Козицький Пилип Омелянович

КОЗИ́ЦЬКИЙ Пилип Омелянович (11(23). 10. 1893, с. Летичівка, нині Монастирищенського р-ну Черкаської обл. — 27. 04. 1960, Київ) — композитор, музикознавець, педагог, музично-громадський діяч. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1943). Професор (1945).Член СКУ. З родини священика. Навчався у Київській духовній семінарії (1905), закінчив Київську духовну академію (1917). Під час навчання в Академії був диригентом її хору (1914–15). Належав до активних членів УАПЦ, зокрема виступив із доповіддю «Про українські церковні співи» на Всеукраїнському соборі УАПЦ (Київ, 1921). Закінчив Київську консерваторію (1920; кл. композиції Б. Яворського, гармонії та інструментування — Р. Ґлієра). Викладав у Київському (1918–24) та Харківському (1925–35) музично-драматичних інститутах та Київській консерваторії (від 1935; у 1944–49 — завідувач кафедри історії української музики, 1949–57 — історії української і зарубіжної музики, 1957–60 — історії музики). Один із засновників і керівників Комітету пам’яті М. Леонтовича (Київ, 1921), Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича (Київ, 1922, від 1926 — у Харкові), Всеукраїнського товариства революційних музикантів (Харків, 1928), Спілки радянських музикантів України (Харків, згодом Київ, 1932, від 1939 — Спілка радянських композиторів України, від 1957 — СКУ). Головний редактор журналу «Музика» (Київ, 1923–27), заступник головного редактора журналу «Музика масам» (Харків, 1928–31), «Радянська музика» (Харків, згодом Київ, 1933–41). У Харкові був також інспектором музики і головою Вищої музичної ради при Наркомосі УСРР (1925–35). У 1939–41 — художній керівник Республіканської філармонії. 1943–48 — заступник голови Комітету у справах мистецтв при РНК УРСР. Ініціатор створення і голова Хор. товариства УРСР при СКУ (1959; усі — Київ).

Особливості виховання, різнобічне знання співочих традицій (духовних і світських) зумовили спрямування творчих інтересів К. до хорової музики. У ранніх композиціях для церковних відправ помітне прагнення до новацій, розширення її стильових засад, пошукове поєднання елементів традицій стародавнього розспіву з національною стилістикою народно-пісенної інтонаційності. Ладово-гармонійні особливості й лінеарність фактури виявляють модерне мислення К., прагнення до оновлення музичної мови, хоча стиль музики наближався до романтизму, згодом до пост-романтизму. Навіть вільний метр у його творах сприймається як алюзія зі знаменними композиціями, стилізаціями, характерними для мистецьких тенденцій початку 1920-х рр. Короткочасне функціонування духовних творів, підготовлених К. до друку (за окремими винятками неопублікованих), спричинилося до їх забуття на батьківщині, на відміну від довгочасного репертуарного життя музики композитора в осередках української діаспори. Педагогічне і хормейстерське обдарування К. виявилося під час його співпраці з дитячим хором 1-ї Київської гімназії (згодом 1-ї трудової школи), що став найкращим дитячим колективом міста. М. Леонтович написав на прохання К. для його колективу декілька хорів до шкільної інсценізації казки Б. Грінченка «На Русалчин Великдень», успіх якої надихнув композитора на створення однойменної опери. Для свого хору К. опрацював близько 50 народних пісень; присвятив йому збірку «Десять шкільних хорів» (К., 1922), цим творам властива «новопісенна» манера розспіву поезій Т. Шевченка, Б. Грінченка, П. Куліша, Олександра Олеся, П. Тичини та інших. Унаочнення для дітей різних принципів музичного компонування покладено в основу хорового збірника «Волошки» (Х., 1926), де з інтонацій однієї теми («звукограми» імені поета В. Блакитного) вибудовано різні за формотворенням частини циклу сюїтного типу. Цикли концертно-хорових опрацювань народних пісень К. розвинули здобутки К. Стеценка й М. Леонтовича в цій галузі. У хоровому циклі «Вісім прелюдів-пісень» (К., 1923, присвяч. пам’яті М. Леонтовича), який одразу ж став репертуарним, — вибагливий добір пісень, цілісна циклічна драматургія, психологічне розкриття образів, віртуозна поліфонічна техніка, динамізм остинатно розробок («Ой дуб дуба», «Ой коляда-колядниця»). Циклам «Чотири народні пісні» (Х., 1927) і «Вісім українських народних новел» (Москва, 1938), де добір зразків здебільшого мотивовано класово-соціальною тематикою, притаманні глибинна настроєвість, лінійна техніка, синтез народно-підголоскової та імітаційної поліфонії, ладово-гармонійна динаміка. Еталоном художньої досконалості стала новела-веснянка «Не стелися, зелений кудрявчик».

Інтерес до циклічних композицій вирізняє також оригінальні хорові твори К. Диптихи «Червоний заспів» («Риємо, риємо» і «На зелені килими», сл. В. Чумака) // «Червоний заспів», К., 1925, вип. 1; «Червоним шляхом» («Голод», сл. М. Йогансена і «Нова Атлантида», сл. В. Сосюри) // Там само, вип. 3; «Дивний флот» («Плач Ярославни» і «Дивний флот», сл. П. Тичини; Х.; К., 1926) становлять новаторські спроби протиставлення двох контрастних картин як антиподів, об’єднаних єдиною художньою ідеєю циклу, а іноді й спільними стильовими елементами. Конструктивна ідея циклів-диптихів знайшла розвиток і в інших жанрах української музики. Цьому сприяли неабиякий інтерес до нових можливостей такого типу циклу й художня цінність композицій К., популярних серед музичних колективів. У 1940–50-х рр.

К. звертався до жанру кантат. Окрім кантати «Співцеві народу» (пам’яті М. Лисенка, 1942; сл. М. Рильського; у співавторстві з М. Вериківським), «Наше майбутнє» (1949), що залишилися в рукописі, ці твори присвячені заідеологізованій суспільно актуальній тематиці. Найбільший резонанс мала акапельна кантата «Пам’яті більшовика» (Москва, 1951; сл. М. Рильського; 3-частинний цикл для мішаного хору за композиційною структурою виростав із традицій давніх хорових концертів). У 1-й частині включення опрацьованої М. Леонтовичем пісні «Із-за гори сніжок летить» (без слів) як вступу до трагічного «Голову, друзі, схилімо у тузі» розвивало традиції використання народно-пісенного матеріалу в музиці для відправ (зокрема «Панахиди» К. Стеценка). На той час кантата К. була поодиноким сміливим нагадуванням про давні національні традиції для молодшої генерації композиторів. З-поміж концертних хорів К. глибиною змісту, етичністю вирізняються «Пісня про пісню» (К., 1956), «Народе мій» (у рукописі; обидва — сл. М. Рильського), засвідчуючи високий, не цілком реалізований потенціал їх автора. Велику популярність мав свого часу «Юнацький марш» (сл. В. Поліщука) // «Червоний заспів», 1925, вип. 2. Поодинокими опусами представлено у творчому доробку К. солоспіви і сольні пісні.

Неопублікованими залишилися ранні романси на слова П. Тичини (1920) і Г. Сковороди (1944). Видруковані зразки цього жанру досить різнопланові: пантеїстичне замилування природою, витончений ліризм у солоспівах на слова П. Тичини («А я у гай ходила», 1927; «Укрийте мене»), конфліктні зіставлення тематизму, типів вокальної артикуляції, ускладненої фактури супроводу в драматичному діалозі «Він шепнув мені» (сл. Р. Таґора; обидва — 1928; усі — Київ), дисонантна насиченість експресивної «Балади про ката» (сл. М. Терещенка; Х., 1933) засвідчують експериментальні пошуки індивідуалізованого відтворення художніх образів.

Значно традиційнішими видаються пісні повоєнного часу («Колискова», сл. М. Рильського; «Пісня про Гулю Корольову», сл. Є. Ільїна; обидві опубліковані у збірнику «Пісні та хори про Велику Вітчизняну війну», Москва, 1944). К. — автор першого в Україні твору для духового інструмента з оркестром — «Варіацій на народну пісню» для фагота й малого оркестру (1929). У камерно-інструментальній музиці ранні поодинокі спроби компонування фортепіанної сюїти («Сторінка дитинства», Москва) і Струнного квартету (у 2-х ч.; обидва — 1913) виявили найімпонуючі для К. жанри. У його доробку середини 1920-х рр. для струнного квартету створено «Варіації на купальську тему» (Х., 1925) й сюїту «Хореофрагменти» (1927, неопублікована). Варіаційний принцип покладено в основу Сюїти на башкирську тему для струнного квартету (2-а ред. — Москва, 1947). Неопублікованими й непоставленими залишилися оперні композиції К.: «Невідомі солдати» (1934, лібрето Л. Первомайського; 2-а ред. — «Жан Жірарден», 1937), а також «За Батьківщину» (1941, лібрето С. Кудаша й X. Ібрагімова).

Перша опера має ознаки музичної драми, наскрізну дію, симфонічний розвиток, розмаїту лейтмотивну систему, гармонійну загостреність музичного звучання, превалювання декламаційності в мовленні дійових осіб, виразні хорові епізоди. К. також писав музику до театральних вистав, зокрема театру «Березіль» Леся Курбаса (Київ, згодом Харків). У середині 1930-х рр. створив музику до кінофільмів: «Дочка партизана» (1934, озвучений 1937, реж. О. Маслюков), «Повінь» (реж. Л. Голуб, М. Садкович), «Сонячний маскарад» (реж. Є. Григорович; обидва — 1936; усі — «Українфільм», Одеса), згодом «Кубанці» (пісні на слова В. Сосюри, реж. М. Володарський, М. Красій), «Стожари» (реж. І. Кавалерідзе; обидва — 1939, Київська кіностудія художніх фільмів). У фільмах вдало ілюстровано зоровий ряд, часто за допомогою фольклорного матеріалу або оригінальної музики (пісня «Над нами, товаришу, небо прозоре» з кінофільму «Квітуча Україна», 1951, реж. А. Слісаренко). Фрагменти театральної та кіномузики композитор використав для оркестрових творів: з музики до п’єси Я. Лопатинського К. скомпонував програмну 4-частинну сюїту «Козак Голота» (Москва, 1934), з музики до кінофільму «Повінь» — сюїту «П’ять мініатюр» (1962), із кінофільму «Дочка партизана» — однойменну симфонічну поему (1963; обидві — Київ; усі — 2-а ред.). Музикознавча діяльність К. розпочалася фундаментальним дисертаційним дослідженням «Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування» (завершив 1917, у рукописі).

Розкриваючи визначальну роль цього закладу для розвитку музичної освіти і професіоналізму в Україні й Росії, молодий дослідник методологічно точно визначив здобутки найпродуктивніших просвітницьких етапів його історичного розвитку та стагнацію «пореформенного» (після 1819) звуження сфери освітньої діяльності. К. дослідив формування музичної освіти у братських школах України 16–18 ст. і принципи фахової підготовки у Київській духовній академії музикантів-регентів, співаків, теоретиків та композиторів, діяльність її знаменитого хору і його диригентів. Це дослідження, яке вважали втраченим, віднайдено через 52 р., вже після смерті К., воно виявилося концепційно й фактологічно багатим здобутком для музикознавців і культурологів; підготовлено до друку О. Шреєр-Ткаченко (К., 1971). К. створив низку оригінальних методичних розробок для освоєння специфіки музики, розуміння процесів формотворення, був автором перших цінних нарисів про творчість М. Леонтовича й К. Стеценка, розвідок про укр. нар. пісню тощо. Здійснив низку записів на грамплатівки. Серед учнів — М. Гордійчук, Н. Горюхіна, С. Грица, Л. Єфремова, Л. Івахненко, О. Малозьомова, Т. Некрасова, С. Павлишин, Л. Пархоменко, В. Таловиря, О. Шреєр-Ткаченко, 3. Юферова.

Рекомендована література

1. Альшванг А. Творчество Козицкого // Сов. музыка. 1934. № 12;
   Google Scholar Internet
2. Гордійчук М. П. О. Козицький: Нарис про життя і творчість. К., 1951, 1959;
   Google Scholar Internet
3. Фільц Б. Хорові обробки українських пісень П. О. Козицького // НТЕ. 1962. № 2;
   Google Scholar Internet
4. Михайлов М. П. О. Козицький. К., 1966;
   Google Scholar Internet
5. Некрасова Т. Хорові твори П. Козицького // УМ. 1968. Вип. 3;
   Google Scholar Internet
6. Боровик М. Віднайдене дослідження П. Козицького («Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування») // Музика. 1971. № 6;
   Google Scholar Internet
7. Уманець В. П. О. Козицький — учитель музики і співів // Там само. 1973. № 1;
   Google Scholar Internet
8. Гордійчук М. Пилип Козицький. К., 1985;
   Google Scholar Internet
9. Величко Н. Деятельность Ф. Е. Козицкого в области музыкального воспитания детей // Теория и история муз. исполнительства. К., 1989;
   Google Scholar Internet
10. Величко Н. П. О. Козицький і проблеми музичного виховання дітей // УМ. 1990. Вип. 25;
    Google Scholar Internet
11. Пархоменко Л. Хорова творчість // Історія укр. музики. Т. 4. К., 1992;
    Google Scholar Internet
12. Уманець В. Будівничий музичної культури // Музика. 1993. № 6;
    Google Scholar Internet
13. Гордійчук М. Народ його не забув // КіЖ. 1993, 23 жовт.;
    Google Scholar Internet
14. Юрченко М. Духовні твори композиторів 20-х років XX ст. К., 2004;
    Google Scholar Internet
15. Леоненко Я. Сторінками співпраці Леся Курбаса та П. Козицького // Укр. і світ. муз. культура: сучас. погляд: Наук. вісн. Нац. муз. академії України. К., 2005. Вип. 36, кн. 1.
    Google Scholar Internet

Завантажити статтю