Організація українських націоналістів (бандерівців), ОУН

ОРГАНІЗА́ЦІЯ УКРАЇ́НСЬКИХ НАЦІОНАЛІ́СТІВ (бандерівців) — націоналістична революційна політична організація. Створена на чолі з С. Бандерою внаслідок розколу єдиної ОУН у лютому 1940. У різні часи та частина ОУН, що об’єдналася навколо С. Бандери та у подальшому визнавала його провідником, мала різні назви: ОУН революційна — ОУН(р), ОУН самостійників-державників — ОУН СД, ОУН революціонерів-бандерівців — ОУН(р-б), проте у широкому вжитку її визначали як ОУН(б), або бандерівці. Ставила за головну мету своєї діяльності утворення революційно-визвольним шляхом Української Соборної Самостійної Держави (УССД) у межах історико-етнографічних теренів проживання української нації.

На кін. 1939 — поч. 1940 процес розколу ОУН після смерті Є. Коновальця став доконаним фактом, коли 10 лютого 1940 в окупованому німцями м. Краків (адм. столиці Генеральної губернії) прихильники С. Бандери (26 провідників Крайової екзекутиви) організували Рев. Провід ОУН. Збережено усталену від 1929 вже легендарну назву — ОУН. Того ж дня заявлено про недовіру Проводу ОУН (ПУН) на чолі з А. Мельником, якого звинувачено у недостатній активності, «лібералізмі» та узурпації влади в ОУН старим поколінням, яке втратило вплив та авторитет в Україні, а також діяльності в ньому польс. агентів. Бандерівці вимагали змінити тактику щодо перспектив взаємин із Німеччиною (в контексті майбутньої вій­ни з СРСР й початку рев. зриву в Україні), розширення складу ПУН молодою креатурою на 8 чл. з України тощо. В ухваленому відповідному «Акті з 10 лютого 1940 р.», зокрема, зазначено: «Віддаємо керму Організації Українських Націоналістів у руки Степана Бандери і тих, кого він покличе…». С. Бандеру уповноважено керувати Центральним Проводом ОУН. 24 березня 1940 на конспіративній квартирі у Львові на таємній нараді найавторитетніших чл. відновлено Крайову екзекутиву ОУН(р).

Офіційно організаційне оформлення ОУН(р) завершено 1–4 квітня 1941 на ІІ Великому зборі ОУН у Кракові. Загалом у зібранні взяли участь 68 представників ОУН(р) з усіх українських земель (зокрема 16 — з підрад. України) та еміграції. Усі делегати ІІ Великого збору ОУН(р) працювали під спец. псевд., затв. комітетом конгресу. Збір ухвалив Устрій ОУН. Джерелом влади і верхов. владою в організації визначено Великий збір ОУН. Звич. Великий збір мав скликати щонайменше раз на 5 р. провідник ОУН, надзвич. — її Велика Рада. До пов­новажень Великого збору ОУН належали: ухвалення осн. законів ОУН та її програми; встановлення напрямів діяльності; вибори провідника, ген. судді та гол. контролера; розгляд звітів діяльності провідника, Гол. Ради, ген. судді та гол. контролера ОУН. Було створено і ухвалено новий Тризуб-емблему, відмінні нагрудні знаки, символіку тощо. ОУН взяла курс на нац. революцію і визв. боротьбу за здобуття УССД, осно­вою вільного життя всього українського народу мусив бути «справедливий, націоналістичний суспільний лад» — націократія, держ. ідеологією — націоналізм. Держава мала стати національною на основах «сильної влади» та «одної політичної організації провідного національного активу» — ОУН. Ідеології ОУН(р) у 1941 були притаманні ксенофобія (до окремих народів, зумовлена їхньою імперською щодо українців істор. спадщиною) й антисемітизм. Її осн. світоглядні принципи: ідеалізм, волюнтаризм, ідея створення людини нового типу, месіанство, ідея органічності нації та вищості її інте­ресів над усіма ін. інтересами в суспільстві. Соц.-екон. проблеми трактували у дусі етатист. патерналізму. Державу представляли як гол. інститут, відповідальний за роз­в’я­зан­ня соц.-екон. проблем. Вона мала забезпечувати соц. злагоду в суспільстві у поєднанні з корпоративно-профес. об’єднаннями. Після затвердження рішень ІІ Великого збору обрано керів. склад ОУН(р): провідника (С. Бандеру), Велику Раду та Гол. Провід.

30 червня 1941 ОУН(р) у Львові скликала контрольовані нею Національні збори, що проголосили Акт відновлення Української Держави на зх.-укр. теренах (заплановано його повторне проголошення незабаром у Києві). Урядом Української Держави стало Укр. держ. правління на чолі з Я. Стецьком — заступник С. Бандери у Проводі ОУН(р). Відновлена Українська Держава мала бути союзницькою з націо­нал-соціаліст. Німеччиною. Однак влада А. Гітлера відмовилася визнати проголошену ОУН державу й невдовзі керівництво і чл. організації зазнали політ. репресій та ареш­тів (3 липня заарешт. С. Бандера, 12 липня — Я. Стецько). Відтоді урядуючим провідником ОУН(р) став М. Лебедь, який 12 липня наказав організації поступово переходити у підпілля, а похідні групи ОУН(р) рушили в укр. Закарпаття, Берестейщину і Пінщину, а головне — просувалися поза р. Збруч, через Проскурівщину, Житомирщину, Вінниччину на Київ, а далі — на Сх. і Пд. України.

Відкрита антиукр. політика офіц. Берліну й репресії з боку нім. окупац. військ. влади змусили Провід ОУН(р) скликати 19 вересня 1941 І конф. ОУН, що відбулася у с. Сороки побл. Львова. Фактичне керівництво організацією перебрав на себе урядуючий провідник М. Лебедь, який зосередив значну увагу й зусилля на створенні Служби безпеки ОУН(б), структурами якої були Боївки Служби безпеки. Вирішено діяти у двох рівноцінних напрямах: користуючись усіма нагодами легал. роботи, працювати в культур., політ., адм. структурах окупац. влади і одночасно перевести осн. частину організац. кадрів на нелегал. становище, готуючись, таким чином, до тривалої боротьби з Третім Райхом. Тоді ж назву змінено на ОУН СД. У грудні 1941 наказом команданта І. Климіва оголошено про організацію зброй. боротьби за самостійність Української Держави проти моск. окупантів. Тоді ж до українського народу з відповід. закликом звернувся й Крайовий Провід ОУН СД. Член ОУН повинні чинити пасив. спротив нім. владі, саботувати усі її заходи, перешкоджати постачанню с.-г. продуктів й відправці робочої сили до Німеччини, також вироблено докладні інструкції щодо ведення партизан. вій­ни.

У квітні 1942 побл. смт Новий Яричів Львівської обл. відбулася ІІ конференція ОУН СД. Відповідно до її рішень осередки ОУН СД розпочали підготовку до розгортання влас. ЗС. Ця робота з різним ступ. інтенсивності тривала у Галичині, на Волині й Поліссі, де вже існували збройні підрозділи Української повстанської армії «Поліська Січ» Тараса Бульби (Боровця). У жовт­ні 1942 у Львові М. Лебедь провів конф. військ. референтів, на якій ухвалено остаточне рішення про розгортання «ЗС ОУН» — підпіл. укр. армії. На поч. листопада 1942 у Львові відбулося таємне засідання Центр. Проводу за участі чл. похід. груп і підпільників з Великої України. На військ. конф. Проводу ОУН СД (Львів, поч. грудня 1942) розгорілася дискусія щодо тактики і стратегії повстан. руху в умовах окупації. М. Лебедь не підтримав негайного повстання проти окупац. адміністрації, але визнав необхідність приступити до створення влас. ЗС.

17–21 лютого 1943 у с. Теребежі (нині Золочів. р-ну Львів. обл.) проведено III конф. ОУН СД. Частина делегатів, переконана у близькій поразці Німеччини, висловилася за те, щоб якнайшвидше розпочати боротьбу з німцями, зокрема крайовий провідник ОУН на зх. землях М. Степаняк запропонував почати повстання проти німців і вибити їх з України до приходу рад. армії, створити нац. уряд і домогтися його визнання зх. союзниками СРСР. Однак делегати (крайовий провідник ОУН на пн.-зх. землях Д. Клячківський і військ. референт Проводу ОУН Р. Шухевич) вказували на необхідність боротьби з комуністами (рад. партизанами) та поляками. Боротьба проти німців, на їхню думку, мала б носити характер самооборони народу. На цій конф. власне й були остаточно вирішені питання створення УПА і визначено гол. ворогів укр. визв. руху — нацистів і більшовиків.

13 травня 1943 на терміново скликаній нараді Проводу організації на Золочівщині Р. Шухевичу та його прибічникам вдалося остаточно усунути М. Лебедя з очільництва в ОУН. У засіданнях наради взяли участь: М. Лебедь, Р. Шухевич, Д. Маївський, М. Прокоп, М. Степаняк, З. Матла (інші чл. Проводу не змогли прибути на ці збори). Йшлося, зокрема, про організац. питання, УПА, дії військ. відділів Тараса Бульби (Боровця) та ОУН(м), становище на Волині й Поліссі, де на той час проводило рейд рад. партизан. з’єднання С. Ковпака, намагання й шляхи підпорядкування окремих збройних підрозділів одному військ. центру з метою уникнення отаманщини та покращення успіхів у боротьбі з нацистами та комуністами. Провід ОУН 13 травня 1943 очолив Р. Шухевич. Водночас «з практичних моментів, з уваги на тодішні надзвичайно трудні й небезпечні умови, в час, коли треба було скоро вирішувати, — постановлено створити вужче тіло, що його завданням було б виносити вирішення між засіданнями Проводу в комплекті». Цей вужчий керів. орган отримав назву Бюро Проводу, до його складу увійшли Р. Шухевич (голова), З. Матла, Д. Маївський. Відтоді організацію називали ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ). 21–25 серпня 1943 в умовах конспірації проведено ІІІ (надзвич.) Великий збір ОУН. Головою Проводу ОУН на УЗ затв. Р. Шухевича, який того року очолив не лише ОУН, а й політ. і збройну (як гол. командир УПА від листопада 1943) нац.-визв. боротьбу українського народу за здобуття УССД. Великий збір підтримав лінію Р. Шухевича–Д. Клячківського на створення повстан. формувань (УПА) і відкриту збройну боротьбу проти «двох окупантів-імперіалістів» — Третього Райху і СРСР. Також розглянуто необхідність трансформації старих ідей і прийняття нової програми. Відтоді ОУН на УЗ бачила майбутню Україну без офіц. насадження світогляд. доктрин і догм. У державі мала бути гарантована свобода друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду, а також вільне віросповідання і відправлення реліг. обрядів (вільне визнання і виконування культів), що не супере­чать заг. (громад.) моралі. Незважаючи на згадку про вироб.-профес. поділ, безкласове суспільство та домінацію-мету — здобуття УССД, у теорії держави ОУН на УЗ з’яви­лися виразні консервативні та ліберал.-демократ. дефініції. Серед них — теза, що «ідеалом нової суспільності є вільна людина», а соц.-політ. лад майбутньої держави визначено вже не як «націократія», а як «новий лад».

Певні уточнення й доповнення задекларовано у липні 1944 у Відозві ОУН до українського народу у зв’язку зі створенням 10–15 липня 1944 Української головної визвольної ради, що «переймає відтепер керівниц­тво визвольною боротьбою українського народу». У відозві, зокрема, наголошено, що ОУН бореться за Українську Державу, в якій був би дійсно «народний демократичний устрій» і справедливий соц. лад, а також такий політ. лад, котрий забезпечував би владу за народом «шляхом справжніх вільних виборів до усіх державних органів влади від найвищих до нижчих», гарантував усі права та свободи людини і громадянина без різниці раси, національності, релігії та політ. переконань. Ці ж постулати підтверджено й у Декларації Проводу ОУН, виданій у травні 1945 у зв’язку з закінченням 2-ї світової вій­ни.

Навесні–восени 1944 Гол. провід ОУН на УЗ через о. І. Гриньоха налагодив контакти з нім. військ. і поліцей. колами в Україні з метою звільнення з ув’язнення кер. організації. Восени 1944 німці випустили з тюрем і концтаборів провід. діячів обох ОУН. Колишні по­літв’язні спільно з прибулими з України кер. ОУН на УЗ провели на поч. лютого 1945 у Відні конф., на якій створ. Закордон. центр ОУН(б) на чолі з С. Бандерою. У серпні 1945 у м. Мюнхен (Німеччина) скликано 1-у конф. проводу Закордон. центру ОУН, що ухвалила рішення формувати мережу ОУН(б) в Європі на напівлегал. засадах. У цей час С. Бандера, критикуючи оунів. «демократів», називав їх «коньюнктуристами» і намагався скасувати постанови ІІІ Великого Збору й повернутися до засад ідеології 1940–41. У цьому контексті твердження С. Бандери входили у певне протиріччя з думками Р. Шухевича, який на той час в Україні очолював ОУН, командував УПА й керував нац.-визв. боротьбою. У січні й у лютому 1946 у Мюнхені Закордон. центр ОУН скликав ширшу конф. провідного членства організації (тих, хто коли-небудь перебував у Проводі ОУН або у її провідних клітинах і крайових формаціях). У лютому 1946 узгоджено рішення про заснування Закордон. частин ОУН (ЗЧ ОУН) як організац. форми для членства в ОУН на чужині. Головою проводу ЗЧ ОУН обрано С. Бандеру. Однак до кінця 1946 через ідеол., тактичні та особисті розходження в еміграції виникла опозиція до С. Бандери, до якої увійшли Д. Ребет, Л. Ребет, М. Лебедь, В. Охримович, І. Бутковський та ін. Опозиція наполягала на демократизації ЗЧ ОУН, автономності структур УГВР і непідпорядкуванні їх ЗЧ ОУН, посиленні контактів з ін. політ. групами на чужині. Розв’язати конфлікт мала скликана наприкінці серпня 1947 поблизу м. Міттенвальд (Австрія) Альпій. конф. ЗЧ ОУН. На ній більшість із 30-ти присутніх підтримала С. Бандеру і відкинула вимоги опозиції. У результаті до червня 1948 опозиція, сконцентрована навколо Закордон. представництва УГВР, повністю відійшла від ЗЧ ОУН. Конфлікт навколо ЗЧ ОУН намагалися у 1949–53 залагодити провідник ОУН на УЗ Р. Шухевич, згодом — В. Кук. Так, 1953 було запропоновано, щоб С. Бандера, З. Матла, Л. Ребет утворили Організац. бюро ЗЧ ОУН. Угода про його створення підписана 21 грудня 1953, проте усі намагання поновити єдність ЗЧ ОУН виявилися марними, зокрема й через амбіції С. Бандери. У ті роки провідники ЗЧ ОУН висловлювали цілком очевидне захоплення націонал-синдикалізмом іспансько-португал. зразка, корпоративізмом А. де Салазара і фалангізмом Ф. Франко (інтеграл. націоналізмом тогочас. Португалії та Іспанії) з їх контрольов. економікою, автаркією, корпоративізмом та соц. «гармонізацією» (класовим співробітництвом). Натомість 1956 З. Матла і Л. Ребет заснували нову організацію — ОУН Закордонну — ОУН(з) (див. «Двійкарі»), її очолював до загибелі 1957 Л. Ребет, згодом — Б. Кордюк (1957–79), Д. Ребет (1979–92), А. Камінський (1992–2019).

ОУН на УЗ продовжувала підпіл. боротьбу з окупац. режимами СРСР та її сателітів. Провід. ідеологами організації стали молодші побратими провідника ОУН на УЗ Р. Шухевича — П. Федун, О. Дяків, В. Кук та ін., які вели заочну теор.-ідеол. дискусію з носіями старого націоналіст. світогляду С. Бандерою, Я. Стецьком, С. Ленкавським та ін. 1946–49 Провід ОУН на УЗ розробив 3 тактичні схеми боротьби: «Дажбог» (передбачала легалізацію низки підпіл. кадрів і створення «легал.» мережі ОУН в Україні), «Олег» (підготовка молодіж. кадрового резерву для підпілля), «Орлик» (створення міцних позицій підпілля у Центр. і Сх. Україні). Для реалізації зазнач. тактич. схем Р. Шухевич спільно зі своїм найближчим оточенням підготував відповідні інструктивні документи. Тим часом «демократизац.» позицію Р. Шухевича, у свою чергу, підтвердила у червні 1950 конф. ОУН на УЗ, що при­йняла «Уточнення і доповнення до програмових постанов Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН». У матеріалах цієї конф. майбутній соц.-політ. устрій України вже визначено не як «новий лад», а як «демократ. лад». 23 травня 1954 провідника ОУН на УЗ і очільника зброй. боротьби та підпілля В. Кука заарештували рад. спецслужби. Останні групи оунівців на тер. УРСР рад. владі вдалося ліквідувати лише 1960, але окремі підпільники переховувалися до 1991.

Від 1954 ЗЧ ОУН втратили зв’язок з Україною, а спроби його відновити завершилися невдачею. 15 жовтня 1959 у Мюнхені вбито С. Бандеру. В. о. голови Проводу ЗЧ ОУН призначено С. Ленкавського, офіц. його затв. головою на VI конф. у жовтні–листопаді 1963. IV Великий збір ОУН(р-б) відбувся у двох частинах навесні 1968. Формал. розподіл між ОУН на УЗ і ЗЧ ОУН ліквідовано, відтак організація продовжила діяльність під єдиним проводом з центром у Німеччині. Головою Проводу ОУН(р-б) (ЗЧ ОУН) обрано Я. Стецька, який обіймав цю посаду до 1986. У цей час певний вплив на ідеологію ОУН(р-б) мали ліберально-солідарист. і нац.-консер­вативні ідеї, що з часом корегували й трансформували початк. ідеологію ОУН 1-ї пол. 20 ст. Відтак укр. націоналізм 20 ст. вже трактували значно ширше, не просто як визволення нації, а як поєднання націоналіст. ідеології та консерватив. (традиціоналіст.) засад. Модель майбут. Української Держави, розроблена ідеологами й провідниками ОУН(р-б) й прийнята на її IV Великому зборі 1968, стала базовою для державниц. бачення та ідеол. засад організації аж до початку розвалу СРСР та відновлення Україною своєї незалежності. Усі подальші теор.-ідеол. постанови та засади ОУН(р) чи її провідництва безпосередньо базувалися на відповід. Постановах IV Великого збору, як і, зокрема, робота й рішення V-го (1974), VI-го (1981), VII-го (1987) та VIII-го (1991) Великих зборів ОУН. Після смерті Я. Стецька у 1986 в. о. голови Проводу ОУН(р-б) став В. Олеськів, у жовтні 1987 його обрано головою на VII Великому зборі. Тоді ж зроблено спробу порозумітися із Державним Центром УНР в екзилі. Переговори тривали до 1989 і завершилися безрезультатно. 16 липня 1991 на VIIІ Надзвич. Великому зборі головою Проводу організації обрана Я. Стецько, яка очолювала його до 2000. На Конф. укр. націоналістів (28–29 березня 1992) створ. нову політ. силу — Конгрес українських націоналістів, що у статусі об’єднання фактично еміграц. ОУН(р) та низки дрібних укр. націоналіст. організацій оформилася в легал. політ. парт. структуру на своєму Установчому з’їзді 18 жовт­ня 1992 у Києві на чолі з Я. Стецько. ОУН(р) продовжила існувати практично лише номінально. 2000 головою Проводу ОУН(р) обрано А. Гайдамаху, 2009 — С. Романіва, який майже постійно мешкав у Австралії. У Києві видають офіц. друк. органи ОУН — «Шлях перемоги» та «Визвольний шлях».

Літ.: Лебедь М. Українська Повстанська Армія. Рим, 1946, Нью-Йорк, 1987; Кричевський Р. ОУН в Україні — ОУН З і ЗЧ ОУН: Причинок до історії українського націоналістичного руху. Нью-Йорк, Торонто, 1962, Л., 1991; Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Мюнхен, 1968; Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Лисяк-Рудницький І. Істор. есе. Т. 2. К., 1994; Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН–УПА в Україні 1946–1956. К., 1999; G. Motyka. Ukrainska partyzantka: 1942–1960. Warsza­wa, 2005; Гай-Нижник П. Українська Держава: суспільно-політична модель і соціально-економічний лад в теорії та ідеології ОУН-б (1940–1990 рр.). К., 2020.

П. П. Гай-Нижник

Рекомендована література

1. Лебедь М. Українська Повстанська Армія. Рим, 1946, Нью-Йорк, 1987;
   Google ScholarInternet
2. Кричевський Р. ОУН в Україні – ОУН З і ЗЧ ОУН: Причинок до історії українського націоналістичного руху. Нью-Йорк, Торонто, 1962, Л., 1991;
   Google ScholarInternet
3. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Мюнхен, 1968;
   Google ScholarInternet
4. Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Лисяк-Рудницький І. Істор. есе. Т. 2. К., 1994;
   Google ScholarInternet
5. Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН–УПА в Україні 1946–1956. К., 1999;
   Google ScholarInternet
6. G. Motyka. Ukrainska partyzantka: 1942–1960. Warsza­wa, 2005;
   Google ScholarInternet
7. Гай-Нижник П. Українська Держава: суспільно-політична модель і соціально-економічний лад в теорії та ідеології ОУН-б (1940–1990 рр.). К., 2020.
   Google ScholarInternet

завантажити статтю