Оперативне мистецтво

ОПЕРАТИ́ВНЕ МИСТЕ́ЦТВО — складова воєнного мистецтва, що охоплює теорію та практику підготовки й ведення спільних і самостійних операцій (бойових дій) угрупованнями військ (сил), створеними на основі об’єднань (з’єднань) видів Збройних сил, окремих родів військ із залученням сил і засобів інших складових сил оборони. Займає проміжну ланку між воєнною стратегією та воєнною тактикою.

Теорія О. м. — система наукових знань про закономірності, принципи, форми, зміст, способи підготовки та ведення операцій та ін. форм воєнних дій оперативного рівня; практика — діяльність командувачів, штабів (органів військових управлінь) і військ (сил) під час підготовки та ведення операцій (бойових дій) з метою найбільш повної реалізації бойового потенціалу військ (сил) під час виконання поставлених завдань.

О. м. є наймолодшою складовою воєнного мистецтва, у розвитку якої виокремлюють 6 періодів. У 1-й період (від серед. до кін. 19 ст.) зародилося О. м. як результат змін у практиці воєн. мистецтва. Вони були спричинені переходом від епохи наполеонівських війн до війн зі значним розмахом воєнних дій, їх вели армії із використанням оновленої матеріал. частини, зокрема залізниць, телеграфу, далекобійної артилерії. Форми воєнних дій у вій­нах 19 ст. вийшли за рамки лише тактики та воєн. стратегії, що спричинило появу терміна «велика тактика».

Важливою подією 2-го періоду (поч. — кін. 1-ї чв. 20 ст.) стала Мукден. битва (лютий–березень 1905) — ключова на суходолі під час російсько-японської вій­ни. Її елементи — прообраз армійської операції, подальший розвиток якої відбувся в роки Першої світової вій­ни. Тоді ж виникла і фронтова операція, закладено теоретичні основи О. м. Власне термін «оперативне мистецтво» запровадив радянський військовий теоретик О. Свєчин у праці «Стратегия» (Москва; Ленинград, 1926). У цей же час у радянській теорії воєнного мистецтва остаточно закріплено його поділ на 3 складові: тактику, О. м., воєнну стратегію. У теорії воєнного мистецтва Заходу такий поділ відбувся пізніше, зокрема у США — у 1982.

Основні здобутки розвитку теорії О. м. у 3-му періоді (від кін. 1-ї чв. 20 ст. до поч. Другої світової вій­ни): теорія глибокої операції, розроблена у СРСР В. Тріандафілловим; погляди на підготовку та ведення операцій, що ґрунтувалися на ідеї бліцкриґу (нім. Blitzkrieg — «блискавична вій­на»), а також Е. Людендорфа, викладені ним у праці «Der total Krieg» («Тотальна вій­на», Мюнхен, 1935). Спільна риса радянського і німецького поглядів у той час — надання переваги активним наступальним операціям, у результаті проведення яких мала бути стрімко прорвана оборона противника на всю її оперативну глибину. Оперативна оборона у СРСР і Німеччині належала до другорядних форм дій. Загальна тенденція в розвитку теорії О. м. перед 2-ю світовою вій­ною — акцент на веденні маневрених дій великого масштабу з широким застосуванням авіації та танків, на морських театрах воєнних дій — авіанос. і підводного флотів.

2-а світова вій­на надала значний поштовх для розвитку О. м. у 4-й період (від поч. 2-ї світової вій­ни до серед. 1950-х рр.), результатом чого стало вирішення проблем завоювання та утримання панування в повітрі, прориву підготовленої оборони на всю її оперативну глибину, оточення та розгрому знач. угруповань противника, удосконалення способів ведення оборонних операцій за рахунок підвищення стійкості та активності оборони. Досвід класичних дій у 2-й світовій вій­ні був підґрунтям розвитку способів ведення морських, повітр., мор. десант., повітряно-десант., протидесант. операцій, систематичних бойових дій різнорідних сил флоту на морських комунікаціях противника, операцій з оборони та порушення мор. комунікацій против­ника. У результаті пошуку ефективних форм боротьби з партизанами та створення «активного фронту» в тилу противника зародилися спеціальні операції. У США та СРСР із накопиченням ядерної зброї та термоядерної зброї розпочали розробляти різноманітні засоби її доставки до цілей, що відкривало нові горизонти для розвитку О. м.

Визначальні чинники 5-го періоду (від серед. 1950-х рр. до завершення епохи «холодної вій­ни»): розвиток ядер. зброї, переоснащення військ новим озброєнням, зокрема засобами доставки ядер. зброї в тактичну, оперативну й стратегічну глибину побудови противника, зміна поглядів на способи розв’язання вій­ни, мілітаризація навколозем. космосу. Погляди на ведення операцій за­кріп­лювали у відповідних оперативних концепціях, найвідоміші серед яких — концепція НАТО «Follow-on Forces Attack» («Боротьба з другими ешелонами»), концепція США «AirLand Battle» («Повітряно-наземна битва»). У локальних вій­нах і збройних конфліктах 5-го періоду зародилася стабілізац. операція та отримала подальший розвиток спец. операція.

Від завершення епохи «холодної вій­ни» триває 6-й період. Основними змінами у характері ведення операцій стали: посилення ролі високоточної зброї, роботизованої зброї та зброї на нових фізичних принципах; розмиття відмінностей між мирним та воєнним часом, між фронтом та тилом; розширення спектра акторів воєнного конфлікту за рахунок дружніх, нейтральних, ворожих сил, місцевого населення, міжнародних та неурядових організацій, ЗМІ; збільшення в складі основних акторів воєнного конфлікту питомої ваги нерегулярних формувань; зростання ролі асиметричних дій. У результаті розвитку інформаційних технологій виникли інформаційна, психологічна (зокрема й ІПсО) та кібернетична операції. Результатами інтеграції сил і засобів різних видів ЗС, що здатні одночасно вести скоординовані дії в різних фізичних сферах (суходіл, море, повітряно-космічний, інформаційний, кібернетичний простори), стали зародження та розвиток способів ведення об’єднаної операції.

Збройна агресія РФ проти України у 2014 актуалізувала питання щодо удосконалення моделі організації оборони держави, а це, у свою чергу, зумовило необхідність перегляду змісту вітчизняного воєнного мистецтва. Відтак воно розвивається відповідно до засад все­осяжної оборони України та з урахуванням запровадження в силах оборони принципів і стандартів держав — членів НАТО.

Завантажити статтю