Поліщук Валер’ян Львович

ПОЛІЩУ́К Валерʼян Львович (19. 09(01. 10). 1897, с. Більче Дубенського пов. Волинської губ, нині Дубенського р-ну Рівненської обл. — 03. 11. 1937, ур­очище Сандормох побл. м. Медвежʼєгорськ, Карелія, РФ) — письмен­ник, літературний критик. На­вчався у Луцькій (від 1912), Першій чоловічій у Катеринославі (нині Дні­про, 1915—17; від­значений срібною меда­л­лю) гімназіях. 1917 вступив до Ін­ституту цивільних інженерів у Петро­граді (нині Санкт-Петербург), однак після більшовицького пере­вороту повернувся в Україну. За сприя­н­ня Й. Без­палка 1920 став студентом Камʼянець-Подільського українського університету (нині Хмельницька обл.). Під­тримував політику УНР, 1918—20 — платформу УПСР. П. — пред­ставник українського «Роз­стріляного від­родже­н­ня», ідеолог літературних напрямів (динамізм, кон­структивізм-спіралізм), ініціатор багатьох мистецьких проєктів. Як публіцист, критик, поет і прозаїк дебютував 1918 на сторінках київських газети «Народня воля» та журналу «Шлях». 1918—19 його вірші, прозові мініатюри та стат­ті друкували у газетах «Від­родже­н­ня», «Рада» (обидві — Київ), «Наша хата» (м. Єлисавет­град, нині Кропивницький), літературно-науковому і педагогічному збірнику «Січ» (Катеринослав). 1919 був секретарем катеринославської газети «Республіканець» (орган штабу Республіканських військ), де ви­ступав зі ста­т­тями на під­тримку політичних і соціальних ініціатив Директорії УНР, зокрема за обʼ­єд­на­н­ня українських етнічних земель, перед­усім Кубані та Криму, під­тримував європейський культурний вектор, критикував російських есерів і більшовиків, а також їхніх адептів в Україні. Став свідком нападу махновсько-більшовицьких загонів на Катеринослав на­прикінці грудня 1918, засвідчивши це у тодішніх публікаціях. Кандидат на Трудовий кон­грес у спільному списку УСДРП і УПСР. 1920 текс­ти П. зʼявляються спочатку на шпальтах камʼянець-подільських ви­дань (газета «Наш шлях», студентський журнал «Нова думка»), а від літа — у газетах «Більшовик» (орган Київського губкому КП(б)У) та «Вісті Київського губревкому». Надалі — активний діяч українського літературного руху пролетарського періоду. Один із засновників літературно-мистецької групи «Гроно» (Київ, 1920). У цей час — опонент українського Пролеткульту. 1921 працював над створе­н­ням ви­да­н­ня групи «Гроно» — мистецького збірника «Вир революції» (Катеринослав). Восени 1921 пере­їхав до Харкова. 1922 разом із М. Хвильовим та В. Ґадзінським ви­ступив одним із засновників Всеукраїнської федерації пролетарських письмен­ників і митців та її друкованого органу «Арена». Від 1923 — член Спілки українських пролетарських письмен­ників «Гарт», але демонстративно ви­йшов з неї за два місяці до її роз­паду (1925). Брав участь в організації ви­да­н­ня журналу «Червоний шлях» (1923); роз­почав із В. Блакитним першу публічну дис­кусію в межах пролетарського літературного руху, що була присвячена про­блемі мінору/мажору в літературі. Від­лу­н­ня цієї полеміки, а також реакція П. на літературну дис­кусію 1925—28 від­чутні в його ґрунтовних працях «Літературний авангард. Пер­спективи роз­витку української культури, полеміка і теорія поезії» (1926) та «Пульс епохи. Кон­структивний динамізм чи во­йовниче назадництво?» (1927). На­прикінці 1924 П. разом із П. Тичиною й О. Досвітнім вирушив у закордон­ну подорож (Чехо-Словач­чина, Франція, Німеч­чина), враже­н­ня від якої склали основу його нарисів «Роз­кол Європи» (Х., 1925). У 1926 за його ініціативи та участі однодумців засновано групу митців «Авангард» (існувала до вимушеної самоліквідації 1930). У Харкові за редакцією П. ви­йшло три ви­да­н­ня цієї групи українською мовою («Бюлетень Авангарду», 1928, «Мистецькі матеріали Авангарду» та «Авангард-3», 1929) і один російською («Радиус авангардовцев», 1928). Від березня 1927 роз­вивав радіожурнал «Етер». 1928—29 від­відав Польщу, Німеч­чину, Норвегію, Швецію, а також Львів та Дубно; за під­сумками подорожі ви­йшла книжка «Рейд у Скандинавію» (Х., 1931). Член делегації українських письмен­ників у Москву (1929). Під час зу­стрічі з Й. Сталіним поцікавився, чому до УСРР не при­єд­нані Воронезька і частина Курської губерній, заселених українцями. 1930 від­відав Донбас, а на­ступного року в Харкові на­друковано його «Повість металу й вугі­л­ля. Книжка про Донбас». Улітку 1934 брав участь у 1-му Всеукраїнському зʼ­їзді радянських письмен­ників (Харків) та у складі української делегації у Всесоюзному зʼ­їзді письмен­ників (Москва). Вступив до Спілки радянських письмен­ників України. 5 грудня 1934 спів­робітниками НКВС на квартирі П. проведено обшук, з на­ступного дня пере­бував під вартою. Звинувачений у контр­революційній терористичній діяльності. Під час допиту заявив, що під­тримував концепцію Соборної України і прагнув роз­ширити кордони українізації. На закритому судовому засі­дан­ні 27—28 березня 1935 у Києві засуджений до 10-ти р. по­збавле­н­ня волі з конфіскацією майна. Роз­стріляний разом із багатьма іншими українськими літературними та культурними діячами в ур­очищі Сандормох. Значна частина архіву П. збережена завдяки дружині письмен­ника Олені (справжнє імʼя Рахіль) та його дочці Люцині-Електрі й знаходиться в Ін­ституті літератури НАНУ (фонд 136), ЦДАМЛМ (фонд 72), Ін­ституті рукописів НБУВ (фонд 188). Кримінальна справа із його звинуваче­н­ням зберігається в Галузевому державному архіві СБУ.

П. — автор поетичних збірок «Соняшна міць» (К., 1920), «Вибухи сили» К.; Катеринослав, 1921), «Книга пов­стань» (Х., 1922; 1929), «Радіо в житах» (1923), «Жмуток червоного» (1924), «Громохкий слід» (1925; усі — Харків), «Геніальні кри­стали» (К., 1927), «Металевий тембр», «Оста­н­ня війна» (обидві — 1927), «Електричні за­грави» (1929), «Зеніт людини» (1930; усі — Харків) та ін., понад 20-ти поем, книжки фразеологізмів «Козуб ягід: оповіда­н­ня, афоризми, бризки мислі й творчості, стежки думою і алегорії людини, яку життя приперчило» (1927), посібника «Як писати вірші. Практичні поради для початку» (1921), творів для дітей, пере­кладів білоруських, німецьких, російських авторів, а також пере­кладу з рос. на укр. мову книги Дж. Ріда «Десять днів, що потрясли світом» (1924), першої моно­графії про художника В. Єрмілова — «Василь Єрмілов» (1931; усі — Харків). Писав лібрето й кіносценарії. Два його написані романи («До серця Азії», «Завзятий вік») не від­найдені. Поява художніх творів П. в українському літературному процесі радянської доби була від­разу помічена багатьма критиками, серед яких — О. Білецький, В. Ґадзінський, М. Доленго, М. Зеров, М. Йогансен, М. Хвильовий, Ф. Якубовський та ін. 1921 В. Коряк у стат­ті «Етапи» писав, що П. «дає обіцянки зробитися справжнім епіком, Гомером Революції», А. Лейтес у брошурі «Ренес­санс украинской литературы» (1925) на­звав письмен­ника «революціонером у царині вірша». Літературні твори П. 1920—24 містили широкий тематичний спектр: окрім віршів на під­тримку радянської влади (створені пере­важно 1920, а також поем 1923 — «Дума про Бармашиху» і «Ленін»), основний масив текс­тів становила пейзажна і любовна лірика, рефлексії про людину та всесвіт. Деякі поеми 1922 написані внаслідок вражень під час подорожей («В монастирі», «Асканія-Нова»). У поемі «Адигейський спів­ець» (1923) П. звернувся до національного пита­н­ня. Він був одним із тих, хто ро­зумів значе­н­ня національного чин­ника для роз­витку пролетарського літературного руху і вважав, що по­єд­на­н­ня національного та пролетарського може дати для світу нові та цікаві культурно-мистецькі здобутки. У збірках поезій 1925—30 від­чутно більше віршів індустріально-виробничого спрямува­н­ня. Політичні про­блеми набувають «всесвітнього» пролетарського мас­штабу у поемі «Європа на вулкані» (1925), де автор екс­периментує з літературною формою, вводячи у текст різноманітні віршувальні техніки, роз­ширюючи жанрові та стильові межі. По­єд­на­н­ня поетичної і прозової форм характерне й для поеми «Григорій Сковорода» (1929). Природа залишається основою літературних зображень П., він сут­тєво вдосконалює її художні ре­презентації (зокрема у мариністичних циклах). Письмен­ник пропонує оригінальні трактува­н­ня людини/світу/космосу як матеріальних сутностей, описуючи видимі та невидимі форми матерії, її властивості, зовнішні та внутрішні вияви, що й складає особливість його художньої картини світу. Концептуальні фігури Поліщукового дискурсу (точка, лінія, коло, спіраль) є водночас і дуже «конкретними», і онтологічними, адже трактуються не лише як обриси природних обʼєктів, а й як сутності вселенських рухів. У віршах П. геометричні форми живих і неживих обʼєктів природи по-різному корелюють із біо­логічними, хімічними, механічними властивостями тіл, речей і речовин. Упродовж життя письмен­ник демонструє інтерес до наукових знань, до від­крит­тів із фізики, хімії, математики, інформацію про що вводив у літературні текс­ти й коментарі до них. Велика частина образів і мотивів П. повʼязана із осмисле­н­ням плотсько-тілесного (за­звичай травмованого) єства людини. У свої художні текс­ти він інтегрував і власний психофізіологічний досвід. Теоретичні ідеї, що їх роз­вивав П.: про­блема ідеалістичної/матеріалістичної мови, «трьохмірність» літературного образу. Значну увагу приділяв теорії верлібру. За­пропонував «хвилядну» систему як універсальний версифікаційний принцип. Трактував поезію перед­усім як «систему шумів», закликав вводити у поетичний дискурс «непоетичний матеріал», тобто мову політики, економіки, науки, техніки, побуту. За­пропонував кон­структивний динамізм або спіралізм як напрям нового мистецтва, що базується на принципах динаміки, доцільності, послідовності, логічності, від­повід­ності домінантному (пролетарському) потокові життя. Філософським під­ґрунтям кон­структивізму стало поня­т­тя спіралі/спіральності. Важливою прикметою діяльності П. були спільні творчі інтереси та спів­праця з музикантами (В. Богуславський, В. Борисов, М. Вериківський, Ю. Мейтус, Б. Яновський та ін.) й художниками (В. Єрмілов, М. Кирнарський, В. Левандовський, В. Мел­лер, Г. Нарбут, А. Петрицький, С. Пожарський, Г. Цапок, П. Ковжун та ін.).

Завантажити статтю