Публіцистичний стиль

Визначення і загальна характеристика

ПУБЛІЦИСТИ́ЧНИЙ СТИЛЬ  — функціональний різновид літературної мови, при­значений пере­давати, поширювати су­спільно-політичну, наукову, культурно-освітню, морально-етичну інформацію та формувати громадську думку. П. с. сучасної української мови — це синтезований функціональний різновид літературної мови, що має широку сферу вжива­н­ня, роз­винену систему жанрів та мовний ресурс, спів­від­носний із загальнонародною мовою. У сучасних умовах П. с. істотно впливає на роз­виток літературної мови, ві­ді­грає ключову роль в утверджен­ні й регулюван­ні мовних норм. Ним послуговуються в громадсько-політичній, су­спільно-культурній, науково-освітній, економічній та комерційній сферах діяльності. Текс­ти П. с. висвітлюють важливі факти, події, явища повсякден­ного життя соціуму часто в несподіваному ракурсі, але завжди чітко й до­ступно. Позиція автора очевидна й виявляється у від­критому виражен­ні власних по­глядів, суджень, оцінок, а також в ідейному спрямуван­ні та естетичній концепції текс­ту. Виклад матеріалу спрямований на те, щоб не лише інформувати, а пере­конати слухача або читача в правильності авторської позиції та спонукати його до діяльності. Комунікативно-прагматична спрямованість П. с. ви­значає його роль як засобу впливу на су­спільно-політичну і культурну ситуацію, інструмента пропаганди певних по­глядів, ідей, теорій.

У сучасній українській лінгвістиці про­блема ви­окремле­н­ня П. с. та його термінологічного по­значе­н­ня не має одно­значного роз­вʼяза­н­ня. Одні дослідники вирізняють «П. с.», у межах якого виділяють як під­стиль мову засобів масової інформації (М. Пилинський, С. Єрмоленко, Л. Мацько, О. Пономарів, Г. Сагач, Т. Коць), інші роз­глядають «стиль (засобів) масової інформації» як ширше поня­т­тя, ви­значаючи в його межах публіцистичний різновид (Д. Баран­ник, Ю. Арешенков, А. Нелюба). Як синоніми до «П. с.» вживають терміни «мова засобів масової інформації» (О. Сербенська, С. Єрмоленко, Л. Шевченко, Д. Сизонов, О. Стишов, М. Яцимірська), «мова преси» (М. Жовтобрюх, Н. Сологуб, С. Бибик, Т. Коць). Існує також думка про необхідність роз­межува­н­ня публіцистичного й інформаційного стилів як окремих функціональних різновидів мови (Ю. Арешенков, В. Зайцева, Т. Мелкумова, Н. Леонова).

Диференційними функціонально-стилістичними ознаками П. с. є по­єд­на­н­ня обʼєктивності й емоційності, точності та образності, документальності й дохідливості, інформативності та стислості. Важливою характеристикою текс­тів П. с. є оцін­ність, яку реалізують насамперед лексичні та фразеологічні одиниці. Висвітле­н­ня теми цікаве, часто з інтригою, що починається вже із заголовка, виклад роз­повід­ний і невимушений, мова досконала, думки дотепні й оригінальні. Словникове ядро П. с. складає загально­вживана лексика, що по­стійно оновлюється від­повід­но до запитів соціуму, широко пред­ставлена також су­спільно-політична, соціально-економічна, наукова, спортивна, релігійна, військова та ін. термінологія; наявна також емоційно-оцін­на й роз­мовна лексика, новотвори та запозиче­н­ня. Широко вживають фразеологізми, афоризми, цитати. У П. с. книжний синтаксис (рече­н­ня з прямим порядком слів, складні рече­н­ня ускладненого типу та складні синтаксичні кон­струкції) по­єд­нується з елементами роз­мовного (питальні, окличні та спонукальні рече­н­ня, еліптичні й сегментовані кон­струкції, парцеляція тощо). Ужива­н­ня мовних засобів від­биває дві тенденції — до стандартизації та до посиле­н­ня екс­пресивності. Перша зумовлена економією мовних ресурсів, виявляється у вживан­ні складно­скорочених слів, абревіатур, кліше, штампів тощо. Друга про­ступає в наявності емоційно-оцін­ної лексики, новотворів, фразеологізмів та їх транс­формації, перифраз, метафор, метонімій, художніх означень, порівнянь, роз­мовних слів і висловів, а також засобів стилістичного синтаксису та роз­мовних кон­струкцій.

Не всі на­звані ознаки П. с. однаковою мірою притаман­ні текс­там різних жанрів. Від­мін­ності стилістичних характеристик окремих жанрів зумовлені їх різним при­значе­н­ням. На­приклад, жанри, спрямовані на інформува­н­ня, за при­йомами викладу матеріалу та мовними засобами тяжіють до офіційно-ділового стилю, аналітичні жанри — до наукового, а художньо-публіцистичні — до художнього. У межах публіцистичного стилю сучасної української літературної мови традиційно ви­окремлюють: стиль засобів масової інформації, або інформаційний (інтервʼю, хронікальна замітка, репортаж, інформаційна кореспонденція та ін.); науково-публіцистичний під­стиль, або аналітичний (аналітична ста­т­тя, коментар, огляд, рецензія, зверне­н­ня тощо) та художньо-публіцистичний (есе, нарис, памфлет, фейлетон, пародія, епі­грама та ін.). Наведена класифікація побудована на основі стійких ознак, характерних для трьох типів від­ображе­н­ня дійсності: емпіричного, дослідницького і художньо-дослідницького. Існують й інші під­ходи до виділе­н­ня під­стилів. На­приклад, А. Нелюба у межах стилю засобів масової інформації роз­різняє публіцистичний під­стиль, до якого зараховують кіно-, відео-, теле-, радіопубліцистику, газетну й журнальну публіцистику, а також політико-агітаційний, ораторський і рекламний під­стилі. Багато дослідників наголошують на роз­митості меж жанрових різновидів, їх по­стійних змінах.

П. с. сучасної української мови історично ґрунтується на ораторсько-проповід­ницьких творах часів Київської Русі (Іларіона Київського, Володимира Мономаха, Феодосія Печерського, Кирила Туровського, Климента Смолятича та ін.). Окрім церковно-релігійних тем, проповіді роз­кривають також моральні, політичні та філософські пита­н­ня. Ознаки публіцистичності проповід­ей: оцін­ність, пафосність, образність, достовірність, аналіз причин і наслідків певних подій, моралізува­н­ня на теми гріховності, полеміка з іновірцями. Зародки політичної публіцистики наявні у творах анонімних авторів, які критично висвітлюють соціальні пита­н­ня (не­справедливість суд­дів, лукавство правителів). Полемічно-публіцистичний характер має також література литовсько-польського періоду. Від середини 16 ст. роз­вивається полемічний жанр, породжений між­конфесійною боротьбою (твори Г. Смотрицького, І. Вишенського, В. Суразького, С. Зизанія, Х. Філалета, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрел­ли та ін.). Для полемічних творів характерне особливе структурува­н­ня текс­ту, наявність екс­пресивних лексичних та фразеологічних одиниць із старословʼянської та «простої» мови. Ознаки П. с. містять і ораторсько-проповід­ницькі твори 2-ї половини 16 ст. — 1-ї половини 17 ст. (К. Транквіліон-Ставровецький, Л. Баранович, Й. Галятовський, А. Радивиловський, С. Яворський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, Г. Кониський). Становле­н­ня П. с. сучасної української літературної мови повʼязане із зародже­н­ням і роз­витком української преси та із культурно-просвітницькою і громадсько-політичною діяльністю українських письмен­ників, учених (Г. Квітка-Основʼяненко, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, М. Драгоманов, Олена Пчілка, І. Франко, Леся Українка, Ю. Бачинський та ін.). Першим літературно-мистецьким, науковим і громадсько-політичним часописом, що виходив 1816—19 двома мовами при Харківському університеті, був «Украинскій вѣстникъ». Альманаховий період у роз­витку української журналістики ре­презентують «Украинскій альманахъ» (Х., 1831), «Русалка Днѣстровая» (Буда, 1837), «Ластовка» (Санкт-Петербургъ, 1841), «Сніпъ» (Х., 1841), «Молодикъ» (Х., 1843—44; Санкт-Петербургъ, 1844). Взірцем для української преси, створе­н­ня якої лише починалося, був журнал «Основа» (виходив від січня 1861 до вересня 1862; видавці В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський, М. Щербак). У Галичині першою національною газетою, що виходила українською народною мовою, була «Зоря Галицка» (від травня 1848 до квітня 1857; видавець і редактор А. Павенцький). Вільним українським закордон­ним ви­да­н­ням був громадсько-політичний і науково-літературний збірник «Громада» (1878—79 та 1882), який видавав у Женеві М. Драгоманов. Публіцистика 19 ст. спрямована на утвердже­н­ня національної мови, від­новле­н­ня національної історичної памʼяті, про­блеми національної освіти, протест проти утисків національно-культурного життя, осуд роз­ʼ­єд­наності української інтелігенції тощо. Мова багатьох тогочасних періодичних ви­дань, здебільшого на західноукраїнських землях, за спо­стереже­н­нями М. Жовтобрюха, була «штучним по­єд­на­н­ням російських, староукраїнських та місцевих діалектних елементів, роз­бавлених, крім того, польськими, німецькими та мадьярськими словами і формами».

На початку 20 ст. пита­н­ня роз­витку української публіцистики набуло особливої гостроти у звʼязку з ідеєю національного самови­значе­н­ня та державності. Це час зародже­н­ня професійної української публіцистики, серед найві­доміших пред­ставників якої — В. Вин­ниченко, С. Єфремов, Є. Чикаленко, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Славінський, С. Петлюра, Д. Донцов, Є. Маланюк, М. Міхновський, М. Грушевський, А. Ніковський. Вагомим є публіцистичний доробок учених М. Сумцова, Д. Багалія, І. Огієнка, М. Порша, який ще треба ви­вчати. Потужним інструментом впливу на су­спільну сві­домість, засобом популяризації різновекторних су­спільно-політичних і національних ідей стали на початку 20 ст. українські газети («Громадська думка», «Рада», «Нова Рада», «Маяк», «Слово» тощо) та журнали («Українська хата», «Вісник», «Рідний край», «Нова громада», «Гасло» та ін.). На думку Т. Коць, саме у цих роках починає формуватися нова стильова норма публіцистичного стилю. Водночас, як слушно за­уважує А. Животко, припиняють видавати некомуністичну періодику, а різниця поміж партійно-комуністичною та офіційною зникає. За короткий період українізації 1923—31 на сторінках українських періодичних ви­дань («Вісті ВУЦВК» з додатком «Культура й побут», «Червоний шлях», часопис «ВАПЛІТЕ», «Плужанин» і «Плуг», «Нова генерація», «Нова громада», «Україна») були на­друковані публіцистичні твори М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, В. Ел­лана-Блакитного, М. Семенка, Г. Косинки та ін., що назавжди вві­йшли в історію української публіцистики. Згорта­н­ня політики українізації спричинило уніфікацію преси на теренах під­радянської України. Українські ви­да­н­ня, що виходили в Галичині й Буковині, продовжували пропагувати ідеї українського національного самоствердже­н­ня («Вперед», «Земля і воля», «Світ», «Свобода», «Громадський голос», «Наш клич», «Вісти», «Голос нації», «Новий час», «Народна справа», «Час», «Рідний край» та ін.). За межами України зʼявилася низка праць українських публіцистів-емі­грантів (Д. Донцов, І. Багряний, О. Ольжич, О. Теліга, Є. Маланюк, Д. Гумен­на, У. Самчук, С. Бандера, Я. Стецько, Ю. Шерех (Шевельов), Д. Нитченко та ін.). Після 2-ї світової війни в багатьох країнах світу були створені числен­ні українські пресові ви­да­н­ня, що сприяли всеукраїнському єд­нан­ню.

Блискучими публіцистами доби УРСР є М. Рильський, М. Бажан, О. Довженко, Ю. Яновський, А. Малишко та ін., які, пере­буваючи під ідеологічним тиском, пропагували ідеї гуманізму та апелювали до національної гідності, національної самосві­домості. Памʼятником боротьби української людини з тоталітаризмом стала публіцистика О. Гончара. Окрему сторінку в історії українського публіцистичного стилю становить публіцистика шістдесятників, зокрема праці І. Дзюби, Є. Сверстюка, В. Чорновола, М. Руденка, Ю. Бадзьо, В. Мороза, С. Плачинди, а також О. Бердника, І. Світличного, Л. Лукʼяненка та ін. Як від­значає Г. Калантаєвська, у 1960—80-х рр. існувало три види української публіцистики: «офіційно-“придворна”, покликана прославляти мудрість політики кремлівських вождів; “контр­пропагандистська”, що так само уславляла “миролюбну зовнішню політику КПРС”, але іноді робила спроби бути чесною; дисидентська публіцистика». В офіційній публіцистиці функціонувала тоталітарна мова, для якої, на думку Л. Масенко, була характерна «одноманітність, уніфікованість і стереотипність». Дисидентська публіцистика продовжувала національно-світо­глядні традиції української журналістики, але виходила у формі нелегального самвидаву, який еволюціонував від під­пільної преси до офіційної журналістики (на­приклад, «Український вісник» — від січня 1970 до березня 1972 та від серпня 1987 до березня 1989). У 1990-і рр. і далі платформами для від­критих ви­ступів публіцистів стали газети «Вечірній Київ», «День», «Дзеркало тижня», «За вільну Україну», «Літературна Україна», «Молодь України», «Наша віра», «Слово Просвіти», «Час/Time», «Збруч»; журнали «Вітчизна», «Сучасність», «Курʼєр Кривбасу», «Український тиждень», інтернет-ви­да­н­ня «Українська правда», радіо­станція «Свобода» та ін.

У сучасних умовах істотно роз­ширилася сфера функціонува­н­ня П. с. за рахунок електрон­них ви­дань. Інформаційні технології уможливили виникне­н­ня нових жанрів (блоги, сторінки в соцмережах тощо), зумовили лібералізацію лінгвістичної ідеології. Зміни в мові засобів масової комунікації мають, з одного боку, позитивний характер, що виявляється у роз­ширен­ні лексикону за рахунок запозичень, діалектизмів, архаїзмів, роз­мовних елементів, збагачен­ні семантичного обсягу слів, появі новотворів, а з іншого боку, надмірне й невмотивоване вжива­н­ня запозиченої лексики негативно впливає на літературний стандарт. У фокусі уваги сучасних публіцистів (Ю. Андрухович, О. Забужко, Ю. Макаров, Ю. Вин­ничук, В. Кіпіані, С. Жадан, М. Рябчук, С. Рахманін, Л. Івшина та ін.) пере­буває широкий спектр питань, але найгостріші з них стосуються роз­будови української державності, захисту національної мови, збереже­н­ня історичної памʼяті.

Наукові принципи ви­вче­н­ня П. с. формувалися на­прикінці 19 — на початку 20 ст. (І. Верхратський, М. Возняк, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Щурат). Історико-аналітичний огляд української преси започаткував І. Франко («Симптоми роз­кладу в галицькій су­спільності», 1878; «Українська альманахова література», 1887; «З остан­ніх десятиліть ХІХ ст.», 1901; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», 1910). У працях вченого схарактеризовано вибіркові українські ви­да­н­ня від «Русалки Днѣстрової» (1837) до періодики початку 20 ст., акцентовано їх роль у су­спільно-політичному і культурному житті нації. Системний аналіз української періодики почався з праці «Пʼятдесятилітній ювілей руської публіцистики» О. Маковея (1898), що містить огляд провід­них західноукраїнських ви­дань від 1848 до 1898, а також періодизацію галицької преси 2-ї половини 19 ст.

Ви­вче­н­ня П. с. у мово­знавчому аспекті роз­почато на­прикінці 19 ст. з праць М. Гладкого, М. Левицького, І. Нечуя-Левицького, М. Сулими; широко­вживаним тоді стало поня­т­тя «мова газети». Ключове пита­н­ня мово­знавчих студій — вплив мови преси на формува­н­ня літературної норми, що знаменувало початок літературно-нормативного напряму дослідже­н­ня П. с. Як характерні ознаки мови газет ви­значено вжива­н­ня су­спільно-політичної лексики, словесно-образних слів, роз­повід­ний і стислий виклад теми. У 1950—60-х рр. в українській лінгвістиці окреслився другий напрям ви­вче­н­ня П. с. — функціонально-стилістичний. Уперше П. с. схарактеризовано як складник стилістичної системи української мови; на його по­значе­н­ня вжито термін «су­спільно-публіцистичний стиль» («Курс історії української літературної мови», т. 1, 1958). Основними ознаками П. с. на­звано образність і емоційність, акцентовано сувору логічність викладу. І. Чередниченко, аналізуючи стилістику масової радянської преси та агітаційно-масової публіцистики, ви­окремив стиль масової інформації, або інформаційний стиль (пові­домле­н­ня, репортажі), П. с. (пере­дові, оглядові стат­ті, нариси, фейлетони, рецензії) та полемічно-публіцистичний стиль (критичні стат­ті) («Нариси загальної стилістики сучасної української мови», К., 1962). Диференційною ознакою П. с. вчений ви­значив оцінку явищ су­спільного життя. Як функціональний різновид української мови П. с. схарактеризовано в академічній граматиці «Сучасна українська літературна мова. Стилістика» (К., 1973), а його мовні засоби про­аналізовано за рівневою системою. Новаторськими й глибокими для свого часу та такими, що й досі не втратили актуальності, є дослідже­н­ня мови преси М. Жовтобрюха. Вчений уперше показав вплив преси на динаміку літературної норми, порушив пита­н­ня періодизації роз­витку мови української преси, схарактеризував роль західноукраїнської і східноукраїнської преси у формуван­ні П. с.

Функціонально-стилістичний напрям досліджень П. с. у 1970-х рр. ре­презентують праці Г. Колесника («Слово і образ»), Г. Сагач («Екс­пресивне словотворе­н­ня в публіцистиці»), М. Фещенко («Нові слова для нових понять»), М. Скиби («Роз­мовні метафори в газетному текс­ті») та ін. Пита­н­ня специфіки мови і жанрової різноманітності П. с., естетичних критеріїв мови газети тощо у 1980-х рр. висвітлюють праці М. Пилинського, Г. Колесника, Г. Сагач, Л. Шевченко, А. Мамалиги та ін. Актуальною про­блемою тогочасного українського мово­знавства були також лексико-семантичні зміни в мові преси (О. Тараненко, В. Коломієць, А. Москаленко, Д. Баран­ник, К. Ленець, О. Пономарів, Л. Шевченко, О. Пазяк, О. Сербенська). У 1990-х рр. лінгвісти зосередили увагу на ви­вчен­ні неологізації лексики, процесів активізації й пасивізації словника П. с. (В. Русанівський, Д. Баран­ник, О. Муромцева, О. Сербенська, Л. Мацько, О. Семенюк, М. Кочерган, Б. Ажнюк, П. Чучка, К. Ленець, О. Стишов, Л. Струганець, М. Навальна), адаптації іншомовних слів в українській мові (Л. Кислюк, І. Кулинич, О. Тодор). Ці про­блеми залишаються актуальними в лінгвістичних дослідже­н­нях перших десятиліть 21 ст., що зумовлено стрімкою динамікою лексичного складу П. с. під впливом кардинальних змін у житті соціуму. У цей час П. с. досліджують також у комунікативному, лінгвопрагматичному (А. Худолій, І. Завальнюк, Н. Кондратенко) та історичному (Н. Сидоренко, Т. Коць) аспектах.

Важливими для ви­вче­н­ня П. с. є результати діяльності НДІ пресо­знавства (Львів), що за­ймається дослідже­н­ням історії українських періодичних ви­дань та комплексним аналізом української преси 19—20 ст., зʼясовуючи основні тенденції її роз­витку, від­стежуючи морфологічну, функціональну, тематичну, типологічну гетероген­ність ви­дань, характеризуючи зміст інформаційно-публіцистичного дискурсу.

Літ.: Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси (кінець ХІХ — початок ХХ ст.). К., 1970; Животко А. Історія української преси. Мюнхен, 1989—90; Масенко Л. Мова радянського тоталітаризму. К., 2017; Коць Т. А. Українське слово в пресі кінця ХІХ — початку ХХІ ст.: динаміка літературної норми. К., 2018; Калантаєвська Г. П. Історія публіцистики: Навч. посіб. С., 2018; Позняков О. П. Українська військова журналістики (ХIХ-го — початку ХХ столі­т­тя): Навч. посіб. К., 2023.

Л. В. Кравець

Завантажити статтю