Оперативне мистецтво

Визначення і загальна характеристика

ОПЕРАТИ́ВНЕ МИСТЕ́ЦТВО — складова воєн­ного мистецтва, що охоплює теорію та практику під­готовки й веде­н­ня спільних і само­стійних операцій (бо­йових дій) угрупова­н­нями військ (сил), створеними на основі обʼ­єд­нань (зʼ­єд­нань) видів Збройних сил, окремих родів військ із залуче­н­ням сил і засобів інших складових сил оборони. За­ймає проміжну ланку між воєн­ною стратегією та воєн­ною тактикою.

Теорія О. м. — система наукових знань про закономірності, принципи, форми, зміст, способи під­готовки та веде­н­ня операцій та ін. форм воєн­них дій оперативного рівня; практика — діяльність командувачів, штабів (органів військових управлінь) і військ (сил) під час під­готовки та веде­н­ня операцій (бо­йових дій) з метою найбільш повної реалізації бо­йового потенціалу військ (сил) під час викона­н­ня по­ставлених зав­дань.

О. м. є наймолодшою складовою воєн­ного мистецтва, у роз­витку якої ви­окремлюють 6 періодів. У 1-й період (від серед. до кін. 19 ст.) зародилося О. м. як результат змін у практиці воєн. мистецтва. Вони були спричинені пере­ходом від епохи наполеонівських війн до війн зі значним роз­махом воєн­них дій, їх вели армії із викори­ста­н­ням оновленої матеріал. частини, зокрема залізниць, теле­графу, далекобійної артилерії. Форми воєн­них дій у вій­нах 19 ст. ви­йшли за рамки лише тактики та воєн. стратегії, що спричинило появу терміна «велика тактика».

Важливою подією 2-го періоду (поч. — кін. 1-ї чв. 20 ст.) стала Мукден. битва (лютий–березень 1905) — ключова на суходолі під час російсько-японської вій­ни. Її елементи — прообраз армійської операції, подальший роз­виток якої від­бувся в роки Першої світової вій­ни. Тоді ж виникла і фронтова операція, закладено теоретичні основи О. м. Власне термін «оперативне мистецтво» за­провадив радянський військовий теоретик О. Свєчин у праці «Стратегия» (Москва; Ленин­град, 1926). У цей же час у радянській теорії воєн­ного мистецтва остаточно закріплено його поділ на 3 складові: тактику, О. м., воєн­ну стратегію. У теорії воєн­ного мистецтва Заходу такий поділ від­бувся пізніше, зокрема у США — у 1982.

Основні здобутки роз­витку теорії О. м. у 3-му періоді (від кін. 1-ї чв. 20 ст. до поч. Другої світової вій­ни): теорія глибокої операції, роз­роблена у СРСР В. Тріандафіл­ловим; по­гляди на під­готовку та веде­н­ня операцій, що ґрунтувалися на ідеї бліцкриґу (нім. Blitzkrieg — «блискавична вій­на»), а також Е. Людендорфа, викладені ним у праці «Der total Krieg» («Тотальна вій­на», Мюнхен, 1935). Спільна риса радянського і німецького по­глядів у той час — на­да­н­ня пере­ваги активним на­ступальним операціям, у результаті проведе­н­ня яких мала бути стрімко прорвана оборона противника на всю її оперативну глибину. Оперативна оборона у СРСР і Німеч­чині належала до другорядних форм дій. Загальна тенденція в роз­витку теорії О. м. перед 2-ю світовою вій­ною — акцент на веден­ні маневрених дій великого мас­штабу з широким за­стосува­н­ням авіації та танків, на морських театрах воєн­них дій — авіанос. і під­водного флотів.

2-а світова вій­на надала значний поштовх для роз­витку О. м. у 4-й період (від поч. 2-ї світової вій­ни до серед. 1950-х рр.), результатом чого стало виріше­н­ня про­блем завоюва­н­ня та утрима­н­ня панува­н­ня в повітрі, прориву під­готовленої оборони на всю її оперативну глибину, оточе­н­ня та роз­грому знач. угруповань противника, удосконале­н­ня способів веде­н­ня оборон­них операцій за рахунок під­вище­н­ня стійкості та активності оборони. Досвід класичних дій у 2-й світовій вій­ні був під­ґрунтям роз­витку способів веде­н­ня морських, повітр., мор. десант., повітряно-десант., протидесант. операцій, систематичних бо­йових дій різнорідних сил флоту на морських комунікаціях противника, операцій з оборони та поруше­н­ня мор. комунікацій против­ника. У результаті пошуку ефективних форм боротьби з партизанами та створе­н­ня «активного фронту» в тилу противника зародилися спеціальні операції. У США та СРСР із накопиче­н­ням ядерної зброї та термо­ядерної зброї роз­почали роз­робляти різноманітні засоби її до­ставки до цілей, що від­кривало нові горизонти для роз­витку О. м.

Ви­значальні чин­ники 5-го періоду (від серед. 1950-х рр. до заверше­н­ня епохи «холодної вій­ни»): роз­виток ядер. зброї, пере­оснаще­н­ня військ новим озброє­н­ням, зокрема засобами до­ставки ядер. зброї в тактичну, оперативну й стратегічну глибину побудови противника, зміна по­глядів на способи роз­вʼяза­н­ня вій­ни, мілітаризація навколозем. космосу. По­гляди на веде­н­ня операцій за­кріп­лювали у від­повід­них оперативних концепціях, найві­доміші серед яких — концепція НАТО «Follow-on Forces Attack» («Боротьба з другими ешелонами»), концепція США «AirLand Battle» («Повітряно-наземна битва»). У локальних вій­нах і збройних конфліктах 5-го періоду зародилася стабілізац. операція та отримала подальший роз­виток спец. операція.

Від заверше­н­ня епохи «холодної вій­ни» триває 6-й період. Основними змінами у характері веде­н­ня операцій стали: посиле­н­ня ролі високоточної зброї, роботизованої зброї та зброї на нових фізичних принципах; роз­ми­т­тя від­мін­ностей між мирним та воєн­ним часом, між фронтом та тилом; роз­шире­н­ня спектра акторів воєн­ного конфлікту за рахунок дружніх, нейтральних, ворожих сил, місцевого населе­н­ня, між­народних та не­урядових організацій, ЗМІ; збільше­н­ня в складі основних акторів воєн­ного конфлікту питомої ваги нерегулярних формувань; зро­ста­н­ня ролі асиметричних дій. У результаті роз­витку інформаційних технологій виникли інформаційна, психологічна (зокрема й ІПсО) та кібернетична операції. Результатами інтеграції сил і засобів різних видів ЗС, що здатні одночасно вести скоординовані дії в різних фізичних сферах (суходіл, море, повітряно-космічний, інформаційний, кібернетичний простори), стали зародже­н­ня та роз­виток способів веде­н­ня обʼ­єд­наної операції.

Збройна агресія РФ проти України у 2014 актуалізувала пита­н­ня щодо удосконале­н­ня моделі організації оборони держави, а це, у свою чергу, зумовило необхідність пере­гляду змісту вітчизняного воєн­ного мистецтва. Від­так воно роз­вивається від­повід­но до засад все­­осяжної оборони України та з урахува­н­ням за­провадже­н­ня в силах оборони принципів і стандартів держав — членів НАТО.

Літ.: Ис­серсон Г. Эволюция оперативного искус­ства. Москва, 1937; Иванов С. П., Фокин Н. А., Антонов Н. А., Гутченко Н. И. и др. Воен­ное искус­ство во Второй мировой войне (стратегия и оперативное искус­ство): Учеб. Москва, 1973; С. Chang. Searching for a Different Understanding of Operational Art. Fort Leavenworth, 2016; Попов И., Хамзатов М. Война будущего: Концептуальные основы и практические выводы. Очерки стратегической мыс­ли. Москва, 2018; C. Wilson, Jr. Blythe. A History of Operational Art // Military review. 2018, Nov.–Dec.

А. В. Голованов

Завантажити статтю