Нація

Визначення і загальна характеристика

НА́ЦІЯ (лат. natio — племʼя, народ) — спільність людей, обʼ­єд­наних, незалежно від їхнього етнічного походже­н­ня, політичними інтересами, усві­домле­н­ням своєї спільності на певній території (землі) з певною державною організацією (суверенітетом), єдиним громадянством, юридичними правами та обовʼязками. Цій спільноті характерна низка специфічних, притаман­них саме їй ознак, а її члени виявляють почу­т­тя солідарності між собою. Важливі ознаки нації:

• особливий менталітет, характер,
• історична памʼять,
• міфологія (архаїчна культурна спадщина),
• духовні та політичні традиції,
• мова (див. Рідна мова, Національна мова).

Однак в етнополітології не існує усталеного ви­значе­н­ня Н., вчені навіть сумніваються щодо можливості дійти згоди у тлумачен­ні цього терміна. На думку французького етно­графа А. Жен­нера, Н. на­стільки комлікована за формою та змістом, на­стільки різноманітна у часі та просторі, що ніхто і ніколи не зможе дати просте ви­значе­н­ня цього поня­т­тя. Ситуація з терміном «нація» ускладнена багатьма чин­никами, серед них — хаотичне та не­адекватне за­стосува­н­ня самої категорії, а також від­мін­ності її тлумаче­н­ня у різних мовах. З іншого боку, багато­значність терміна «нація» спричинила появу великої кількості концепцій, у ви­окремлен­ні яких дослідники намагаються пере­осмислити цей феномен. Серед найві­доміших — Е. Сміт, Б. Андерсон, Е. Ґел­лнер (усі — Велика Британія), К. Рен­нер (Австрія).

Так, Е. Сміт у своїх працях стверджував, що Н. — сукупність індивідів, які характеризуються великою чисельністю, роз­селені на певній території, культурно від­різняються від інших груп (спів­працюють або конфліктують з ними), лояльні один до одного всередині спільноти, мають рівні права.

Е. Ґел­лнер уважав зародже­н­ня Н. від­повід­дю на запит сучасного су­спільства у культурній гомоген­ності, об­умовленій роз­витком індустріального виробництва, а їхнє становле­н­ня без­посередньо повʼязував із пошире­н­ням загальної освіти і ЗМІ (провід­ну роль у цьому процесі від­водив інтелектуальній верстві су­спільства). Він стверджував: феномен Н. є продуктом ідеології націоналізму, що вимагає тотожності політичних та етнічних кордонів і належності індивідів, які проживають у межах цих кордонів, до одного етносу. Ви­значальним фактором існува­н­ня Н. для Е. Ґел­лнера була наявність спільної культури та субʼєктивного усві­домле­н­ня індивідами належності до неї. Індивіди є частиною Н. лише тоді, коли їх обʼ­єд­нує одна культура — система ідей, умовних знаків, звʼязків, стереотипів поведінки та спілкува­н­ня; та коли вони ви­знають власну належність до цієї Н. Саме індивіди й створюють Н. — продукт людських пере­конань, пристрастей, схильностей. Група людей пере­творюється на Н. тоді, коли члени цієї групи ви­знають спільні права та обовʼязки один до одного. Саме взаємне ви­зна­н­ня такого обʼ­єд­на­н­ня пере­творює їх на Н., а не інші спільні якості, якими б вони не були.

Б. Андерсон також вважав Н. штучно створюваними, уявними спільнотами. Натомість пред­ставники психологічно-культурологічного тлумаче­н­ня нації (Р. Емерсон, К. Рен­нер) сконцентрувалися на іншому вимірі феномену. Ав­стромарксист К. Рен­нер пере­конував, що Н. — культурне спів­товариство, спільнота, союз осіб, які однаково мислять та однаково роз­мовляють (важливі перед­умови її виникне­н­ня — національно-духовна культура, спільна літературна мова). Пред­ставники психологічного напряму були пере­конані, що для існува­н­ня Н. більш важливі національна солідарність, сві­домість і характер, ніж інші загальнови­знані атрибути Н.

В Україні психологічний напрям Н. пред­ставляли О. Бочковський і В. Старосольський. Ос­тан­ній ви­значав Н. як політично активну спільноту, само­стійний центр культури, індивідуальність не лише у політичному, а й культурному сенсі, її головною ідентифікаційною характеристикою вважав національну сві­домість і політичну волю. Обʼєктивні чин­ники творе­н­ня Н. — культуру, мову, релігію — В. Старосольський називав народністю, тому Н., від­повід­но до його вче­н­ня, є політично активною народністю.

Західні дослідники ді­йшли висновку, що субʼєктив­не пере­кона­н­ня членів Н. у тому, що вона існує, є провід­ним, всі інші характеристики можуть варіюватися.

Ви­значальною особливістю Н. часто вважають мову, але вона лише в окремих випадках виняткова для неї, окремі Н. взагалі ідентифікують себе як багатомовні (напр., швейцарська). На від­міну від мови, національна культура є унікальним для Н., однак вона також містить багато елементів, спільних з іншими Н.

Найпопулярніші теорії Н. — етнічна та політична, що заклали найпоширеніше сучасне ро­зумі­н­ня цього феномену. Вони утвердили два під­ходи до Н.:

• як до політичної спільноти, оформленої у державу,
• як до етнічної спільноти.

Політична теорія Н. сформувалася у 16–17 ст., її засновником називають нідерландського право­знавця Г. Ґроція. Теорія швидко поширилася, і термін «нація» втратив у концепціях окремих авторів будь-яке етнічне забарвле­н­ня.

Прихильники політичної теорії Н. вважають її політичною спільнотою, що має власну державу або намагається реалізувати право на самови­значе­н­ня, домагаючись її утворе­н­ня або від­родже­н­ня, якщо така держава колись існувала. Раніше у такий спосіб від­різняли категорію «нація» від категорії «етнос» — дослідники були пере­конані, що нацією може називатися лише той етнос, який вже сформував власну державу (кожен етнос у процесі етногенезу намагається створити власну державу і, таким чином, пере­творитися у Н.); нині до Н. зараховують також етноси, які лише намагаються створити власну державу. Нацією вважають політичну спільноту, до складу якої входять всі громадяни держави незалежно від їхнього етнічного походже­н­ня (такого по­гляду притримуються й українські етнополітологи).

Остан­нім часом національні держави здебільшого намагаються сформувати політичні Н. навколо державотворчих етнічних Н. На противагу політичній, у Німеч­чині в 19 ст. сформульовано етнічну концепцію Н., що ґрунтувалася на основі психологічної та культурної теорій Н. і ви­знан­ні пріоритету етнокультурних чин­ників. Етнічна концепція Н. швидко поширилася у країнах Східної Європи. У 1920–30-х pp. етнічну теорію покладено в основу ідеології націонал-соціалізму (нацизму), у 1950-х pp., у звʼязку з етнічним ренесансом та політизацією етнічності, вона набула популярності в США та країнах Західної Європи. Етноси почали вимагати статусу Н., політизуючи свої вимоги. Американський соціолог П. Ван ден Берґ навіть називав Н. політично сві­домою етнічністю, яка вимагає державності тільки тому, що є етнічністю.

Літ.: A. Smith. The Ethnic Origin of Na­tion. Oxford, 1986; B. Anderson. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread on Nationalism. London, 1991.

І. О. Кресіна, В. А. Явір

Завантажити статтю