Пеленський Євген-Юлій

ПЕЛЕ́НСЬКИЙ Євген-Юлій (псевдоніми: Буй-Тур, М. Дагор, Е. Ріпях та ін.; 03. 01. 1908, с. Конюхів, нині Стрийського р-ну Львівської обл. — 25. 09. 1956, м. Сідней, шт. Новий Південний Велс, Австралія) — літературознавець, бібліограф, педагог, громадський діяч. Чоловік Ірини Винницької. Дійсний член НТШ (1937). Навчався на українському відділенні польської класичної гімназії в Стрию (1918–26). У 10-річному віці долучився до діяльності «Пласту», вміщував публікації у журналі «Молоде життя» цієї організації. Засновник пластового видавництва «Вогні», редактор однойменного місячника для молоді (1931–32). Здобув ступінь магістра слов’янської філології на філософському факультеті Львівського університету (1930; працю присвятив дослідженню повістей М. Устияновича), 1935 захистив докторську дисертацію з історії української літератури і слов’янської етнології на тему «Шевченко як клясик» (окреме видання — Л.; Краків, 1942). Під час навчання в університеті заснував і очолив Гурток україністів. Належав до львівської літературної групи «Листопад», що об’єднувала молодих літераторів здебільшого націоналістичного спрямування (Б.-І. Антонич, Б.-Ю. Кравців, С. Ленкавський, В. Янів та ін.). Ініціатор (спільно з Б.-І. Антоничем), редактор та видавець часопису «Дажбог» (1932–34). Працював 1927–38 у Національному музеї у Львові, заснованому митрополитом Андреєм Шептицьким, де упорядкував «Бібліографічний покажчик статей по музейництву і мистецтву, поміщених у “Ділі” (1882–1927)». Викладав у львівських купецькій гімназії товариства «Рідна школа» (1929–39), ліцеї Ревізійного союзу українських кооперативів (1938–39). Співзасновник Товариства українських бібліофілів у Львові (1929), згодом його керівник, ініціатор створення й редактор друкованого органу — журналу «Українська книга» (1937–41 вийшло 21 ч. у Львові, а 1942–43 — 2 ч. у Кракові). Одночасно був секретарем (від 1934), заступником голови (від 1935), членом управи (від 1939) НТШ, входив до складу його Етнографічної та Літературознавчої комісій. Від 1939 — у Кракові (Польща), де заснував видавничу спілку «Бистриця», яку після 2-ї світової війни перемістив до Міндена, а потім до Блемберґа в Західній Німеччині. Заходами «Бистриці» вийшли друком оповідання Марка Вовчка, Б. Грінченка, вибрані поезії Т. Шевченка, І. Франка, казки Г.-К. Андерсена і братів Ґрімм, три (з шести) українські та одна німецька читанки, впорядковані П., і деякі його власні праці (зокрема «Райнер Марія Рільке і Україна», «Ukrainica в західноевропейських мовах»). У 1930-х рр. П. співпрацював із місячником «Рідна мова», що виходив у Варшаві (1933–39) за редакцією І. Огієнка і був присвячений питанням чистоти і правильності української мови. Тут 1934 в числах 3 і 4 вийшла його «Бібліографія української мовознавчої бібліографії» (131 позиція). У часописі «Українська школа» (1932, ч. 2–3, 4–5) була надрукована підготовлена ним педагогічна бібліографія за 1932. У «Матеріялах до краєзнавчої бібліографії Галичини, Волині та Закарпаття» (Л., 1936) зібрав джерельну базу про видання української книжки за 1900–35. На сторінках редагованого ним журналу «Українська книга», крім бібліографічних матеріалів, опублікував низку досліджень, зокрема праці «Шевченкові книжки про клясичну старовину» (1937, ч. 3), «З доби “Русалки Дністрової”» (1937, ч. 6), «Шевченко-клясик» (1940, ч. 4), видану згодом окремою книжкою, та ін. 1939–45 — в «Українському видавництві» (Краків–Львів; до травня 1940 — директор), що заснував разом із В. Кубійовичем. За редакцією П. і з його вступним словом тут вийшли «Кобзар» Т. Шевченка (1940), «Слово о полку Ігоревім», «Козацькі думи XVI ст.», поезії І. Величковського, літературна спадщина І. Мазепи, вибрані твори Г. Квітки-Основ’яненка, Остапа Вишні (усі — 1944) та ін. Загалом підготував і видав із власними передмовами, вступними статтями, розлогими бібліографіями 24 видання творів українських письменників (зокрема 1937 повне видання творів Марка Черемшини у 3-х т.), а також «Антологію сучасної української поезії» (Л., 1936), до якої вмістив характеристики творчості й поезії як підрадянських, так і західноукраїнських авторів 1920-х — початку 1930-х рр. (запланована друга частина, в якій мали бути представлені твори поетів 1930-х рр., зокрема й еміграційних, не вийшла друком), й антологію української символістичної поезії «Соняшні кларнети» (Краків, 1941). Редагував газету «Краківські вісті» (1940–45, від жовтня 1944 — у Відні). Був доцентом Українського вільного університету в Празі (1943–45) та Мюнхені (1945–49). Дійсний член Українського історико-філологічного товариства в Празі (1941). У 1949 емігрував до Австралії. Привізши із собою українські шрифти, заснував у Сіднеї видавництво «Слово» (1950), що випускало однойменний журнал (1953–56 вийшло 6 номерів). Брав участь у діяльності українських організацій та установ, заснував і очолив (1950–56) австралійський осередок НТШ.

Як літературознавець працював у царинах давньої, класичної й модерної української літератури, досліджував «Слово о полку Ігоревім», універсали, листи й поезії І. Мазепи, творчість І. Величковського, епістолярій Т. Шевченка, байки Л. Глібова, Є. Гребінки, прозу Г. Квітки-Основ’яненка, Панаса Мирного, Б. Лепкого, Марка Черемшини, О. Маковея, О. Кобилянської, поезію Є. Маланюка та ін. Окремий розділ у літературознавчих студіях П. становлять шевченкознавчі праці (понад 30 позицій), серед яких найвідоміша «Шевченко-клясик» (1942), а також «Шевченко і Галичина» (1944; обидві — Краків; Львів), «Як писав Шевченко поезії?» («Краківські вісті», 1944, 5 березня) та ін., дослідження з біографії, оточення Т. Шевченка («Шевченко і Вовчок» // Дажбог, 1935, ч. 3–5), рецепції його творчості в інших країнах (зокрема в Німеччині та Швеції), порівняльні студії (Шевченко і Данте, Шевченко й Овідій) тощо. Цілісно та послідовно вивчав життя і творчість Б. Лепкого (від біографістики до характеристики основних етапів творчої діяльності), серед найважливіших праць — «Богдан Лепкий: Літературний нарис» (Л., 1933), «Богдан Лепкий. 1872–1941: Творчий шлях. Бібліографія творів» (2-е вид.), «Богдан Лепкий: Збірник у пошану пам’яті поета» (обидва — Краків; Львів, 1943), окремі статті літературознавчого й бібліографічного змісту («Лепкий про Шевченка», 1942; «Матеріяли до бібліографії Б. Лепкого», 1933). Цікавився П. історією жанру літературної пародії («Забутий жанр: Нарис розвитку української літературної пародії», Л., 1933), одним із яскравих зразків якої вважав «Енеїду» І. Котляревського, історією українського гумору («З історії українського юмору», 1931), в якій важливе місце відводив також І. Котляревському. Усталену дату появи «Енеїди» (1798) дослідник зміщував на два роки раніше — на час поширення її в рукописних примірниках.

Приділяв увагу виданням сучасної йому літератури, зокрема в розвідці «Сучасне західньо-українське письменство. Огляд за 1930–1935» (Л., 1935) охарактеризував специфіку її стильових напрямів (класицизм, реалізм, неореалізм), запропонував теоретичне визначення поняття «сучасність», окреслив уплив політико-економічної ситуації на розвиток літературного життя. В окремих статтях про модерну українську літературу, зокрема видрукуваних у «Літературній сторінці» щоденника «Новий час» («Сучасна наддніпрянська поезія», «Сучасна Наддніпрянська повість», «Михайло Івченко, поет-філософ землі», «Олекса Влизько», «Останній імпресіоніст (Григорій Косинка)», «Тичина сьогодні», «Юрій Яновський»; усі — 1934) подав загальну панораму наддніпрянського літературного процесу й характеристики творчості окремих авторів. Рецензував твори своїх сучасників: Л. Мосендза, Ю. Опільського, М. Зерова, Д. Чижевського та ін. Цікавився психологією художніх образів, інтимною (зокрема жіночою — Н. Лівицької-Холодної, О. Теліги, Л. Могилянської та ін.) лірикою, символізмом і футуризмом в українській поезії. Прагнення внести українську літературу в контекст західноєвропейської стало приводом до написання розвідок «Чужинці про нашу літературу» (1931), «Овідій в українській літературі», «Райнер Марія Рільке й Україна», «Р. М. Рільке в Києві» (усі — 1934), «Бальзак про Україну» (1937), «Байрон і його поема про Мазепу» (1938) та ін. У доробку П. — низка статей із педагогіки, етнографії, фольклористики, музейної справи, в яких підсумовано тогочасні (як між-, так і повоєнні) здобутки українознавчих дисциплін на західноукраїнських землях і в еміграції та охарактеризовано діяльність навчально-наукових інституцій, серед них — «Науково-дослідча робота Національного Музею у Львові» (1930), «Що таке етнографія» (1934), «Сучасне українське середнє й високе шкільництво в Галичині й на Волині», «До питання про організацію Українського Музею в Америці» (обидві — 1935), «Слідами гагілок» (1942), «Великдень у старій українській поезії» (1943), «Українська наука в Польщі за час війни (1900–1944)» (1948). Частина архіву вченого (до 1939) зберігається в рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАНУ (фонд 232).

Рекомендована література

1. Мушак Ю. [Рецензія] E. J. Pełeńskyj. Ovidius w literaturze ukraińskiej // Дзвони. 1938. Ч. 1–2;
   Google Scholar Internet
2. Шевельов Ю. Шевченко-клясик // Укр. засів. 1943. Ч. 4;
   Google Scholar Internet
3. Бібліографія праць Є. Ю. Пеленського: Вибрана бібліографія 1928–1948. Бльомберґ, 1949;
   Google Scholar Internet
4. Книш І. Пам’яті Євгена-Юлія Пеленського // Книш І. Відгуки часу: вибрані нариси, статті спогади, матеріяли. Вінніпеґ, 1972;
   Google Scholar Internet
5. Пеленська І. Літературознавчі праці Є. Ю. Пеленського // Доповіді ювілей. наук. конгресу для відзначення сторіччя НТШ. Нью-Йорк; Париж; Сидней, 1976;
   Google Scholar Internet
6. Євген-Юлій Пеленський: життєписно-бібліографічний нарис. Л., 1994;
   Google Scholar Internet
7. Ільницький М. Автор «ненаписаної» історії літератури (Євген-Юлій Пеленський) // Критики і критерії: Літ.-крит. думка в Західній Україні 20–30-х рр. ХХ ст. Л., 1998;
   Google Scholar Internet
8. Карпінчук Г. Євген-Юлій Пеленський — редактор першого повного видання творів Марка Черемшини та дослідник його творчості // Слово і час. 2010. № 12;
   Google Scholar Internet
9. Комариця М. «У пошуках синтези»: літературознавчі розвідки Є. Ю. Пеленського // Зап. Львів. наук. б-ки України ім. В. Стефаника. 2014. Вип. 6.
   Google Scholar Internet

Завантажити статтю