Територіальна громада

ТЕРИТОРІА́ЛЬНА ГРОМА́ДА — сукупність жителів, обʼ­єд­наних по­стійним прожива­н­ням у межах села, селища, міста, що є само­стійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне обʼ­єд­на­н­ня жителів кількох населених пунктів, що мають єдиний адміністративний центр. Роз­виток децентралізації у різних країнах характеризувався особливостями парадигм громадівського устрою (поліси у Стародавній Греції, муніципії у Стародавньому Римі, громади в Україні-Русі, міста-комуни у Середньовічній Італії, маґдебурзьке право у землях Середньовічної Німеч­чини, комуни у Франції та ін.), що свідчить про тяглість муніципальних традицій протягом історії тієї чи іншої держави (громадівська модель в Україні, державницька — у Німеч­чині тощо). Втім, у сучасній муніципології майже не викликає сумнівів те, що ін­ститут місцевого самоврядува­н­ня тісно повʼязаний зі стародавнім громадівським самоврядува­н­ням та по суті генетично сходить до нього. Саме громадівська доктрина мала найбільш сут­тєвий вплив на децентралізаційні процеси та формува­н­ня тогочасного муніципального праворо­зумі­н­ня. Ідея громадоправства вперше зна­йшла своє втіле­н­ня у перших кон­ституційних актах на європейському континенті, коли поня­т­тя «самоврядува­н­ня» почали вживати у звʼязку з управлі­н­ням на місцях на­прикінці 18 — на початку 19 ст. (це зумовлено проголоше­н­ням принципу само­стійності громади від держави). Так, у Кон­ституції Бельгії (1831) закріплено громадівську владу, що існувала поряд із законодавчою, виконавчою та судовою владами та була рівноправною з ними.

В Україні більшість дослідників ведуть від­лік місцевого самоврядува­н­ня як першої форми публічної влади і соціального феномену з часів України-Руси або, навіть, із часів родоплемін­ної та військової демократії. Витоки українського національного кон­ституціоналізму та державності базуються саме на самоврядних ін­ститутах. У сучасній Україні правосубʼєктність Т. г. як первин­ного субʼєкта місцевого самоврядува­н­ня, носія його функцій і повноважень базується на ви­знаному та гарантованому Кон­ституцією України праві жителів на місцеве самоврядува­н­ня і ви­значена Законами України «Про місцеве самоврядува­н­ня в Україні» (1997), «Про спів­робітництво територіальних громад» (2014), «Про добровільне обʼ­єд­на­н­ня територіальних громад» (2015) та ін., а також статутом Т. г. Вони є само­стійним видом територіальних спільнот, утворених жителями (громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, біженцями, вимушеними пере­селенцями) від­повід­них адміністративно-територіальних одиниць (сіл, добровільного обʼ­єд­на­н­ня в спільну громаду кількох сіл, селищ, міст), які по­стійно та на закон­них під­ставах мешкають у їхніх межах. Реалізуючи свої функції і повноваже­н­ня, Т. г. має право без­посередньо вирішувати усі пита­н­ня місцевого значе­н­ня, повʼязані з жит­тєдіяльністю місцевих жителів, а також роз­витком місцевого господарства, що від­несені Кон­ституцією, законами України, статутом Т. г. до предметів ві­да­н­ня місцевого самоврядува­н­ня, а також інші пита­н­ня, що не входять до виключної компетенції органів державної влади України. Т. г. без­посередньо здійснює та бере участь у здійснен­ні місцевого самоврядува­н­ня у на­ступних організаційних формах: місцевий референдум; вибори пред­ставницьких органів та посадових осіб Т. г.; консультативні опитува­н­ня жителів громади; загальні збори жителів за місцем прожива­н­ня; місцеві ініціативи; громадські слуха­н­ня; колективні та індивідуальні зверне­н­ня жителів до органів і посадових осіб місцевого самоврядува­н­ня; участь жителів у роботі органів місцевого самоврядува­н­ня; інші, не заборонені законом, форми без­посередньої діяльності жителів громади. Т. г. також реалізує своє право на місцеве самоврядува­н­ня опосередковано через органи та посадових осіб місцевого самоврядува­н­ня, органи самоорганізації населе­н­ня. У широкому ро­зумін­ні Т. г. є не лише специфічним субʼєктом кон­ституційно-правових та фінансово-економічних від­носин, а й складним соціально-політичним феноменом. Основні характеристики Т. г.: демо­графічна ознака, ви­окремле­н­ня якої об­умовлено тим, що саме за належністю до від­повід­них Т. г. громадяни України реалізують своє кон­ституційне право на місцеве самоврядува­н­ня; територіальна ознака — про­стір у межах певних кордонів (гео­графічних, адміністративних, економічних, інформаційних та ін.), ви­окремле­н­ня якого свідчить про чітко виражений локально-територіальний характер місцевого самоврядува­н­ня. Територіальну основу місцевого самоврядува­н­ня в Україні складають село, селище, місто. Від­так право само­стійно вирішувати пита­н­ня місцевого значе­н­ня мають лише територіальні колективи (громади) жителів т. зв. природних адміністративно-територіальних одиниць; інтелектуально-вольова ознака, сутність якої полягає у наявності соціальної взаємодії поміж жителів (сусідських від­носин, спільних правил і норм поведінки, спільного врядува­н­ня, громадських послуг, організацій, взаємозвʼязку у виробничій сфері тощо). Чин­никами такого інтелектуально-вольового від­чу­т­тя Т. г. є приналежність до неї та емоційна без­пека; впливовість, тобто можливість усві­домлювати себе вільним, мати від­чу­т­тя злитності зі спільнотою, її цін­ностями та інтересами; інтегрованість та реалізація особистих бажань людини, тобто від­чу­т­тя єд­на­н­ня з іншими людьми, що базується на цін­ностях, які від­повід­ають як інтересам спільноти, так і інтересам індивіда; роз­ділений емоційний звʼязок — від­чу­т­тя спільності доль, ступінь і характер взаємодії членів громади. Саме від­чу­т­тя спільноти найбільше впливає на політичну, економічну, соціальну, культурну та інші сторони життя жителів села, селища, міста. Економічна (цивільна, фінансова, фіскальна) правосубʼєктність Т. г. полягає у її можливості здійснювати господарські операції, набувати і від­чужувати майнові права, входити у зобовʼяза­н­ня, вести процеси, стягувати податки і збори зі своїх членів на задоволе­н­ня спільних потреб. Пріоритетне місце в економічному житті Т. г. посідає комунальна власність. Право комунальної власності до­зволяє власнику — місцевому населен­ню, його уповноваженим органам володіти, користуватися та роз­поряджатися комунальним майном в інтересах конкретної територіальної громади. Також Т. г. має право на формува­н­ня власного бюджету, створе­н­ня позабюджетних, валютних, страхових, резервних та інших цільових фондів грошових ресурсів. Наявність соціально об­умовлених інтересів є важливим компонентом у пита­н­нях організації і діяльності місцевого самоврядува­н­ня, субʼєкти якого само­стійно вирішують пита­н­ня місцевого значе­н­ня і у своїй діяльності виходять, насамперед, з інтересів населе­н­ня від­повід­ної території (локальних інтересів).

Т. г. у порядку, встановленому Законом України «Про добровільне обʼ­єд­на­н­ня територіальних громад» (2015), можуть обʼ­єд­нуватися в одну сільську, селищну, міську громаду, утворювати єдині органи місцевого самоврядува­н­ня та обирати від­повід­но сільського, селищного, міського голову. Т. г. села, селища, міста, що добровільно обʼ­єд­налися, можуть вийти зі складу обʼ­єд­наної громади у порядку, ви­значеному законом. Субʼєктами добровільного обʼ­єд­на­н­ня Т. г. є суміжні громади сіл, селищ, міст. Обʼ­єд­нана Т. г., адміністративним центром якої ви­значено місто, є міською, центром якої ви­значено селище, — селищною, центром якої ви­значено село, — сільською. Добровільне обʼ­єд­на­н­ня Т. г. сіл, селищ, міст здійснюють із дотрима­н­ням таких умов: у складі обʼ­єд­наної Т. г. не може діяти інша громада, що має свій пред­ставницький орган місцевого самоврядува­н­ня; територія обʼ­єд­наної Т. г. повин­на бути нерозривною, її межі ви­значають по зовнішніх межах юрисдикції рад громад, що обʼ­єд­налися; обʼ­єд­нана Т. г. має знаходитися у межах території Автономної Республіки Крим, однієї області; при ухвален­ні рішень щодо добровільного обʼ­єд­на­н­ня Т. г. враховують історичні, природні, етнічні, культурні та інші чин­ники, що впливають на соціально-економічний роз­виток обʼ­єд­наної громади; якість і до­ступність публічних послуг в обʼ­єд­наній Т. г. не можуть бути нижчими, ніж до обʼ­єд­на­н­ня; обʼ­єд­на­н­ня громад здійснюють від­повід­но до пер­спективних планів формува­н­ня територій громад Автономної Республіки Крим, області. Адміністративним центром обʼ­єд­наної Т. г. ви­значають населений пункт (село, селище, місто), що має роз­винену інфра­структуру і роз­ташований най­ближче до гео­графічного центру території обʼ­єд­наної громади. Таке добровільне обʼ­єд­на­н­ня не призводить до зміни статусу населених пунктів сільської чи міської місцевості. Найменува­н­ня обʼ­єд­наної Т. г., за­звичай, є похідним від найменува­н­ня населеного пункту (села, селища, міста), ви­значеного її адміністративним центром. Інформаційно-просвітницьку, організаційну, методичну та фінансову під­тримку добровільного обʼ­єд­на­н­ня Т. г. та при­єд­на­н­ня до обʼ­єд­наних громад здійснює держава. З метою забезпече­н­ня соціально-економічного, культурного роз­витку територій, під­вище­н­ня якості на­да­н­ня послуг населен­ню на основі спільних інтересів та цілей, ефективного викона­н­ня органами місцевого самоврядува­н­ня ви­значених законом повноважень, Т. г. можуть спів­працювати на договірних засадах через сільські, селищні та міські ради. Згідно із Законом України «Про спів­робітництво територіальних громад» (2014) воно можливе у формі: делегува­н­ня одному із субʼєктів спів­робітництва іншими викона­н­ня одного чи кількох зав­дань з пере­дачею йому від­повід­них ресурсів; реалізації спільних проєктів, що перед­бачає ко­ординацію діяльності субʼєктів спів­робітництва та акумулюва­н­ня ними на ви­значений період ресурсів; спільного фінансува­н­ня (утрима­н­ня) субʼєктами спів­робітництва під­приємств, установ та організацій комунальної форми власності, обʼєктів інфра­структури; утворе­н­ня субʼєктами спів­робітництва спільних комунальних під­приємств, установ та організацій, спільних обʼєктів інфра­структури; утворе­н­ня субʼєктами спів­робітництва спільного органу управлі­н­ня для спільного викона­н­ня ви­значених законом повноважень. Станом на 2023 в Україні діють 1439 громад, з них 331 роз­ташована у ра­йонах проведе­н­ня воєн­них (бо­йових) дій або пере­буває у тимчасовій окупації, оточен­ні (блокуван­ні). Досвід кон­ституційної регламентації статусу Т. г. у зарубіжних країнах засвідчує особливу роль, від­ведену кон­ституцієдавцем цьому питан­ню. Не­зважаючи на різні під­ходи, термінологію, обсяг та зміст від­повід­них кон­ституційних правоположень, загальною тенденцією у сучасній Європі є зміцне­н­ня статусу первин­них субʼєктів місцевого самоврядува­н­ня. Так, у стат­ті 72 Кон­ституції Франції (1958) за­значено, що територіальними колективами країни є комуни, департаменти, заморські території. У Кон­ституцію Люксембурґу (1868) включено окрему главу 9 «Про громади», у стат­ті 107 якої закріплено, що громади утворюють на територіальній основі автономні колективи, що мають право юридичної особи та керують своїми органами їх на­дба­н­ням і в своїх власних інтересах. Згідно зі стат­тею 136 Кон­ституції Болгарії (1991), громада є основною адміністративно-територіальною одиницею, де здійснюють місцеве самоврядува­н­ня. У стат­ті 164 Кон­ституції Польщі (1997) основною одиницею територіального самоврядува­н­ня ви­знана ґміна.

Завантажити статтю