Пантоміма

Визначення і загальна характеристика

ПАНТОМІ́МА (від грец. παντόμιμος — мімічний актор, який наслідує та певним чином від­творює прикмети оточе­н­ня) — вид сценічного мистецтва, в якому художній образ створюється за допомогою міміки і жесту, пластики тіла, пере­сува­н­ня у просторі. Корі­н­ня мистецтва П. сягає язичницьких релігійних ритуалів, ви­ступів давньо­грецьких та мімів античного Риму, персонажів комедії масок, які сут­тєво вирізнялися за характером та засобами виражальності. Згідно з концепцією видатного німецького філософа та театрального діяча 18 cт. Й.-Я. Енґеля, на від­міну від маніпульованої роз­мовної риторики, мистецтво мовчазних жестів і міміки виражають справжній, а не штучний внутрішній світ людини. П. як окремий вид мистецтва має власну історію, яка в 20—21 ст. найбільш повʼязана з поня­т­тям «мова тіла». У різних країнах важливу роль у роз­витку жанру сучасної П. ві­діграли Л. Фіалка (Чехословач­чина), Г. Томашевський (Польща), Ж. Субейран (Німеч­чина), Д. Скуола (Швейцарія), М. Тенісон (Литва), Ж. Дадасян (Вірменія), В. Полунін (Росія) та ін. Найбільш інтенсивно та креативно П. роз­вивалася у Франції 20 ст. (Ж. Лекок, Ж.-Ґ. Дебюро, Е. Декру, Ж.-Л. Барро, М. Марсо та ін.). Характерні приклади жанру старовин­ної європейської П. можна побачити у французькому фільмі «Діти райка» (1945, режисер М. Карне). Усі режисери-новатори світового театру 20 ст. вводили до своїх ви­став П. та, водночас, за­ймалися техніками пластичної виражальності, зокрема В. Мейєрхольд, О. Таїров, Лесь Курбас, А. Арто (Франція), Є. Ґротовський (Польща). У світовому балеті П. використовував у ви­ставах «батько сучасного балету» Ж.-Ж. Новер, який спочатку вважав її головнішою за танець, а згодом висунув про­гресивнішу ідею, що ґрунтується на драматичній дієвості. У класичних балетних ви­ставах з часом сформувалося амплуа мімічного актора, який за сюжетом мав не менше значе­н­ня, ніж персонажі, які танцюють. Були присутні також мімічно-пластичні стандарти, що від­повід­али, на­приклад, освідчен­ню в кохан­ні, вимозі кривднику піти геть, описан­ню краси своєї обраниці тощо. За радянських часів ідеологи «драмбалету» або «хореодрами» найчастіше змушені були надавати пере­вагу П., а не більш різноманітній за художніми можливостями танцювальній виражальності. Це загальмувало роз­виток радянського балету та сучасного танцю у порівнян­ні зі світовим на десятилі­т­тя, при тому, що акторська майстерність балетних виконавців у подібних ви­ставах залишалася на високому рівні. І тільки з роз­витком «симфонічного балету» паритет між танцем та П. вирівнявся за рахунок синтезу обох складових.

В Україні П. як сценічний жанр сформувалася завдяки зуси­л­лям ентузіастів аматорських колективів, а також під впливом гастрольних ви­ступів М. Марсо у Києві, Харкові та Донецьку (1965, 1968). Майбутніми професіоналами стали учні київської аматорської студії П. під керівництвом В. Крюкова, Театру П. Городецького у Дні­пропетровському Палаці молоді та студентів (нині Дні­про) тощо. Від­окремле­н­ня колективів «чистої» П. від традиційних драматичних труп не зна­йшло ро­зумі­н­ня чиновників від культури почасти тому, що їх творчість неможливо було цензурувати у звичайний спосіб, почасти через орієнтацію на західні (що вважалося хибним), а не на вітчизняні реалістичні мистецькі зразки. Саме тому з театральної мапи України зник Київський театр П. (заснований 1987, згодом Пластичної драми театр). Решта зорієнтувалась на комедійну та клоунадно-циркову специфіку жанру з більш очевидним касовим успіхом: клоунський синдикат «Арт-об­стріл», театр-студія «Жарт» СТДУ, «Мімікрічі» (згодом «Мімірічі»), «Маски-шоу» тощо. У 21 ст. сформувалися також пластично-візуальний театр «Quartet DEKRU», перформативний театр «Ilinastroe», театр міміки та жесту «Райдуга» Культурного центру Українського товариства глухих, мім-група «Пінгвіни» (усі — Київ), театр «Прекрасні квіти» (нині «Нафта», Харків). За окремою творчою про­грамою працює Криворізький міський театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху» (створений 1994 О. та А. Бєльськими). Колектив про­йшов шлях від першого в Україні народного театру П. (1983), професійного молодого театру-студії П. (1987) до значної за можливостями та досягне­н­нями трупи з величезним репертуаром (майже 100 театральних по­становок) у жанрі пластичної драми, пластичної мініатюри, музичної казки, клоунади тощо. Фахову під­готовку артистів П. здійснюють Київська муніципальна академія естрадно-циркового мистецтва та Дні­провський театрально-художній коледж (цільова під­готовка для театру «Академія руху»).

Літ.: K. G. Simon. Pantomime. München, 1960; R. J. Broadbent. A history of pantomime. New York, 1964; Кузьміч І. Марсель Марсо — чарівник мовча­н­ня // Молода гвардія. 1965, 25 трав.; Гродзіцька М. Мовою жесту // Український театр. 1984. № 2; Ужвенко Н. Роз­виток теоретичного об­ґрунтува­н­ня мистецтва пантоміми // Культура і сучасність. 2009. № 2; Чепалов О. Им сам Марсель Марсо чего-то говорил // Танец в Украине и мире. 2012. № 1; Ужвенко Н. та ін. Пантоміма у пита­н­нях та від­повід­ях. К., 2013; Її ж. Украинские кол­лективы пантомимы (вторая половина ХХ — начало ХХІ столетий) // Эра пантомимы. Лаборатория изучения евразийской театральной культуры ХХ—Х­ХІ вв.: Мат. 3-й Междунар. на­учно-практич. конф. Москва, 2019; Під­лужна А. Феномен Бєльського. К., 2019.

О. І. Чепалов

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю