МЕ́ЛЬНИК Андрій Атанасович (псевдонім — Євген; 12. 12. 1890, с. Воля Якубова, нині Дрогобицького ра­йону Львівської області — 01. 11. 1964, м. Клерво, Велике герцогство Люксембурґ, похов. у Люксембурзі) — військовий і політичний діяч. Полковник Армії УНР. Закінчив Стрийську гімназію (нині Львівська область, 1910), на­вчався у Вищій земельній школі у Відні (1912–14). З початку 1-ї світової війни добровольцем вступив до Легіону УСС. Від квітня 1915 — командир сотні, яка брала участь у боях на г. Маківка та р. Стрипа. На початку вересня 1916 в бою на г. Лисоня пораненим потрапив у російський полон. Мельник утримували у таборі по­близу м. Царицин (нині Волго­град), де він по­зна­йомився з Є. Коновальцем і став одним із його най­ближчих соратників. На початку січня 1918 втік з полону і при­їхав до Києва. Взяв участь у формуван­ні Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, згодом неодноразово реорганізованого, служив у січових військових формаціях: командир куреня, помічник командира полку, начальник штабу загону й осадного корпусу, командир дивізії, помічник командира корпусу. Від­значився під час придуше­н­ня більшовицького пов­ста­н­ня у Києві (січень–лютий 1918) і у ході антигеть­манського пов­ста­н­ня (листопад–грудень того ж року). У лютому–червні 1919 — начальник штабу Армії УНР, липні–серпні — помічник командира групи Січових стрільців. У грудні 1919 інтернований польськими військами. Від липня 1920 мешкав у Празі, здобув фах інженера-лісника. Учасник створе­н­ня і член керівних органів УВО (серпень 1920), її кра­йовий коман­дант у Галичині (від 1922). У грудні 1923 заарештований польською поліцією, за участь у націоналістичному русі засуджений до 5-ти років увʼязне­н­ня. 

Після звільне­н­ня 1928 працював адміністратором лісів Львівської митрополії УГКЦ, зблизився з митрополитом Андреєм Шептицьким. 1929 взяв участь у заснуван­ні ОУН. Від­новив громадсько-політичну діяльність, зокрема 1932 став членом правлі­н­ня видавничої спілки «Діло», 1933 очолив головну раду асоціації греко-католицької молоді «Орли», також входив до Товариства українських комбатантів «Молода Громада» та ін. 1934 — член Сень­йорату УВО та голова Сенату ОУН. Після вбивства Є. Коновальця у жовтні 1938 обраний головою Проводу українських націоналістів (затверджений у серпні 1939 на 2-му Великому зборі ОУН у Римі). Внаслідок роз­колу в ОУН на початку 1940, зумовленому тактичними, ідеологічними і персональними роз­біжностями (див. «Бандерівці» та «Мельниківці»), очолив більш помірковане крило організації, ві­доме як ОУН(м). Від кінця 1941 пере­бував у Берліні під на­глядом та без права вільного пере­їзду. На початку 1944 заарештований і увʼязнений у концтаборі Заксенгаузен, на­прикінці того ж року звільнений. Проживав у м. Мюнхен (Німеч­чина) та Люксембурзі. 1947 на 3-му Великому зборі обраний довічним головою Проводу українських націоналістів. Намагався консолідувати політичне життя української еміграції, сприяв формуван­ню Української національної ради (1948). У 1957 за­пропонував ідею заснува­н­ня Світового кон­гресу українців та Світового союзу українців (реалізована 1967 зі створен­н­ням Світового кон­гресу вільних українців). Імʼям Мельника на­звано вулиці у містах України, зокрема у Львові, Івано-Франківську, Рівному, Дрогобичі. М. Мінчак у 1974 присвятив йому мемуарний нарис.