ПРО́НЧЕНКО Михайло Семенович (псевдонім — Мих. Апостол; 07. 09. 1909, с. Покровське Херсонського пов. Херсонської губ., нині м. Апостолове Криворізького р-ну Дні­пропетровської обл. — 11. 02. 1942, за ін. даними — квітень 1942, м. Кривий Ріг) — поет, драматург, журналіст, редактор. Походив із бідної селянської родини, змалку наймитував, на­вчався у трудовій школі, служив у кооперації. Освіту здобував самотужки. З дитинства П. приваблювала романтика козач­чини. Письмен­ник В. Чапленко (Чапля) по­зна­йомив його з академіком Д. Яворницьким, з яким П. потім консультувався з різних питань історії, що знадобилося йому в майбутній творчості, надсилав ученому з Криворіж­жя лексичний матеріал. Друкувався у криворізькій газеті «Червоний гірник», часописах «Зоря», «Молодняк», «Молодий більшовик», «Кривбас». 1927 видав у Кривому Розі першу збірку поезій «Штурмую надра» (у деяких джерелах — «Здобуваю надра»), що отримала схвальні від­гуки М. Хвильового і Д. Яворницького. Від 1930 працював редактором мови та літпрацівником газети «Червоний гірник». Під­тримував тісний звʼязок із членами ВАПЛІТЕ, зокрема із ре­пресованими згодом журналістами М. Олійником, І. Горбашевським, М. Куликом. Належав до криворізької групи ВУСПП. Окрім віршів писав він і поеми: «Довбушів топірець», «Симон Петлюра» та ін. У написаній 1930 в Апостоловому поемі «Повія» поет змалював трагічну долю сільської дівчини Оляни — життя в місті понівечило її долю, вона скуштувала всіх його «принад». На поетичну творчість П. помітно вплинув В. Сосюра, з яким був близько зна­йомий. Однак, попри всі впливи, попри те, що жит­тєві об­ставини не дали роз­горнутися його талантові на повну силу, доробок П. свідчить про самобутній талант. 1933 роком датується його вірш «Забирали остан­ню зернину», де поет одним із перших звернувся до теми голодомору 1932–33. У грудні 1934 П. заарештовано й звинувачено в українському націоналізмі. Він стійко витримав катува­н­ня: поета кидали в льох, інсценували роз­стріл. 11 грудня 1935 П. засуджено до 5-ти р. по­збавле­н­ня волі з поразкою у правах на 2 р. Покара­н­ня від­бував у таборі Тахтамигда (Далекий Схід), де він пробув понад 5 р. Однак і там продовжував творити. Під багатьма віршами за­значено місця написа­н­ня — Тахтамигда, Хихцир, Хабаровськ. Поет за­вчав напамʼять створені ним рядки, щоб згодом покласти їх на папір. В увʼязнен­ні, зокрема, написав поему «За Байкалом», вірші «На чужині», «Синові», «Мати». На Далекому Сході він по­зна­йомився і потоваришував із засланим туди ж письмен­ником І. Багряним, який згодом присвятив П. свою повість-вертеп «Роз­гром» (1948). На­прикінці 1939 повернувся в Україну. Прагнув поновитися в Кривому Розі на роботі в редакції «Червоного гірника», у листах до В. Сосюри просив його під­тримки. Однак редактор часопису Д. Ткач вагався, бо опальний поет не був реабілітований. Працювати ж фізично він не міг: на заслан­ні пере­бив ногу. Під час німецької окупації Кривого Рогу П. — головний редактор криворізького часопису «Дзвін» (жовтень—листопад 1941), в якому вміщував публікації про життя і діяльність М. Хвильового, А. Кащенка, С. Петлюри, Є. Коновальця, про діяльність уряду УНР та національно-визвольні змага­н­ня 1917–21, а також друкував власні патріотичні вірші, написані на заслан­ні (ви­йшли окремою книжечкою «Кобза», Кривий Ріг, 1941), історичні («Жовті Води», «Святослав-Заво­йовник», «Іван Сірко») та мемуарні («Академік Дмитро Яворницький», «Молода сила») нариси. У цей час він ви­ступав і як драматург: історичні драми «Мазепа», «Тарас Трясило», «Байда». Доля цих творів неві­дома: виявлено лише невеликий уривок з історичної поеми «Тарас Трясило», опублікований у літературному додатку до газети «Дзвін» — газеті «Меч» (листопад 1941). Після прибу­т­тя до Кривого Рогу цивільно-німецького управлі­н­ня, згадував голова місцевого осередку товариства «Просвіта» Ю. Семенко, посилилися наклепи, провокації, спрямовані проти місцевих діячів українського від­родже­н­ня. П. звільнили з посади редактора «Дзвону», який по­ступово став офіціозом окупаційної влади. Він по­їхав до Дні­пропетровська (нині Дні­про) шукати правди, однак на початку 1942 його заарештували німці. За спогадами сина Анатолія, П. було страчено разом із товаришами по боротьбі І. Потапенком, С. Шерстюком, Г. Максимець і таємно скинуто їхні тіла в одну із криворізьких шахт. Після війни його поезії могли друкувати лише на Заході, у ви­да­н­нях української діаспори. Добірки віршів П. вмішено в торонтському часописі «Нові дні» (1953, квітень), антологіях «Обірвані струни» Б. Кравціва (Нью-Йорк, 1955), «Слово і зброя» Леоніда Полтави (Торонто, 1968). У незалежній Україні твори і роз­повіді про поета зʼявилися у криворізьких, дні­пропетровських, київських, ужгородських, кримських ви­да­н­нях.