Націонал-ухильництво

Визначення і загальна характеристика

НАЦІОНА́Л-УХИ́ЛЬНИЦТВО — ідеологічний штамп, який використовували в СРСР під час агітаційно-пропагандистської роботи щодо членів партії, що в теорії і практиці національної політики «пере­оцінювали, пере­більшували значе­н­ня місцевих особливостей». Ро­зумі­н­ня поня­т­тя «Н.-у.» не зав­жди було однаковим і змінювалося залежно від політичної ситуації, проте його завжди повʼязували з «дрібнобуржуазним» впливом. До націонал-ухильників традиційно уналежнювали тих членів національних компартій, по­гляди яких не збігалися з лінією московського керівництва. При цьому суть їхніх по­глядів між собою могла істотно від­різнятися. Найбільш ві­домі персоніфіковані вияви Н.-у.: «султан-галієвщина» (М. Султан-Галієв — засновник ісламсько-соціалістичної ідеології), «шумськізм» (див. О. Шумський), «волобуєвщина» (див. М. Волобуєв), «хвильовізм» (див. М. Хвильовий), «скрипниківщина» (див. М. Скрипник), а також грузинське націонал-ухильництво поч. 1920-х рр.

Ставле­н­ня радянських істориків до Н.-у. змінювалося залежно від політичної ситуації в країні, зокрема, у період лібералізації режиму в 1960-х — на поч. 1970-х рр. імʼя М. Скрипника вилучено з пере­ліку націонал-ухильників. В УСРР у 1920-х рр. поня­т­тя «націонал-ухильництво» не отримало широкого роз­по­всюдже­н­ня. Це зумовлено проголоше­н­ням 1923 на 12-му зʼ­їзді РКП(б) початку політики «коренізації», важлива складова якої — боротьба з двома ухилами в національному питан­ні, або, як їх на­звав 1930 Й. Сталін, «повзучими ухилами» — місцевим націоналізмом та великодержавним шовінізмом. Таким чином, термін «націонал-ухильництво» не мав чіткого смислового навантаже­н­ня. Крім цього, основною небезпекою до 1933 офіційно вважали великодержавний шовінізм. Натомість для по­значе­н­ня боротьби з націонал-комуністами говорили про ухил до українського націоналізму, націоналістичний ухил О. Шумського, М. Хвильового, М. Волобуєва.

1933 Н.-у. стало ключовим терміном в агітаційно-пропагандистській роботі компартійних органів й отримало широке роз­по­всюдже­н­ня під час ініці­йованого Москвою на­ступу на М. Скрипника та його прихильників. Термін остаточно закріплено після ви­зна­н­ня в листопаді 1933 ухилу до українського націоналізму основною небезпекою в національному питан­ні та поширено на пред­ставників усіх ухилів до українського націоналізму 1920-х рр., а фактично — на прихильників українського націонал-комунізму. Його утверджен­ню сприяла по­ступова від­мова компартійного керівництва навіть від декларації про боротьбу з ухилом до великодержавного шовінізму. Під час боротьби зі «скрипниківщиною» її ідеологи, серед іншого, звинувачували скрипниківців у націонал-більшовизмі (М. Попов), ідеологія якого, ре­презентована М. Устряловим, на­справді була антиподом націонал-комунізму. Комуністична пропаганда за­звичай роз­різняла націонал-ухильників (членів комуністичної партії) та українських буржуазних націоналістів, проте цього дотримувалися не завжди — членів ЦК КП(б)У П. Любченка і А. Хвилю 1937 звинуватили саме в українському буржуазному націоналізмі. Остан­нім серед керівництва КПУ в Н.-у. 1972 звинуватили П. Шелеста. За­гроза подібного звинуваче­н­ня була по­стійною для членів КПУ, тому значна частина комуністів в УРСР намагалася убезпечити себе шляхом байдужо-нігілістичного ставле­н­ня до національних потреб українців.

Літ.: Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. Мюнхен, 1979; Агурский М. Идеология национал-большевизма. Париж, 1980; J. Mace. Communism and the dilemmas of national liberation: National communism in Soviet Ukraine, 1918–1933. Cambridge, 1983; Мейс Д., Панчук М. Український національний комунізм: Трагічні ілюзії. К., 1997; Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? К., 1998.

Г. Г. Єфіменко

Завантажити статтю