Лексика

Визначення і загальна характеристика

ЛЕКСИКА (від грец. λεζιχός — словесний, словниковий) — сукупність слів, словниковий склад мови в цілому або її діалекту, а також певної сфери спілкування, стилю мови (побутова, розмовна, професійна, ділова, жарґонна тощо), творів письменника або певного твору. Є об’єктом вивчення лексикології. Основним засобом збирання, опису, систематизації Л. є мовні словники (див. Лексикографія, Словник).

Л. будь-якої мови — складна і різнопланова сукупність слів, що об’єднуються в певні ряди, групи, шари на основі тієї або ін. спільності, подібності семантичного, формального, стилістичного, функціонального, генетичного та ін. характеру і водночас розрізняються, протиставляються в межах таких угруповань за вужчими, диференційними ознаками. Це уможливлює Л. успішно виконувати комунікативну та ін. мовні функції, дає підстави вважати Л. не механічним набором слів, а певною струк­турованою системою, що складається з підсистем семантичного, стиліст. та ін. характеру. До лексичних одиниць, крім власне слів, належать і т. зв. аналітичні слова (тільки що, до побачення!, два­дцять два), окремі значення полі­семічного слова і лексичні, або номінативні, словосполучення («скла­дені слова»), які об’єднуються зі словом спільною номінатив. функцією і здатністю відтворюватися в мові як готові самостійної одиниці. Лексичні словосполучення (старший лейтенант, вести боротьбу) відмежовуються від синтаксичних відтворюваністю в мові, а від фразеологічних — більшою семантичною членованістю і суто номінативною (не емоц.-експре­сивною) функцією. Втім, єдина думка щодо розмежування словосполучень як об’єктів лексикології і фразеології відсутня (за традиц. поглядом, усі ці словосполучення — фразеологізми, але сама фразеологія є лише підрозділом лексикології). Л. найбільше порівняно з ін. мовними рівнями, з одного боку, пов’язана з явищами навколишньої дійсності, з ві­дображуваним і позначуваним мовою об’єктив. світом, а з ін., — залежна від розшарування, диференціації за різними ознаками мовного колективу та його суб’єктив. світосприйняття.

Безпосередньо реагуючи на зміни в дійсності, Л. постійно попов­нюється позначеннями нових предметів, явищ, процесів, понять духов. сфери і звільняється від назв відмерлих реалій та понять. Звідси — відкритий, незамкнений характер лексич. системи та її динамічність. Виражаючи колективну свідомість етносу як суб’єктив. образ об’єктив. світу, Л. формує мовну картину світу, що варіюється в різних мовах. Відображаючи структурування мовного колективу і постійне прагнення мовців до оновлення виражал. засобів, вона диференціюється залежно від тери­торіал., соц., профес., вікових та ін. відмінностей у складі мовців (жарґон, діалект, стиль) і демонструє емоц.-експресивні можливості мови. Л. становить основу номінації на базі як внутр. ресурсів мови (словотворення, полісемія, лексикалізація і фразеологізація словосполучень), так і запозичень з ін. мов. З погляду співвідношення різних типів номінації Л. української мови відзначається такими особливостями, як відносно менша питома вага однослів. термінол. та номенклатур. найменувань порівняно із зх.-слов’ян. мовами (дротовий завод — польс. drutow­nia) і більша — порівняно з російською мовою (залізниця — рос. железная дорога); відносно більша роль афікс. словотворення і, відповідно, менша роль полісемії порівняно з англ. та франц. мовами; відносно менша роль композиції порівняно з нім. мовою тощо.

Групування слів за семантичним принципом здійснюється, по-перше, за їхніми парадигматичними і синтагматичними відношеннями; по-друге, на різних рівнях мовної структури, виходячи з різних аспектів значення слова: в морфології на основі спільних грамат. значень виділяють лексично-граматичні класи слів (частини мови), повнозначні й службові слова, слова з конкретними і абстрактними значеннями та ін.; у словотворенні на основі спільних словотвірних значень — назви діяча, знаряддя, місця тощо; у лексикології на основі спільних компонентів лексичних значень — семантичного поля, лексично-семантичної групи, що ґрунтуються на родо-видових відношеннях (гіпонімія: дерево — дуб, сосна, береза та ін.), синоніми, антоніми, конверсиви (три останні типи семантичних відношень наявні також у семантиці ін. мовних рівнів).

Семантичний розвиток слова призводить до виникнення на основі його вихідного значення переносних значень і формування полісемії. На семантичному асоціюванні синтагматичного характеру ґрунтується сполучуваність слів: власне семантичного характеру (сполучуваність понять, позначуваних певними словами: собака гавкає, хімічне волокно); семант.-ідіомат. характеру (вибірк. сполучуваність певних слів з аналогіч. значеннями: дир. наук. інституту, але ректор інституту як навчального закладу); семант.-пра­гмат. характеру (вибірк. сполучуваність понять, зумовлена цінніс. орієнтаціями мовців): дуб — високий, степ — широкий, річка — глибока (постійні епітети та словесні реакції в асоціатив. тестах, що свідчать про спрямованість уваги саме на більший полюс шкали розміру). На основі групування слів за формал.-лексич. принципом виділяють різні типи омонімів та пароніми (між останніми може бути не тільки формал., а й семант. близькість).

У стиліст.-функціональному плані Л. поділяють на кілька стилістичних шарів. Це, по-перше, диференціація Л. національної мови за сферами вживання і територією поширення: заг.-нар. Л. — діалектна, профес., жарґонна; у межах заг.-нар. Л. — Л. літературної мови і просторіччя. По-друге, можлива територіал. диференціація Л. заг.-нац. літ. мови на варіанти (напр., зх.-укр. варіант української літературної мови). По-третє, функціон.-стильова диференціація Л. літ. мови: заг.-вживана Л. (міжстильова) — Л., обмежена певними сферами вживання та стилями (насамперед виділяють опозицію розмовна Л. — книжна Л. з диференціацією ос­танньої на поет., публіцист., ділову, термінол.). По-четверте, диференціація на стилістично нейтрал. й емоц. Л. з виділенням у межах останньої таких категорій, як висока (воїн, горнило, керманич, клич, грядущий, благоговіти) — знижена (смердіти, пузатий, сопливий); Л. з додатк. емоц.-оцін. характеристиками: експресивна (емоц. одиниці з підсилювал. значенням і особливими виражал. можливостями: шкварити, чесати; звір, зубр, мегера — про людину; море, сила — дуже багато; звірство, роздраконити); за вираженням емоц. оцінки: позитивна Л. (схвальна: здоров’як, чолов’яга, козачина) і негативна (несхвальна: судилище, штурмівщина, скороспілий; зневажлива: нікчема, людці, лопух — про людину; презирлива: набрід, політикан, чинодрал); за вираженням емоц. ставлення: пестлива (козаченько, соколик), груба (баньки, жерти, заткнутися), жартівлива (благовірний, дульцинея), іронічна (розумник, прожект, велемудрий), глузлива (рогоносець, сліпак), фамільярна (друзяка, дружище, дідуган; чорт, чортеня — переносно), лайлива (паразит, паршивець). По-п’яте, диференціація Л. з погляду актив. і пасив. словників, частотності вживання: Л., що активно вживається в мові протягом знач. істор. періоду (осн. лексич. фонд мови) або є актуал. для даного періоду, — Л., що відходить з актив. вживання (застарілі слова), і Л., що входить (або могла б за певних умов увійти) в мову (неологізми, оказіоналізми, потенційні слова); часто або частіше вживана Л. — рідко або рідше вживана Л. До осн. лексич. фонду належать числівники, займенники, первинні прийменники, сполучники, вигуки, серед іменників — назви частин тіла, спорідненості, серед прикметників — позначення розміру, кольору, серед дієслів — позначення руху, положення в просторі, осн. фізіол. дій тощо.

За походженням Л. поділяють на споконвічну (питому) для певної мови і запозичену з ін. мов (див. Запозичені слова). Споконвічна укр. Л. становить кілька істор. ярусів: слова (точніше, корені слів), що ведуть свій початок від праіндоєвроп. епохи і мають відповідники в ін. індоєвроп. мовах: назви предметів і явищ довкілля (земля, небо, день, ніч, зима, весна, вода, вогонь, вітер), певних рослин (дерево, дуб, береза, клен), тварин і продуктів тваринництва (вовк, олень, вівця, муха; м’ясо, молоко, вовна), частин тіла (око, вухо, ніс, зуб), спорідненості (отець, мати, син, дочка, брат, сестра), осн. дій і функцій, пов’язаних з людиною (жити, мерти, бути, іти, їсти, бити, брати, дати), деякі позначення розміру, кольору (малий, дов­гий, вузький; білий, жовтий), чисел, особові займенники (я, ти та ін.); спадщина балто-слов’ян. мовної спільності; слова, відомі від праслов’ян. епохи і відсутні в не­слов’ян. мовах (вчора, завтра; неділя, понеділок та ін. дні тижня; березень, квітень та ін.; трава, пшениця, гриб; ведмідь, пес, змія; страва, сало, борошно, пиво; тіло, серце, палець; чоловік, сват, внук; великий, широкий, мілкий; червоний, синій; добрий, здоровий, гордий); слова, що походять зі сх.-слов’ян. діалект. зони, що існувала від 6 ст. до становлення окремих сх.-слов’ян. мов, і риси якої частково відображено в літ.-книж. давньорус. мові (снігур, кажан; гречка, смородина; дядько, племінник; хороший, дешевий, кволий; колупати, соловіти; дев’яносто, сорок; сьогодні, спасибі та ін.); власне укр. слова (якщо брати слова в цілому, цей шар Л. є кількісно найбільшим і структурно найрізноманітнішим; значно менше тих слів, самі корені яких не мають точних і прозорих формал. або семант. відповідників в ін. мовах): бублик, бузувір, галас, галушка, галявина, горопаха, жмикрут, запаска, заграва, затірка, кебета, ковбаня, ластовиння, макітра, макогін, макорженик, мрія; вибагливий, загальний, кмітливий; голомшити, жмакати, лаштувати, линути; заздалегідь, либонь, мабуть, мерщій; власне укр. значення низки слів: чоловік і дружина (в шлюбі), луна (відгомін), лагодити. Л., запозичену з ін. мов, за давністю запозичення і ступ. засвоєння поділяють на запозичені слова в цілому та іншомовні слова зокрема. Серед останніх виділяють інтернаціоналізми, екзотизми, варваризми. Крім власне лексич. запозичень, є кальки — структурні (словотвірні) та семантичні. Запозичення бувають прямі (безпосередньо з мови-джерела) та опосередковані (через ін. мову; для української мови такими мовами-посередниками були переважно рос. і польська). Походження слова в мові вивчає етимологія.

Завантажити статтю