Попель Антон

ПО́ПЕЛЬ Антон (13. 06. 1865, м-ко Щакова, нині в межах м. Явожно Сілезького воєводства, Польща — 07. 07. 1910, с. Великий Любінь, нині смт Львівського р-ну Львівської обл.) — скульптор. Брат Т. Попеля. Навчався в гімназіях у м. Броди (нині Львівська обл.) і Львові. Скульптуру вивчав у Школі образотворчого мистецтва в Кракові (Польща, 1882–85; викладач В. Ґадомський), Віденській (1885–88; викладачі Е. фон Гельмер, О. Кьоніґ) та Флорентійській (Італія, 1888) академіях мистецтв. Від 1889 працював у Львові: асистент Л. Марконі, від 1899 — викладач, від 1901 — доцент, від 1905 — надзвичайний професор кафедри скульптури й орнаментального рисунка Львівської політехніки. Як монументаліст П. вирізьбив у Львові та за його межами чимало скульптур, майстерно композиційно й технологічно пов’язаних з будинками. Стилістично в його творах переважає віденське необароко, що виявляється в енергійному моделюванні й динамічному русі фігур, зокрема у постатях атланта й каріатиди на фасаді бібліотеки Львівського університету на вул. Драгоманова, № 5 (1901–03), в алегоричних фігурах над входом та ліпнині колишнього Крайового банку на вул. Костюшка, № 11 (нині Університет фізичної культури), у фонтані в міському парку в Чернівцях (не збережено; усі — 1903). Вплив необароко проявився у мармуровій статуї «Справедливість» (1893–97) в інтер’єрі Палацу юстиції (нині корпус Національного університету «Львівська політехніка», вул. Князя Романа, № 1–3), в алегоричних статуях «Живопис» і «Скульптура» (обидві — 1894) на фасаді Палацу мистецтв Загальної крайової виставки, у барельєфі «Св. Юрій Змієборець» на аттику й чотирьох статуях (усі — 1900), що символізують континенти, на фасаді готелю «Жорж», у кам’яній групі «Освіта, Промисловість і Мистецтво» над порталом Художньо-промислового музею (1903, знищено 1950). Звертався також до неоренесансу; серед кращих скульптур П. у цьому стилі — оздоби Міського театру (нині Національний театр опери і балету імені С. Крушельницької): статуя Трагедії, постаті муз Кліо та Евтерпи, тимпан фронтону з композицією «Радощі та страждання життя» (усі — 1898–99). Часто 1895–1906 співпрацював з І. Левинським; від 1900 був художнім керівником його фабрики будівельних матеріалів, що продукувала архітектурні оздоби з т. зв. штучного каменю. Для цієї керамічної фабрики 1895 створив модель статуетки Богоматері, а в 1904 спільно з І. Левинським завершив перебудову фасаду будинку Ставропігійського інституту на вул. Бляхарська, № 11 (нині І. Федорова), вирізьбив кам’яний герб Ставропігії над входом. 1903 в нішах фасаду залізничного вокзалу встановив статуї «Промисловість» і «Торгівля». Серед останніх його архітектурних оздоб — великі кам’яні статуї Богородиці та св. Йосипа (обидві — 1909) на головному фасаді Католицького дому на вул. Городоцька, № 2а (нині Львівський драматичний театр імені Лесі Українки, знищені після 1945). Автор численних пам’ятників, зокрема письменнику Ю. Коженьовському в Бродах, А. Міцкевичу в м. Рогатин Івано-Франківської обл. (обидва — 1898, не збережено). У цьому ж році переміг у конкурі проєктів пам’ятника А. Міцкевичу у Львові (відкрито 1904); центральну групу «Натхнення» (поет простягає руку за лірою, що подає крилатий геній) 1902–03 відлито в бронзі та встановлено на колоні з італійського граніту, увінчаній бронзовим факелом (створювати завершення колони допомагав його учень М. Паращук). Інший відомий пам’ятник цьому польському письменнику створив П. 1901–06 у м. Криниця (нині Криниця-Здруй Малопольського воєводства, Польща). Після смерті Л. Марконі закінчив його модель пам’ятника Т. Костюшку в Кракові; бронзовий монумент 1901 встановлено на площі Ринок, 1922 перенесено на Вавель (відновлено 1960). У 1901 виконав пам’ятник польському поетові К. Уєйському у Львові (демонтовано 1946; передано Польщі 1950; після реставрації 2006 відкрито в м. Щецин). 1907 виїхав до м. Чикаґо (шт. Іллінойс), де працював понад два роки над створенням пам’ятника Т. Костюшку (урочисте відкриття відбулося 1910 у вашинґтонському парку Лафайєта навпроти Білого дому). Різцю П. належить також багато меморіальних дощок (зокрема історику А. Ролле в Латинській катедрі в м. Кам’янець-Подільський, нині Хмельницька обл., 1904, відкрита 1906), портретів (металеві медальйони з портретами А. Міцкевича, Ю. Словацького, Ю. Коженьовського, З. Красінського для Бродів (1906–07), епітафія подружжя Л. і Я. Сапєгів, вмурована 1907 у стіну пресбітерію Латинської катедри у Львові тощо). Створені ним портретні погруддя та барельєфи вирізнялися майже фотографічною точністю та реалістичною докладністю в передачі деталей людського обличчя. Серед них — погруддя поета Ф. Карпінського (1891, гіпс), живописців Я. Стики (1892), Я. Матейка (1893, бронза), брата Т. Попеля (1898), письменника А. Креховецького (1901), скульптора й актора Ю. Хмелінського (1904; усі — гіпс). М’який, майже живописний характер фактури, необароковий алегоризм і динамізм були притаманні станковим композиціям П. у бронзі й гіпсі на зламі 19–20 ст. — «Вакханка», «Сатир», «Перла» (усі — 1896), «Сатана», «Юнак і сфінкс», «Танець» (усі — 1905). Менше уваги П. приділяв релігійній скульптурі. 1895–98 працював над статуями неоготичного головного вівтаря костелу кармеліток на вул. Крижова, № 68 (нині Генерала Чупринки); збережено лише перевезені до монастиря кармеліток у м. Каліш (Польща) фігури Богоматері та Іоана Євангеліста, вирізьблені з академічною докладністю. 1905 керував реставрацією каплиці Матері Божої Розради у львівському костелі єзуїтів (нині церква св. апостолів Петра й Павла), особисто створив там неорокайльне обрамування вівтаря, скульптури вотивної шафи й антепендій з бронзовим рельєфом «Богослужіння у Львові в 1656». Найкращим його твором у цій галузі пластики слід вважати мармуровий вівтар з групою «Оплакування» (1904–05) у костельній каплиці Потоцьких у м. Ланьцут (Польща). Персональна виставка П. відбулась у Львові 1910 (представлено понад 50 творів). Деякі твори зберігаються у Львівському історичному музеї, Музей історії Львівського університету, Національному музей у Кракові.

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю