КОВАЛЕ́НКО Леонід Микола­йович (28. 02. 1922, с. Германівка, нині Обухівського р-ну Київської обл. — 10. 07. 1983, Київ) — літературо­знавець, літературний критик. Чоловік Н. Калениченко, брат О. Ґрадаускенє. Кандидат філологічних наук (1954). Член СПУ (1954). Премія імені О. Білецького в галузі літературно-художньої критики (1988, посмертно). Учасник Другої світової війни. Державні та бо­йові нагороди СРСР. У роки війни друкував вірші та нариси в армійських газетах, 1942–45 вів фронтовий щоден­ник (опубліковано 1986). Закінчив Київський університет (1948). Від­тоді (до 1983) працював старшим науковим спів­робітником Ін­ституту літератури АН УРСР (Київ); водночас 1957–59 — за­ступник головного редактора журналу «Радянське літературо­знавство». Досліджував сучасну українську літературу, між­словʼянські літературні взаємини, творчість А. Малишка, П. Тичини, О. Гончара та ін. Автор роз­ділів у колективних збірниках «Історія Києва» (т. 2, 1960; 1964), «Історія української радянської літератури» (1964; 1965), «Історія української літератури» (у 2-х т., т. 2, 1988; у 8-ми т., т. 8, 1971; усі — Київ), «История советской многонациональной литературы» (Москва, у 5-ти т., т. 4, 1972, т. 6, 1974). Пере­кладав із литовської мови. Під­писав 1968 «Лист 139-ти» до Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, протестуючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні та Росії. Від­крито меморіальні дошки у Києві на вул. Б. Хмельницького, № 68 (скульптор М. Горловий), де К. жив, та у с. Германівка на будівлі школи, де він на­вчався; його імʼям на­звано вулицю у рідному селі.