ОРГАНІЗА́ЦІЯ УКРАЇ́НСЬКИХ НАЦІОНАЛІ́СТІВ (бандерівців) — націоналістична революційна політична організація. Створена на чолі з С. Бандерою внаслідок роз­колу єдиної ОУН у лютому 1940. У різні часи та частина ОУН, що обʼ­єд­налася навколо С. Бандери та в подальшому ви­знавала його провід­ником, мала різні назви: ОУН революційна — ОУН(р), ОУН само­стійників-державників — ОУН СД, ОУН революціонерів-бандерівців — ОУН(р-б), проте у широкому вжитку її ви­значали як ОУН(б), або бандерівці. Ставила за головну мету своєї діяльності утворе­н­ня революційно-визвольним шляхом Української Соборної Само­стійної Держави (УССД) у межах історико-етно­графічних теренів прожива­н­ня української нації.

На кінець 1939 — початок 1940 процес роз­колу ОУН після смерті Є. Коновальця став доконаним фактом, коли 10 лютого 1940 в окупованому німцями м. Краків (адміністративної столиці Генеральної губернії) прихильники С. Бандери (26 провід­ників Кра­йової екзекутиви) організували Революційний Провід ОУН. Збережено усталену від 1929 вже легендарну назву — ОУН. Того ж дня заявлено про недовіру Проводу ОУН (ПУН) на чолі з А. Мельником, якого звинувачено у недо­статній активності, «лібералізмі» та узурпації влади в ОУН старим поколі­н­ням, яке втратило вплив та авторитет в Україні, а також діяльності в ньому польських агентів. Бандерівці вимагали змінити тактику щодо пер­спектив взаємин із Німеч­чиною (в контекс­ті майбутньої війни з СРСР й початку революційного зриву в Україні), роз­шире­н­ня складу ПУН молодою креатурою на 8 членів з України тощо. В ухваленому від­повід­ному «Акті з 10 лютого 1940 р.», зокрема, за­значено: «Від­даємо керму Організації Українських Націоналістів у руки Степана Бандери і тих, кого він покличе…». С. Бандеру уповноважено керувати Центральним Проводом ОУН. 24 березня 1940 на кон­спіративній квартирі у Львові на таємній нараді най­авторитетніших членів від­новлено Кра­йову екзекутиву ОУН(р).

Офіційно організаційне оформле­н­ня ОУН(р) завершено 1–4 квітня 1941 на ІІ Великому зборі ОУН у Кракові. Загалом у зі­бран­ні взяли участь 68 пред­ставників ОУН(р) з усіх українських земель (зокрема 16 — з під­радянської України) та еміграції. Усі делегати ІІ Великого збору ОУН(р) працювали під спеціальними псевдонімами, затвердженими комітетом кон­гресу. Збір ухвалив Устрій ОУН. Джерелом влади і верховною владою в організації ви­значено Великий збір ОУН. Звичайний Великий збір мав скликати щонайменше раз на 5 років провід­ник ОУН, над­звичайний — її Велика Рада. До повноважень Великого збору ОУН належали: ухвале­н­ня основних законів ОУН та її про­грами; встановле­н­ня напрямів діяльності; вибори провід­ника, генерального судді та головного контролера; роз­гляд звітів діяльності провід­ника, Головної Ради, генерального судді та головного контролера ОУН. Було створено і ухвалено новий Тризуб-емблему, від­мін­ні нагрудні знаки, символіку тощо. ОУН взяла курс на національну революцію і визвольну боротьбу за здобу­т­тя УССД, основою вільного життя всього українського народу мусив бути «справедливий, націоналістичний су­спільний лад» — націократія, державною ідеологією — націоналізм. Держава мала стати національною на основах «сильної влади» та «одної політичної організації провід­ного національного активу» — ОУН. Ідеології ОУН(р) у 1941 були притаман­ні ксенофобія (до окремих народів, зумовлена їхньою імперською щодо українців історичною спадщиною) й антисемітизм. Її основні світо­глядні принципи: ідеалізм, волюнтаризм, ідея створе­н­ня людини нового типу, месіанство, ідея органічності нації та вищості її інтересів над усіма іншими інтересами в су­спільстві. Соціально-економічні про­блеми трактували у дусі етатистського патерналізму. Державу пред­ставляли як головний ін­ститут, від­повід­альний за роз­вʼяза­н­ня соціально-економічних про­блем. Вона мала забезпечувати соціальну злагоду в су­спільстві у по­єд­нан­ні з корпоративно-професійними обʼ­єд­на­н­нями. Після затвердже­н­ня рішень ІІ Великого збору обрано керівний склад ОУН(р): провід­ника (С. Бандеру), Велику Раду та Головний Провід.

30 червня 1941 ОУН(р) у Львові скликала контрольовані нею Національні збори, що проголосили Акт від­новле­н­ня Української Держави на західноукраїнських теренах (заплановано його по­вторне проголоше­н­ня незабаром у Києві). Урядом Української Держави стало Українське державне правлі­н­ня на чолі з Я. Стецьком — за­ступник С. Бандери у Проводі ОУН(р). Від­новлена Українська Держава мала бути союзницькою з націонал-соціалістичною Німеч­чиною. Однак влада А. Гітлера від­мовилася ви­знати проголошену ОУН державу й не­вдовзі керівництво і члени організації за­знали політичних ре­пресій та арештів (3 липня заарештовано С. Бандера, 12 липня — Я. Стецько). Від­тоді урядуючим провід­ником ОУН(р) став М. Лебедь, який 12 липня наказав організації по­ступово пере­ходити у під­пі­л­ля, а похідні групи ОУН(р) рушили в українське Закарпа­т­тя, Берестейщину і Пінщину, а головне — просувалися поза р. Збруч, через Проскурівщину, Житомирщину, Він­нич­чину на Київ, а далі — на Схід і Пів­день України.

Від­крита антиукраїнська політика офіційного Берліну й ре­пресії з боку німецьких окупаційних військових влади змусили Провід ОУН(р) скликати 19 вересня 1941 І конференцію ОУН, що від­булася у с. Сороки по­близу Львова. Фактичне керівництво організацією пере­брав на себе урядуючий провід­ник М. Лебедь, який зосередив значну увагу й зуси­л­ля на створен­ні Служби без­пеки ОУН(б), структурами якої були Боївки Служби без­пеки. Вирішено діяти у двох рівноцін­них напрямах: користуючись усіма нагодами легальної роботи, працювати в культурних, політичних, адміністративних структурах окупаційної влади і одночасно пере­вести основну частину організаційних кадрів на нелегальне становище, готуючись, таким чином, до тривалої боротьби з Третім Райхом. Тоді ж назву змінено на ОУН СД. У грудні 1941 наказом коман­данта І. Климіва оголошено про організацію збройної боротьби за само­стійність Української Держави проти московських окупантів. Тоді ж до українського народу з від­повід­ним закликом звернувся й Кра­йовий Провід ОУН СД. Члени ОУН повин­ні чинити пасивний спротив німецькій владі, саботувати усі її заходи, пере­шкоджати по­стачан­ню сільськогосподарських продуктів й від­правці робочої сили до Німеч­чини, також вироблено докладні ін­струкції щодо веде­н­ня партизанської війни.

У квітні 1942 по­близу смт Новий Яричів Львівської обл. від­булася ІІ конференція ОУН СД. Від­повід­но до її рішень осередки ОУН СД роз­почали під­готовку до роз­горта­н­ня власних збройних сил. Ця робота з різним ступенем інтенсивності тривала у Галичині, на Волині й Поліс­сі, де вже існували збройні під­роз­діли Української пов­станської армії «Поліська Січ» Тараса Бульби (Боровця). У жовт­ні 1942 у Львові М. Лебедь провів конференцію військових референтів, на якій ухвалено остаточне ріше­н­ня про роз­горта­н­ня «ЗС ОУН» — під­пільної української армії. На початку листопада 1942 у Львові від­булося таємне засі­да­н­ня Центрального Проводу за участі членів похідних груп і під­пільників з Великої України. На військовій конференції Проводу ОУН СД (Львів, початок грудня 1942) роз­горілася дис­кусія щодо тактики і стратегії пов­станського руху в умовах окупації. М. Лебедь не під­тримав негайного пов­ста­н­ня проти окупаційної адміністрації, але ви­знав необхідність при­ступити до створе­н­ня власних збройних сил.

17–21 лютого 1943 у с. Теребежі (нині Золочів. р-ну Львів. обл.) проведено III конф. ОУН СД. Частина делегатів, пере­конана у близькій поразці Німеч­чини, висловилася за те, щоб якнайшвидше роз­почати боротьбу з німцями, зокрема кра­йовий провід­ник ОУН на західних землях М. Степаняк за­пропонував почати пов­ста­н­ня проти німців і вибити їх з України до приходу радянської армії, створити національний уряд і домогтися його ви­зна­н­ня західними союзниками СРСР. Однак делегати (кра­йовий провід­ник ОУН на пів­нічно-західних землях Д. Клячківський і військовий референт Проводу ОУН Р. Шухевич) вказували на необхідність боротьби з комуністами (радянськими партизанами) та поляками. Боротьба проти німців, на їхню думку, мала б носити характер само­оборони народу. На цій конференції власне й були остаточно вирішені пита­н­ня створе­н­ня УПА і ви­значено головних ворогів українського визвольного руху — нацистів і більшовиків.

13 травня 1943 на терміново скликаній нараді Проводу організації на Золочівщині Р. Шухевичу та його прибічникам вдалося остаточно усунути М. Лебедя з очільництва в ОУН. У засі­да­н­нях наради взяли участь: М. Лебедь, Р. Шухевич, Д. Маївський, М. Прокоп, М. Степаняк, З. Матла (інші члени Проводу не змогли прибути на ці збори). Йшлося, зокрема, про організаційні пита­н­ня, УПА, дії військових від­ділів Тараса Бульби (Боровця) та ОУН(м), становище на Волині й Поліс­сі, де на той час проводило рейд радянське партизанське зʼ­єд­на­н­ня С. Ковпака, намага­н­ня й шляхи під­порядкува­н­ня окремих збройних під­роз­ділів одному військовому центру з метою уникне­н­ня отаманщини та покраще­н­ня успіхів у боротьбі з нацистами та комуністами. Провід ОУН 13 травня 1943 очолив Р. Шухевич. Водночас «з практичних моментів, з уваги на тодішні над­звичайно трудні й небезпечні умови, в час, коли треба було скоро вирішувати, — по­становлено створити вужче тіло, що його зав­да­н­ням було б виносити виріше­н­ня між засі­да­н­нями Проводу в комплекті». Цей вужчий керівний орган отримав назву Бюро Проводу, до його складу уві­йшли Р. Шухевич (голова), З. Матла, Д. Маївський. Від­тоді організацію називали ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ). 21–25 серпня 1943 в умовах кон­спірації проведено ІІІ (над­звичайний) Великий збір ОУН. Головою Проводу ОУН на УЗ затверджено Р. Шухевича, який того року очолив не лише ОУН, а й політичну і збройну (як головний командир УПА від листопада 1943) національно-визвольну боротьбу українського народу за здобу­т­тя УССД. Великий збір під­тримав лінію Р. Шухевича–Д. Клячківського на створе­н­ня пов­станських формувань (УПА) і від­криту збройну боротьбу проти «двох окупантів-імперіалістів» — Третього Райху і СРСР. Також роз­глянуто необхідність транс­формації старих ідей і прийня­т­тя нової про­грами. Від­тоді ОУН на УЗ бачила майбутню Україну без офіційного насадже­н­ня світо­глядних доктрин і догм. У державі мала бути гарантована свобода друку, слова, думки, пере­конань, віри і світо­гляду, а також вільне віро­сповіда­н­ня і від­правле­н­ня релігійних обрядів (вільне ви­зна­н­ня і виконува­н­ня культів), що не супере­чать загальній (громадській) моралі. Не­зважаючи на згадку про виробничо-професійний поділ, без­класове су­спільство та домінацію-мету — здобу­т­тя УССД, у теорії держави ОУН на УЗ зʼяви­лися виразні консе­рвативні та ліберально-демократичні дефініції. Серед них — теза, що «ідеалом нової су­спільності є вільна людина», а соціально-політичний лад майбутньої держави ви­значено вже не як «націократія», а як «новий лад».

Певні уточне­н­ня й доповне­н­ня задекларовано у липні 1944 у Ві­дозві ОУН до українського народу у звʼязку зі створе­н­ням 10–15 липня 1944 Української головної визвольної ради, що «пере­ймає від­тепер керівниц­тво визвольною боротьбою українського народу». У ві­дозві, зокрема, наголошено, що ОУН бореться за Українську Державу, в якій був би дійсно «народний демократичний устрій» і справедливий соціальний лад, а також такий політичний лад, котрий забезпечував би владу за народом «шляхом справжніх вільних виборів до усіх державних органів влади від найвищих до нижчих», гарантував усі права та свободи людини і громадянина без різниці раси, національності, релігії та політичних пере­конань. Ці ж постулати під­тверджено й у Декларації Проводу ОУН, ви­даній у травні 1945 у звʼязку з закінче­н­ням 2-ї світової війни.

Навесні–восени 1944 Головний провід ОУН на українських землях через о. І. Гриньоха налагодив контакти з німецькими військовими і поліцейськими колами в Україні з метою звільне­н­ня з увʼязне­н­ня керівництва організації. Восени 1944 німці випустили з тюрем і концтаборів провід­них діячів обох ОУН. Колишні політвʼязні спільно з прибулими з України керівниками ОУН на українських землях провели на початку лютого 1945 у Відні конференцію, на якій створено Закордон­ний центр ОУН(б) на чолі з С. Бандерою. У серпні 1945 у м. Мюнхен (Німеч­чина) скликано 1-у конференцію проводу Закордон­ного центру ОУН, що ухвалила ріше­н­ня формувати мережу ОУН(б) в Європі на напів­легальних засадах. У цей час С. Бандера, критикуючи оунівських «демократів», називав їх «коньюнктуристами» і намагався скасувати по­станови ІІІ Великого Збору й повернутися до засад ідеології 1940–41. У цьому контекс­ті твердже­н­ня С. Бандери входили у певне протиріч­чя з думками Р. Шухевича, який на той час в Україні очолював ОУН, командував УПА й керував національно-визвольною боротьбою. У січні й у лютому 1946 у Мюнхені Закордон­ний центр ОУН скликав ширшу конференцію провід­ного членства організації (тих, хто коли-небудь пере­бував у Проводі ОУН або у її провід­них клітинах і кра­йових формаціях). У лютому 1946 узгоджено ріше­н­ня про заснува­н­ня Закордон­них частин ОУН (ЗЧ ОУН) як організаційної форми для членства в ОУН на чужині. Головою проводу ЗЧ ОУН обрано С. Бандеру. Однак до кінця 1946 через ідеологічні, тактичні та особисті роз­ходже­н­ня в еміграції виникла опозиція до С. Бандери, до якої уві­йшли Д. Ребет, Л. Ребет, М. Лебедь, В. Охримович, І. Бутковський та ін. Опозиція наполягала на демократизації ЗЧ ОУН, автономності структур УГВР і непідпорядкуван­ні їх ЗЧ ОУН, посилен­ні контактів з іншими політичними групами на чужині. Роз­вʼязати конфлікт мала скликана на­прикінці серпня 1947 по­близу м. Міт­тенвальд (Австрія) Альпійська конференція ЗЧ ОУН. На ній більшість із 30-ти присутніх під­тримала С. Бандеру і від­кинула вимоги опозиції. У результаті до червня 1948 опозиція, сконцентрована навколо Закордон­ного пред­ставництва УГВР, повністю ві­ді­йшла від ЗЧ ОУН. Конфлікт навколо ЗЧ ОУН намагалися у 1949–53 залагодити провід­ник ОУН на українських землях Р. Шухевич, згодом — В. Кук. Так, 1953 було за­пропоновано, щоб С. Бандера, З. Матла, Л. Ребет утворили Організаційне бюро ЗЧ ОУН. Угода про його створе­н­ня під­писана 21 грудня 1953, проте усі намага­н­ня поновити єд­ність ЗЧ ОУН виявилися марними, зокрема й через амбіції С. Бандери. У ті роки провід­ники ЗЧ ОУН висловлювали цілком очевидне захопле­н­ня націонал-синдикалізмом іспансько-португальського зразка, корпоративізмом А. де Салазара і фалангізмом Ф. Франко (інтегральним націоналізмом тогочасної Португалії та Іспанії) з їх контрольованою економікою, автаркією, корпоративізмом та соціальною «гармонізацією» (класовим спів­робітництвом). Натомість 1956 З. Матла і Л. Ребет заснували нову організацію — ОУН Закордон­ну — ОУН(з) (див. «Двійкарі»), її очолював до загибелі 1957 Л. Ребет, згодом — Б. Кордюк (1957–79), Д. Ребет (1979–92), А. Камінський (1992–2019).

ОУН на українських землях продовжувала під­пільну боротьбу з окупаційними режимами СРСР та її сателітів. Провід­ними ідеологами організації стали молодші по­братими провід­ника ОУН на українських землях Р. Шухевича — П. Федун, О. Дяків, В. Кук та ін., які вели заочну теоретично-ідеологічну дис­кусію з носіями старого націоналістичного світо­гляду С. Бандерою, Я. Стецьком, С. Ленкавським та ін. 1946–49 Провід ОУН на українських землях роз­робив 3 тактичні схеми боротьби: «Дажбог» (перед­бачала легалізацію низки під­пільних кадрів і створе­н­ня «легальної» мережі ОУН в Україні), «Олег» (під­готовка молодіжного кадрового резерву для під­пі­л­ля), «Орлик» (створе­н­ня міцних позицій під­пі­л­ля у Центральній і Східній Україні). Для реалізації за­значених тактичних схем Р. Шухевич спільно зі своїм най­ближчим оточе­н­ням під­готував від­повід­ні ін­структивні документи. Тим часом «демократизаційну» позицію Р. Шухевича, у свою чергу, під­твердила у червні 1950 конференція ОУН на українських землях, що прийняла «Уточне­н­ня і доповне­н­ня до про­грамових по­станов Третього Над­звичайного Великого Збору ОУН». У матеріалах цієї конференції майбутній соціально-політичний устрій України вже ви­значено не як «новий лад», а як «демократичний лад». 23 травня 1954 провід­ника ОУН на українських землях і очільника збройної боротьби та під­пі­л­ля В. Кука заарештували радянські спец­служби. Остан­ні групи оунівців на території УРСР радянській владі вдалося ліквідувати лише 1960, але окремі під­пільники пере­ховувалися до 1991.

Від 1954 ЗЧ ОУН втратили звʼязок з Україною, а спроби його від­новити завершилися невдачею. 15 жовтня 1959 у Мюнхені вбито С. Бандеру. Виконувача обовʼязків голови Проводу ЗЧ ОУН при­значено С. Ленкавського, офіційно його затверджено головою на VI конференції у жовтні–листопаді 1963. IV Великий збір ОУН(р-б) від­бувся у двох частинах навесні 1968. Формальний роз­поділ між ОУН на українських землях і ЗЧ ОУН ліквідовано, від­так організація продовжила діяльність під єдиним проводом з центром у Німеч­чині. Головою Проводу ОУН(р-б) (ЗЧ ОУН) обрано Я. Стецька, який обі­ймав цю посаду до 1986. У цей час певний вплив на ідеологію ОУН(р-б) мали ліберально-солідаристські і національно-консе­рвативні ідеї, що з часом корегували й транс­формували початкову ідеологію ОУН 1-ї половини 20 столі­т­тя. Від­так український націоналізм 20 столі­т­тя вже трактували значно ширше, не просто як визволе­н­ня нації, а як по­єд­на­н­ня націоналістичної ідеології та консе­рвативних (традиціоналістських) засад. Модель майбутньої Української Держави, роз­роблена ідеологами й провід­никами ОУН(р-б) й прийнята на її IV Великому зборі 1968, стала базовою для державницького баче­н­ня та ідеологічних засад організації аж до початку роз­валу СРСР та від­новле­н­ня Україною своєї незалежності. Усі подальші теоретично-ідеологічні по­станови та засади ОУН(р) чи її провід­ництва без­посередньо базувалися на від­повід­них По­становах IV Великого збору, як і, зокрема, робота й ріше­н­ня V-го (1974), VI-го (1981), VII-го (1987) та VIII-го (1991) Великих зборів ОУН. Після смерті Я. Стецька у 1986 виконувача обовʼязків голови Проводу ОУН(р-б) став В. Олеськів, у жовтні 1987 його обрано головою на VII Великому зборі. Тоді ж зроблено спробу поро­зумітися із Державним Центром УНР в екзилі. Пере­говори тривали до 1989 і завершилися без­результатно. 16 липня 1991 на VIIІ Над­звичайному Великому зборі головою Проводу організації обрана Я. Стецько, яка очолювала його до 2000. На Конференції українських націоналістів (28–29 березня 1992) створено нову політичну силу — Кон­грес українських націоналістів, що у статусі обʼ­єд­на­н­ня фактично еміграційної ОУН(р) та низки дрібних українських націоналістичних організацій оформилася в легальну політичну партійну структуру на своєму Установчому зʼ­їзді 18 жовтня 1992 у Києві на чолі з Я. Стецько. ОУН(р) продовжила існувати практично лише номінально. 2000 головою Проводу ОУН(р) обрано А. Гайдамаху, 2009 — С. Романіва, який майже по­стійно мешкав у Австралії. У Києві видають офіційні друковані органи ОУН — «Шлях пере­моги» та «Визвольний шлях».