч. посіб. К., 2011.

Д. В. Толочко

Завантажити статтю