Лексика

ЛЕКСИКА (від грец. λεζιχός — словесний, словниковий) — сукупність слів, словниковий склад мови в цілому або її діалекту, а також певної сфери спілкува­н­ня, стилю мови (побутова, роз­мовна, професійна, ділова, жарґон­на тощо), творів письмен­ника або окремого твору. Є обʼєктом ви­вче­н­ня лексикології. Основним засобом збира­н­ня, опису й систематизації Л. є мовні словники (див. Лексикографія, Словник).

Л. будь-якої мови — складна і різнопланова сукупність слів, обʼ­єд­наних у певні ряди, групи, шари на основі спільності чи подібності семантичного, формального, стилістичного, функціонального, генетичного та іншого характеру. Водночас слова роз­різняються, проти­ставляються в межах цих угруповань за вужчими, диференційними ознаками. Це дає змогу Л. успішно виконувати комунікативну та інші мовні функції, а також вважати її не механічним набором слів, а структурованою системою, що складається з під­систем семантичного, стилістичного та іншого характеру. До лексичних одиниць, крім власне слів, належать і т. зв. аналітичні слова (тільки-но, до побаче­н­ня!, двадцять два), окремі значе­н­ня полісемічного слова і лексичні, або номінативні, словосполуче­н­ня («складені слова»), які обʼ­єд­нуються зі словом спільною номінативною функцією і здатністю від­творюватися в мові як готові само­стійні одиниці. Лексичні словосполуче­н­ня (старший лейтенант, вести боротьбу) від­межовуються від синтаксичних від­творюваністю в мові, а від фразеологічних — більшою семантичною членованістю і суто номінативною (не емоційно-екс­пресивною) функцією. Втім, єдиної думки щодо роз­межува­н­ня словосполучень як обʼєктів лексикології і фразеології немає (за традиційним по­глядом, усі ці словосполуче­н­ня — фразеологізми, але сама фразеологія є лише під­роз­ділом лексикології). Л. найбільше, порівняно з іншими мовними рівнями, повʼязана, з одного боку, з явищами навколишньої дійсності, з обʼєктивним світом, який від­ображається і по­значається мовою, а з іншого — залежить від роз­шарува­н­ня, диференціації мовного колективу за різними ознаками та його субʼєктивного світос­прийня­т­тя.

Без­посередньо реагуючи на зміни в дійсності, Л. по­стійно поповнюється по­значе­н­нями нових предметів, явищ, процесів, понять духовної сфери і звільняється від назв за­старілих реалій та понять. Звідси — від­критий, неза­мкнений характер лексичної системи та її динамічність. Виражаючи колективну сві­домість етносу як субʼєктивний образ обʼєктивного світу, Л. формує мовну картину світу, що варіюється в різних мовах. Від­ображаючи структурува­н­ня мовного колективу і по­стійне прагне­н­ня мовців до оновле­н­ня виражальних засобів, вона диференціюється залежно від територіальних, соціальних, професійних, вікових та інших від­мін­ностей у складі мовців (жарґон, діалект, стиль) і демонструє емоційно-екс­пресивні можливості мови. Л. становить основу номінації на базі як внутрішніх ресурсів мови (словотворе­н­ня, полісемія, лексикалізація і фразеологізація словосполучень), так і запозичень з інших мов. З по­гляду спів­від­ноше­н­ня різних типів номінації Л. української мови від­значається такими особливостями: від­носно менша питома вага однослівних термінологічних та номенклатурних найменувань порівняно із західнословʼянськими мовами (дротовий завод — польс. drutownia) і більша — порівняно з російською мовою (залізниця — рос. железная дорога); від­носно більша роль афіксного словотворе­н­ня і, від­повід­но, менша роль полісемії порівняно з англійською та французькою мовами; від­носно менша роль композиції порівняно з німецькою мовою тощо.

Групува­н­ня слів за семантичним принципом здійснюється, по-перше, за їхніми парадигматичними і синтагматичними від­ноше­н­нями; по-друге, на різних рівнях мовної структури, виходячи з різних аспектів значе­н­ня слова: в морфології на основі спільних граматичних значень виділяють лексично-граматичні класи слів (частини мови), повно­значні й службові слова, слова з конкретними й абстрактними значе­н­нями та ін.; у словотворен­ні на основі спільних словотвірних значень — назви діяча, знаря­д­дя, місця тощо; у лексикології на основі спільних компонентів лексичних значень — семантичне поле, лексично-семантичну групу, що ґрунтуються на родо-видових від­ноше­н­нях (гіпонімія: дерево — дуб, сосна, береза та ін.), синоніми, антоніми, конверсиви (три остан­ні типи семантичних від­ношень наявні також у семантиці інших мовних рівнів).

Семантичний роз­виток слова призводить до виникне­н­ня на основі його вихідного значе­н­ня пере­носних значень і формува­н­ня полісемії. На семантичному асоціюван­ні синтагматичного характеру ґрунтується сполучуваність слів: 

• власне семантичного характеру (сполучуваність понять, по­значуваних певними словами: собака гавкає, хімічне волокно); 
• семантично-ідіоматичного характеру (вибіркова сполучуваність певних слів з аналогічними значе­н­нями: директор наукового ін­ституту, але ректор ін­ституту як на­вчального закладу); 
• семантично-прагматичного характеру (вибіркова сполучуваність понять, зумовлена цін­нісними орієнтаціями мовців): дуб — високий, степ — широкий, річка — глибока (по­стійні епітети та словесні реакції в асоціативних тестах, що свідчать про спрямованість уваги саме на більший полюс шкали роз­міру). 

На основі групува­н­ня слів за формально-лексичним принципом виділяють різні типи омонімів та пароніми (між остан­німи може бути не тільки формальна, а й семантична близькість).

У стилістично-функціональному плані Л. поділяють на кілька стилістичних шарів. Це, по-перше, диференціація Л. національної мови за сферами вжива­н­ня і територією пошире­н­ня: загальнонародна Л. — діалектна, професійна, жарґон­на; у межах загальнонародної Л. — Л. літературної мови і просторіччя. 

По-друге, можлива територіальна диференціація Л. загальнонаціональної літературної мови на варіанти (напр., західноукраїнський варіант української літературної мови). 

По-третє, функціонально-стильова диференціація Л. літературної мови: загально­вживана Л. (між­стильова) — Л., обмежена певними сферами вжива­н­ня та стилями (насамперед виділяють опозицію роз­мовна Л. — книжна Л. з диференціацією остан­ньої на поетичну, публіцистичну, ділову, термінологічну). 

По-четверте, диференціація на стилістично нейтральну й емоційну Л. з виділе­н­ням у межах остан­ньої таких категорій: висока (воїн, горнило, керманич, клич, грядущий, благоговіти) — знижена (смердіти, пузатий, сопливий); Л. з додатковими емоційно-оцін­ними характеристиками: екс­пресивна (емоційні одиниці з під­силювальним значе­н­ням і особливими виражальними можливостями: шкварити, чесати; звір, зубр, мегера — про людину; море, сила — дуже багато; звірство, роз­драконити); за вираже­н­ням емоційної оцінки: позитивна Л. (схвальна: здоровʼяк, чоловʼяга, козачина) і негативна (несхвальна: судилище, штурмівщина, скоро­спілий; зневажлива: нікчема, людці, лопух — про людину; презирлива: набрід, політикан, чинодрал); за вираже­н­ням емоційного ставле­н­ня: пестлива (козаченько, соколик), груба (баньки, жерти, заткнутися), жартівлива (благовірний, дульцинея), іронічна (ро­зумник, прожект, велемудрий), глузлива (рогоносець, сліпак), фамільярна (друзяка, дружище, дідуган; чорт, чортеня — пере­носно), лайлива (паразит, паршивець). 

По-пʼяте, диференціація Л. з по­гляду активного і пасивного словників, частотності вжива­н­ня: Л., що активно вживається в мові протягом значного історичного періоду (основний лексичний фонд мови) або є актуальною для даного періоду, — Л., що від­ходить з активного вжива­н­ня (за­старілі слова), і Л., що входить (або могла б за певних умов увійти) в мову (неологізми, оказіоналізми, потенційні слова); часто або частіше вживана Л. — рідко або рідше вживана Л. 

До основного лексичного фонду належать числівники, за­ймен­ники, первин­ні при­ймен­ники, сполучники, вигуки, серед імен­ників — назви частин тіла, спорідненості, серед прикметників — по­значе­н­ня роз­міру, кольору, серед дієслів — по­значе­н­ня руху, положе­н­ня в просторі, основних фізіологічних дій тощо.

За походже­н­ням Л. поділяють на:

1. споконвічну (питому) для певної мови;
2. запозичену з інших мов (див. Запозичені слова). 

Споконвічна українська Л. становить кілька історичних ярусів: 

• слова (точніше, корені слів), що ведуть свій початок від праіндоєвропейської епохи і мають від­повід­ники в інших індоєвропейських мовах: назви предметів і явищ довкі­л­ля (земля, небо, день, ніч, зима, весна, вода, вогонь, вітер), певних рослин (дерево, дуб, береза, клен), тварин і продуктів тварин­ництва (вовк, олень, вівця, муха; мʼясо, молоко, вовна), частин тіла (око, вухо, ніс, зуб), спорідненості (отець, мати, син, дочка, брат, сестра), основних дій і функцій, повʼязаних з людиною (жити, мерти, бути, іти, їсти, бити, брати, дати), деякі по­значе­н­ня роз­міру, кольору (малий, довгий, вузький; білий, жовтий), чисел, особові за­ймен­ники (я, ти та ін.); 
• спадщина балто-словʼянської мовної спільності; 
• слова, ві­домі від прасловʼянської епохи і від­сутні в несловʼянських мовах (вчора, завтра; неділя, понеділок та ін. дні тижня; березень, квітень та ін.; трава, пшениця, гриб; ведмідь, пес, змія; страва, сало, борошно, пиво; тіло, серце, палець; чоловік, сват, внук; великий, широкий, мілкий; червоний, синій; добрий, здоровий, гордий); 
• слова, що походять зі східнословʼянської діалектної зони, яка існувала від 6 ст. до становле­н­ня окремих східнословʼянських мов, і риси якої частково від­ображено в літературно-книжній давньоруській мові (снігур, кажан; гречка, смородина; дядько, племін­ник; хороший, дешевий, кволий; колупати, соловіти; девʼяносто, сорок; сьогодні, спасибі та ін.); 
• власне українські слова (якщо брати слова в цілому, цей шар Л. є кількісно найбільшим і структурно найрізноманітнішим; значно менше тих слів, самі корені яких не мають точних і про­зорих формальних або семантичних від­повід­ників в інших мовах): бублик, бузувір, галас, галушка, галявина, горопаха, жмикрут, запаска, за­грава, затірка, кебета, ковбаня, ластови­н­ня, макітра, макогін, макорженик, мрія; вибагливий, загальний, кмітливий; голомшити, жмакати, лаштувати, линути; заздалегідь, либонь, мабуть, мерщій; 
• власне українські значе­н­ня низки слів: чоловік і дружина (в шлюбі), луна (від­гомін), лагодити. 

Л., запозичену з інших мов, за давністю запозиче­н­ня і ступенем засвоє­н­ня поділяють на запозичені слова в цілому та іншомовні слова зокрема. Серед остан­ніх виділяють інтернаціоналізми, екзотизми, варваризми. Крім власне лексичних запозичень, є кальки — структурні (словотвірні) та семантичні. Запозиче­н­ня бувають прямі (без­посередньо з мови-джерела) та опосередковані (через іншу мову; для української мови такими мовами-посередниками були пере­важно російська і польська). Походже­н­ня слова в мові ви­вчає етимологія.

Завантажити статтю