Пеленський Євген-Юлій

ПЕЛЕ́НСЬКИЙ Євген-Юлій (псевдоніми: Буй-Тур, М. Дагор, Е. Ріпях та ін.; 03. 01. 1908, с. Конюхів, нині Стрийського р-ну Львівської обл. — 25. 09. 1956, м. Сідней, шт. Новий Пів­ден­ний Велс, Австралія) — літературо­знавець, бібліо­граф, педагог, громадський діяч. Чоловік Ірини Вин­ницької. Дійсний член НТШ (1937). На­вчався на українському від­ділен­ні польської класичної гімназії в Стрию (1918—26). У 10-річному віці долучився до діяльності «Пласту», вміщував публікації у журналі «Молоде життя» цієї організації. Засновник пластового видавництва «Вогні», редактор одно­ймен­ного місячника для молоді (1931—32). Здобув ступінь магістра словʼянської філології на філософському факультеті Львівського університету (1930; працю присвятив досліджен­ню повістей М. Устияновича), 1935 захистив докторську дисертацію з історії української літератури і словʼянської етнології на тему «Шевченко як клясик» (окреме ви­да­н­ня — Л.; Краків, 1942). Під час на­вча­н­ня в університеті заснував і очолив Гурток україністів. Належав до львівської літературної групи «Листопад», що обʼ­єд­нувала молодих літераторів здебільшого націоналістичного спрямува­н­ня (Б.-І. Антонич, Б.-Ю. Кравців, С. Ленкавський, В. Янів та ін.). Ініціатор (спільно з Б.-І. Антоничем), редактор та видавець часопису «Дажбог» (1932—34). Працював 1927—38 у Національному музеї у Львові, заснованому митрополитом Андреєм Шептицьким, де упорядкував «Бібліо­графічний покажчик статей по музейництву і мистецтву, поміщених у “Ділі” (1882—1927)». Викладав у львівських купецькій гімназії товариства «Рідна школа» (1929—39), ліцеї Ревізійного союзу українських ко­оперативів (1938—39). Спів­засновник Товариства українських бібліофілів у Львові (1929), згодом його керівник, ініціатор створе­н­ня й редактор друкованого органу — журналу «Українська книга» (1937—41 ви­йшло 21 ч. у Львові, а 1942—43 — 2 ч. у Кракові). Одночасно був секретарем (від 1934), за­ступником голови (від 1935), членом управи (від 1939) НТШ, входив до складу його Етно­графічної та Літературо­знавчої комісій. Від 1939 — у Кракові (Польща), де заснував видавничу спілку «Бистриця», яку після 2-ї світової війни пере­містив до Міндена, а потім до Блемберґа в Західній Німеч­чині. Заходами «Бистриці» ви­йшли друком оповіда­н­ня Марка Вовчка, Б. Грінченка, ви­брані поезії Т. Шевченка, І. Франка, казки Г.-К. Андерсена і братів Ґрімм, три (з шести) українські та одна німецька читанки, впорядковані П., і деякі його власні праці (зокрема «Райнер Марія Рільке і Україна», «Ukrainica в західноевропейських мовах»). У 1930-х рр. П. спів­працював із місячником «Рідна мова», що виходив у Варшаві (1933—39) за редакцією І. Огієнка і був присвячений пита­н­ням чистоти і правильності української мови. Тут 1934 в числах 3 і 4 ви­йшла його «Бібліо­графія української мово­знавчої бібліо­графії» (131 позиція). У часописі «Українська школа» (1932, ч. 2—3, 4—5) була на­друкована під­готовлена ним педагогічна бібліо­графія за 1932. У «Матеріялах до крає­знавчої бібліо­графії Галичини, Волині та Закарпа­т­тя» (Л., 1936) зібрав джерельну базу про ви­да­н­ня української книжки за 1900—35. На сторінках редагованого ним журналу «Українська книга», крім бібліо­графічних матеріалів, опублікував низку досліджень, зокрема праці «Шевченкові книжки про клясичну старовину» (1937, ч. 3), «З доби “Русалки Дністрової”» (1937, ч. 6), «Шевченко-клясик» (1940, ч. 4), ви­дану згодом окремою книжкою, та ін. 1939—45 — в «Українському видавництві» (Краків—Львів; до травня 1940 — директор), що заснував разом із В. Кубі­йовичем. За редакцією П. і з його вступним словом тут ви­йшли «Кобзар» Т. Шевченка (1940), «Слово о полку Ігоревім», «Козацькі думи XVI ст.», поезії І. Величковського, літературна спадщина І. Мазепи, ви­брані твори Г. Квітки-Основʼяненка, Остапа Вишні (усі — 1944) та ін. Загалом під­готував і видав із власними перед­мовами, вступними ста­т­тями, роз­логими бібліо­графіями 24 ви­да­н­ня творів українських письмен­ників (зокрема 1937 повне ви­да­н­ня творів Марка Черемшини у 3-х т.), а також «Антологію сучасної української поезії» (Л., 1936), до якої вмістив характеристики творчості й поезії як під­радянських, так і західноукраїнських авторів 1920-х — початку 1930-х рр. (запланована друга частина, в якій мали бути пред­ставлені твори поетів 1930-х рр., зокрема й еміграційних, не ви­йшла друком), й антологію української символістичної поезії «Соняшні кларнети» (Краків, 1941). Редагував газету «Краківські вісті» (1940—45, від жовтня 1944 — у Відні). Був доцентом Українського вільного університету в Празі (1943—45) та Мюнхені (1945—49). Дійсний член Українського історико-філологічного товариства в Празі (1941). У 1949 емігрував до Австралії. Привізши із собою українські шрифти, заснував у Сіднеї видавництво «Слово» (1950), що випускало одно­ймен­ний журнал (1953—56 ви­йшло 6 номерів). Брав участь у діяльності українських організацій та установ, заснував і очолив (1950—56) австралійський осередок НТШ.

Як літературо­знавець працював у царинах давньої, класичної й модерної української літератури, досліджував «Слово о полку Ігоревім», універсали, листи й поезії І. Мазепи, творчість І. Величковського, епістолярій Т. Шевченка, байки Л. Глібова, Є. Гребінки, прозу Г. Квітки-Основʼяненка, Панаса Мирного, Б. Лепкого, Марка Черемшини, О. Маковея, О. Кобилянської, поезію Є. Маланюка та ін. Окремий роз­діл у літературо­знавчих студіях П. становлять шевченко­знавчі праці (понад 30 позицій), серед яких найві­доміша «Шевченко-клясик» (1942), а також «Шевченко і Галичина» (1944; обидві — Краків; Львів), «Як писав Шевченко поезії?» («Краківські вісті», 1944, 5 березня) та ін., дослідже­н­ня з біо­графії, оточе­н­ня Т. Шевченка («Шевченко і Вовчок» // Дажбог, 1935, ч. 3—5), рецепції його творчості в інших країнах (зокрема в Німеч­чині та Швеції), порівняльні студії (Шевченко і Данте, Шевченко й Овід­ій) тощо. Цілісно та послідовно ви­вчав життя і творчість Б. Лепкого (від біо­графістики до характеристики основних етапів творчої діяльності), серед найважливіших праць — «Бог­дан Лепкий: Літературний нарис» (Л., 1933), «Бог­дан Лепкий. 1872—1941: Творчий шлях. Бібліо­графія творів» (2-е вид.), «Бог­дан Лепкий: Збірник у пошану памʼяті поета» (обидва — Краків; Львів, 1943), окремі стат­ті літературо­знавчого й бібліо­графічного змісту («Лепкий про Шевченка», 1942; «Матеріяли до бібліо­графії Б. Лепкого», 1933). Цікавився П. історією жанру літературної пародії («Забутий жанр: Нарис роз­витку української літературної пародії», Л., 1933), одним із яскравих зразків якої вважав «Енеїду» І. Котляревського, історією українського гумору («З історії українського юмору», 1931), в якій важливе місце від­водив також І. Котляревському. Усталену дату появи «Енеїди» (1798) дослідник зміщував на два роки раніше — на час пошире­н­ня її в рукописних примірниках.

Приділяв увагу ви­да­н­ням сучасної йому літератури, зокрема в роз­відці «Сучасне західньо-українське письменство. Огляд за 1930—1935» (Л., 1935) охарактеризував специфіку її стильових напрямів (класицизм, реалізм, неореалізм), за­пропонував теоретичне ви­значе­н­ня поня­т­тя «сучасність», окреслив уплив політико-економічної ситуації на роз­виток літературного життя. В окремих ста­т­тях про модерну українську літературу, зокрема ви­друкуваних у «Літературній сторінці» щоден­ника «Новий час» («Сучасна над­дні­прянська поезія», «Сучасна Над­дні­прянська повість», «Михайло Івченко, поет-філософ землі», «Олекса Влизько», «Остан­ній ім­пресіоніст (Григорій Косинка)», «Тичина сьогодні», «Юрій Яновський»; усі — 1934) подав загальну панораму над­дні­прянського літературного процесу й характеристики творчості окремих авторів. Рецензував твори своїх сучасників: Л. Мосендза, Ю. Опільського, М. Зерова, Д. Чижевського та ін. Цікавився психологією художніх образів, інтимною (зокрема жіночою — Н. Лівицької-Холодної, О. Теліги, Л. Могилянської та ін.) лірикою, символізмом і футуризмом в українській поезії. Прагне­н­ня внести українську літературу в контекст західноєвропейської стало приводом до написа­н­ня роз­відок «Чужинці про нашу літературу» (1931), «Овід­ій в українській літературі», «Райнер Марія Рільке й Україна», «Р. М. Рільке в Києві» (усі — 1934), «Бальзак про Україну» (1937), «Байрон і його поема про Мазепу» (1938) та ін. У доробку П. — низка статей із педагогіки, етно­графії, фольклористики, музейної справи, в яких під­сумовано тогочасні (як між-, так і повоєн­ні) здобутки україно­знавчих дисциплін на західноукраїнських землях і в еміграції та охарактеризовано діяльність на­вчально-наукових ін­ституцій, серед них — «Науково-дослідча робота Національного Музею у Львові» (1930), «Що таке етно­графія» (1934), «Сучасне українське середнє й високе шкільництво в Галичині й на Волині», «До пита­н­ня про організацію Українського Музею в Америці» (обидві — 1935), «Слідами гагілок» (1942), «Великдень у старій українській поезії» (1943), «Українська наука в Польщі за час війни (1900—1944)» (1948). Частина архіву вченого (до 1939) зберігається в рукописному від­ділі Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАНУ (фонд 232).

Завантажити статтю