Лексика

Визначення і загальна характеристика

ЛЕКСИКА (від грец. λεζιχός — словесний, словниковий) — сукупність слів, словниковий склад мови в цілому або її діалекту, а також певної сфери спілкува­н­ня, стилю мови (побутова, роз­мовна, професійна, ділова, жарґон­на тощо), творів письмен­ника або певного твору. Є обʼєктом ви­вче­н­ня лексикології. Основним засобом збира­н­ня, опису, систематизації Л. є мовні словники (див. Лексикографія, Словник).

Л. будь-якої мови — складна і різнопланова сукупність слів, що обʼ­єд­нуються в певні ряди, групи, шари на основі тієї або ін. спільності, подібності семантичного, формального, стилістичного, функціонального, генетичного та ін. характеру і водночас роз­різняються, проти­ставляються в межах таких угруповань за вужчими, диференційними ознаками. Це уможливлює Л. успішно виконувати комунікативну та ін. мовні функції, дає під­стави вважати Л. не механічним набором слів, а певною струк­турованою системою, що складається з під­систем семантичного, стиліст. та ін. характеру. До лексичних одиниць, крім власне слів, належать і т. зв. аналітичні слова (тільки що, до побаче­н­ня!, два­дцять два), окремі значе­н­ня полі­семічного слова і лексичні, або номінативні, словосполуче­н­ня («скла­дені слова»), які обʼ­єд­нуються зі словом спільною номінатив. функцією і здатністю від­творюватися в мові як готові само­стійної одиниці. Лексичні словосполуче­н­ня (старший лейтенант, вести боротьбу) від­межовуються від синтаксичних від­творюваністю в мові, а від фразеологічних — більшою семантичною членованістю і суто номінативною (не емоц.-екс­пре­сивною) функцією. Втім, єдина думка щодо роз­межува­н­ня словосполучень як обʼєктів лексикології і фразеології від­сутня (за традиц. по­глядом, усі ці словосполуче­н­ня — фразеологізми, але сама фразеологія є лише під­роз­ділом лексикології). Л. найбільше порівняно з ін. мовними рівнями, з одного боку, повʼязана з явищами навколишньої дійсності, з ві­дображуваним і по­значуваним мовою обʼєктив. світом, а з ін., — залежна від роз­шарува­н­ня, диференціації за різними ознаками мовного колективу та його субʼєктив. світос­прийня­т­тя.

Без­посередньо реагуючи на зміни в дійсності, Л. по­стійно попов­нюється по­значе­н­нями нових предметів, явищ, процесів, понять духов. сфери і звільняється від назв від­мерлих реалій та понять. Звідси — від­критий, неза­мкнений характер лексич. системи та її динамічність. Виражаючи колективну сві­домість етносу як субʼєктив. образ обʼєктив. світу, Л. формує мовну картину світу, що варіюється в різних мовах. Від­ображаючи структурува­н­ня мовного колективу і по­стійне прагне­н­ня мовців до оновле­н­ня виражал. засобів, вона диференціюється залежно від тери­торіал., соц., профес., вікових та ін. від­мін­ностей у складі мовців (жарґон, діалект, стиль) і демонструє емоц.-екс­пресивні можливості мови. Л. становить основу номінації на базі як внутр. ресурсів мови (словотворе­н­ня, полісемія, лексикалізація і фразеологізація словосполучень), так і запозичень з ін. мов. З по­гляду спів­від­ноше­н­ня різних типів номінації Л. української мови від­значається такими особливостями, як від­носно менша питома вага однослів. термінол. та номенклатур. найменувань порівняно із зх.-словʼян. мовами (дротовий завод — польс. drutow­nia) і більша — порівняно з російською мовою (залізниця — рос. железная дорога); від­носно більша роль афікс. словотворе­н­ня і, від­повід­но, менша роль полісемії порівняно з англ. та франц. мовами; від­носно менша роль композиції порівняно з нім. мовою тощо.

Групува­н­ня слів за семантичним принципом здійснюється, по-перше, за їхніми парадигматичними і синтагматичними від­ноше­н­нями; по-друге, на різних рівнях мовної структури, виходячи з різних аспектів значе­н­ня слова: в морфології на основі спільних грамат. значень виділяють лексично-граматичні класи слів (частини мови), повно­значні й службові слова, слова з конкретними і абстрактними значе­н­нями та ін.; у словотворен­ні на основі спільних словотвірних значень — назви діяча, знаря­д­дя, місця тощо; у лексикології на основі спільних компонентів лексичних значень — семантичного поля, лексично-семантичної групи, що ґрунтуються на родо-видових від­ноше­н­нях (гіпонімія: дерево — дуб, сосна, береза та ін.), синоніми, антоніми, конверсиви (три остан­ні типи семантичних від­ношень наявні також у семантиці ін. мовних рівнів).

Семантичний роз­виток слова призводить до виникне­н­ня на основі його вихідного значе­н­ня пере­носних значень і формува­н­ня полісемії. На семантичному асоціюван­ні синтагматичного характеру ґрунтується сполучуваність слів: власне семантичного характеру (сполучуваність понять, по­значуваних певними словами: собака гавкає, хімічне волокно); семант.-ідіомат. характеру (вибірк. сполучуваність певних слів з аналогіч. значе­н­нями: дир. наук. ін­ституту, але ректор ін­ституту як на­вчального закладу); семант.-пра­гмат. характеру (вибірк. сполучуваність понять, зумовлена цін­ніс. орієнтаціями мовців): дуб — високий, степ — широкий, річка — глибока (по­стійні епітети та словесні реакції в асоціатив. тестах, що свідчать про спрямованість уваги саме на більший полюс шкали роз­міру). На основі групува­н­ня слів за формал.-лексич. принципом виділяють різні типи омонімів та пароніми (між остан­німи може бути не тільки формал., а й семант. близькість).

У стиліст.-функціональному плані Л. поділяють на кілька стилістичних шарів. Це, по-перше, диференціація Л. національної мови за сферами вжива­н­ня і територією пошире­н­ня: заг.-нар. Л. — діалектна, профес., жарґон­на; у межах заг.-нар. Л. — Л. літературної мови і просторіччя. По-друге, можлива територіал. диференціація Л. заг.-нац. літ. мови на варіанти (напр., зх.-укр. варіант української літературної мови). По-третє, функціон.-стильова диференціація Л. літ. мови: заг.-вживана Л. (між­стильова) — Л., обмежена певними сферами вжива­н­ня та стилями (насамперед виділяють опозицію роз­мовна Л. — книжна Л. з диференціацією ос­тан­ньої на поет., публіцист., ділову, термінол.). По-четверте, диференціація на стилістично нейтрал. й емоц. Л. з виділе­н­ням у межах остан­ньої таких категорій, як висока (воїн, горнило, керманич, клич, грядущий, благоговіти) — знижена (смердіти, пузатий, сопливий); Л. з додатк. емоц.-оцін. характеристиками: екс­пресивна (емоц. одиниці з під­силювал. значе­н­ням і особливими виражал. можливостями: шкварити, чесати; звір, зубр, мегера — про людину; море, сила — дуже багато; звірство, роз­драконити); за вираже­н­ням емоц. оцінки: позитивна Л. (схвальна: здоровʼяк, чоловʼяга, козачина) і негативна (несхвальна: судилище, штурмівщина, скоро­спілий; зневажлива: нікчема, людці, лопух — про людину; презирлива: набрід, політикан, чинодрал); за вираже­н­ням емоц. ставле­н­ня: пестлива (козаченько, соколик), груба (баньки, жерти, заткнутися), жартівлива (благовірний, дульцинея), іронічна (ро­зумник, прожект, велемудрий), глузлива (рогоносець, сліпак), фамільярна (друзяка, дружище, дідуган; чорт, чортеня — пере­носно), лайлива (паразит, паршивець). По-пʼяте, диференціація Л. з по­гляду актив. і пасив. словників, частотності вжива­н­ня: Л., що активно вживається в мові протягом знач. істор. періоду (осн. лексич. фонд мови) або є актуал. для даного періоду, — Л., що від­ходить з актив. вжива­н­ня (за­старілі слова), і Л., що входить (або могла б за певних умов увійти) в мову (неологізми, оказіоналізми, потенційні слова); часто або частіше вживана Л. — рідко або рідше вживана Л. До осн. лексич. фонду належать числівники, за­ймен­ники, первин­ні при­ймен­ники, сполучники, вигуки, серед імен­ників — назви частин тіла, спорідненості, серед прикметників — по­значе­н­ня роз­міру, кольору, серед дієслів — по­значе­н­ня руху, положе­н­ня в просторі, осн. фізіол. дій тощо.

За походже­н­ням Л. поділяють на споконвічну (питому) для певної мови і запозичену з ін. мов (див. Запозичені слова). Споконвічна укр. Л. становить кілька істор. ярусів: слова (точніше, корені слів), що ведуть свій початок від праіндоєвроп. епохи і мають від­повід­ники в ін. індоєвроп. мовах: назви предметів і явищ довкі­л­ля (земля, небо, день, ніч, зима, весна, вода, вогонь, вітер), певних рослин (дерево, дуб, береза, клен), тварин і продуктів тварин­ництва (вовк, олень, вівця, муха; мʼясо, молоко, вовна), частин тіла (око, вухо, ніс, зуб), спорідненості (отець, мати, син, дочка, брат, сестра), осн. дій і функцій, повʼязаних з людиною (жити, мерти, бути, іти, їсти, бити, брати, дати), деякі по­значе­н­ня роз­міру, кольору (малий, дов­гий, вузький; білий, жовтий), чисел, особові за­ймен­ники (я, ти та ін.); спадщина балто-словʼян. мовної спільності; слова, ві­домі від прасловʼян. епохи і від­сутні в не­словʼян. мовах (вчора, завтра; неділя, понеділок та ін. дні тижня; березень, квітень та ін.; трава, пшениця, гриб; ведмідь, пес, змія; страва, сало, борошно, пиво; тіло, серце, палець; чоловік, сват, внук; великий, широкий, мілкий; червоний, синій; добрий, здоровий, гордий); слова, що походять зі сх.-словʼян. діалект. зони, що існувала від 6 ст. до становле­н­ня окремих сх.-словʼян. мов, і риси якої частково від­ображено в літ.-книж. давньорус. мові (снігур, кажан; гречка, смородина; дядько, племін­ник; хороший, дешевий, кволий; колупати, соловіти; девʼяносто, сорок; сьогодні, спасибі та ін.); власне укр. слова (якщо брати слова в цілому, цей шар Л. є кількісно найбільшим і структурно найрізноманітнішим; значно менше тих слів, самі корені яких не мають точних і про­зорих формал. або семант. від­повід­ників в ін. мовах): бублик, бузувір, галас, галушка, галявина, горопаха, жмикрут, запаска, за­грава, затірка, кебета, ковбаня, ластови­н­ня, макітра, макогін, макорженик, мрія; вибагливий, загальний, кмітливий; голомшити, жмакати, лаштувати, линути; заздалегідь, либонь, мабуть, мерщій; власне укр. значе­н­ня низки слів: чоловік і дружина (в шлюбі), луна (від­гомін), лагодити. Л., запозичену з ін. мов, за давністю запозиче­н­ня і ступ. засвоє­н­ня поділяють на запозичені слова в цілому та іншомовні слова зокрема. Серед остан­ніх виділяють інтернаціоналізми, екзотизми, варваризми. Крім власне лексич. запозичень, є кальки — структурні (словотвірні) та семантичні. Запозиче­н­ня бувають прямі (без­посередньо з мови-джерела) та опосередковані (через ін. мову; для української мови такими мовами-посередниками були пере­важно рос. і польська). Походже­н­ня слова в мові ви­вчає етимологія.

О. О. Тараненко

Завантажити статтю