Пронченко Михайло Семенович
ПРО́НЧЕНКО Михайло Семенович (псевдонім — Мих. Апостол; 07. 09. 1909, с. Покровське Херсонського пов. Херсонської губ., нині м. Апостолове Криворізького р-ну Дніпропетровської обл. — 11. 02. 1942, за ін. даними — квітень 1942, м. Кривий Ріг) — поет, драматург, журналіст, редактор. Походив із бідної селянської родини, змалку наймитував, навчався у трудовій школі, служив у кооперації. Освіту здобував самотужки. З дитинства П. приваблювала романтика козаччини. Письменник В. Чапленко (Чапля) познайомив його з академіком Д. Яворницьким, з яким П. потім консультувався з різних питань історії, що знадобилося йому в майбутній творчості, надсилав ученому з Криворіжжя лексичний матеріал. Друкувався у криворізькій газеті «Червоний гірник», часописах «Зоря», «Молодняк», «Молодий більшовик», «Кривбас». 1927 видав у Кривому Розі першу збірку поезій «Штурмую надра» (у деяких джерелах — «Здобуваю надра»), що отримала схвальні відгуки М. Хвильового і Д. Яворницького. Від 1930 працював редактором мови та літпрацівником газети «Червоний гірник». Підтримував тісний зв’язок із членами ВАПЛІТЕ, зокрема із репресованими згодом журналістами М. Олійником, І. Горбашевським, М. Куликом. Належав до криворізької групи ВУСПП. Окрім віршів писав він і поеми: «Довбушів топірець», «Симон Петлюра» та ін. У написаній 1930 в Апостоловому поемі «Повія» поет змалював трагічну долю сільської дівчини Оляни — життя в місті понівечило її долю, вона скуштувала всіх його «принад». На поетичну творчість П. помітно вплинув В. Сосюра, з яким був близько знайомий. Однак, попри всі впливи, попри те, що життєві обставини не дали розгорнутися його талантові на повну силу, доробок П. свідчить про самобутній талант. 1933 роком датується його вірш «Забирали останню зернину», де поет одним із перших звернувся до теми голодомору 1932–33. У грудні 1934 П. заарештовано й звинувачено в українському націоналізмі. Він стійко витримав катування: поета кидали в льох, інсценували розстріл. 11 грудня 1935 П. засуджено до 5-ти р. позбавлення волі з поразкою у правах на 2 р. Покарання відбував у таборі Тахтамигда (Далекий Схід), де він пробув понад 5 р. Однак і там продовжував творити. Під багатьма віршами зазначено місця написання — Тахтамигда, Хихцир, Хабаровськ. Поет завчав напам’ять створені ним рядки, щоб згодом покласти їх на папір. В ув’язненні, зокрема, написав поему «За Байкалом», вірші «На чужині», «Синові», «Мати». На Далекому Сході він познайомився і потоваришував із засланим туди ж письменником І. Багряним, який згодом присвятив П. свою повість-вертеп «Розгром» (1948). Наприкінці 1939 повернувся в Україну. Прагнув поновитися в Кривому Розі на роботі в редакції «Червоного гірника», у листах до В. Сосюри просив його підтримки. Однак редактор часопису Д. Ткач вагався, бо опальний поет не був реабілітований. Працювати ж фізично він не міг: на засланні перебив ногу. Під час німецької окупації Кривого Рогу П. — головний редактор криворізького часопису «Дзвін» (жовтень–листопад 1941), в якому вміщував публікації про життя і діяльність М. Хвильового, А. Кащенка, С. Петлюри, Є. Коновальця, про діяльність уряду УНР та національно-визвольні змагання 1917–21, а також друкував власні патріотичні вірші, написані на засланні (вийшли окремою книжечкою «Кобза», Кривий Ріг, 1941), історичні («Жовті Води», «Святослав-Завойовник», «Іван Сірко») та мемуарні («Академік Дмитро Яворницький», «Молода сила») нариси. У цей час він виступав і як драматург: історичні драми «Мазепа», «Тарас Трясило», «Байда». Доля цих творів невідома: виявлено лише невеликий уривок з історичної поеми «Тарас Трясило», опублікований у літературному додатку до газети «Дзвін» — газеті «Меч» (листопад 1941). Після прибуття до Кривого Рогу цивільно-німецького управління, згадував голова місцевого осередку товариства «Просвіта» Ю. Семенко, посилилися наклепи, провокації, спрямовані проти місцевих діячів українського відродження. П. звільнили з посади редактора «Дзвону», який поступово став офіціозом окупаційної влади. Він поїхав до Дніпропетровська (нині Дніпро) шукати правди, однак на початку 1942 його заарештували німці. За спогадами сина Анатолія, П. було страчено разом із товаришами по боротьбі І. Потапенком, С. Шерстюком, Г. Максимець і таємно скинуто їхні тіла в одну із криворізьких шахт. Після війни його поезії могли друкувати лише на Заході, у виданнях української діаспори. Добірки віршів П. вмішено в торонтському часописі «Нові дні» (1953, квітень), антологіях «Обірвані струни» Б. Кравціва (Нью-Йорк, 1955), «Слово і зброя» Леоніда Полтави (Торонто, 1968). У незалежній Україні твори і розповіді про поета з’явилися у криворізьких, дніпропетровських, київських, ужгородських, кримських виданнях.
Додаткові відомості
- Основні твори
- Кобза: Вибрані твори і спогади сучасників / Упоряд. М. Чабан і А. Пронченко. Дн., 1995.
Рекомендована література
- Штурм М. Голос серця // Дніпровська газета. 1941, 3 груд.;
- Семенко Ю. Пам’яті Михайла Пронченка // Нові дні [Торонто]. 1953, квіт.;
- Його ж. Пам’яті Михайла Пронченка // Вільна думка [Дніпропетровськ]. 1992. № 9(10); Листи Михайла Пронченка до Дмитра Яворницького: [Публікація Миколи Чабана] // Там само. № 10(11); Чабан М. «Злій негоді у вічі сміятись научило пекельне життя...»: [Докум. нарис] // Кур’єр Кривбасу. 1993. № 4;
- Його ж. «Кобзу» Михайла Пронченка знайдено! // Там само. 1994. № 4;
- Завгородній С. Україна Михайла Пронченка // Там само. 1994. № 13;
- Чабан М. Муза любові і гніву // Січеславський край. 1995, 8 лют.;
- Нитченко Д. Михайло Пронченко та його «Кобза» // Там само. 1996. № 51–52;
- Чабан М. «Життя, в якому є такі коштовності, покидати жаль»: Про трагічну долю поета-мученика Михайла Пронченка // Кримська світлиця. 1997, 28 листоп., 5 груд.;
- Його ж. Михайло Пронченко. Поняття «мати» й «Україна» злилися в творчості поета // Зоря. 2014, 24–26 верес.
Завантажити статтю
Людина 
