Прагматизм

ПРАГМАТИ́ЗМ (від грец. πράγμα — дія, справа) — напрям філософії, що охоплює сукупність доктрин, методів, теоретичних на­станов, ви­значальною особливістю яких є не спільність вихідних теоретичних принципів та вже напрацьованих понять, а осмисле­н­ня практичного значе­н­ня філософії для майбутнього су­спільства шляхом транс­формації соціальних практик та самої філософії як однієї з цих практик. В історіо­графічному контекс­ті «П.» також має означе­н­ня провід­ної «філософської традиції» в американській інтелектуальній культурі. Термін «П.» у філософському значен­ні важливо чітко від­різняти від його ототожне­н­ня у повсякден­них роз­мовних практиках із матеріальним меркантилізмом та конформізмом. У своїх витоках філософія П. була від­повід­дю на нагальний соціально-практичний запит американського су­спільства на початку і в середині 19 ст. в ідеях, що були б практично ефективними порівняно з успадкованими американською елітою теоріями європейських філософів (Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Гʼюм, І. Кант, Ґ. Геґель, Ф.-В. Шел­лінґ, Т. Карлайль та ін.). Цей запит призвів до продукува­н­ня ін­новаційних ідей, що йшли врозріз із цими теоріями. Американський філософ-неореаліст Дж. Сантаяна кваліфікував суперечливий процес інтелектуального становле­н­ня філософії «П.» як пере­хід від «ре­спектабельної традиції» до сміливих за новизною, але неви­значених за аргументацією доктрин (метафора його авторства «Winds of Doctrine»). Інтелектуальне значе­н­ня «ре­спектабельної традиції» не применшувалося, але потребувало критичного під­ходу до авторитетних філософських теорій та введе­н­ня нового спектру понять поряд із наповне­н­ням новими значе­н­нями вже усталених термінів. Синкретизм історико-філософської ситуації, що склалася від самого початку формува­н­ня «філософської традиції» П., наклав свій від­биток на її подальший роз­виток та періодизацію. Остан­ню умовно можна окреслити так: 1) класичний П. (19 — середина 20 ст.); 2) неопрагматизм (60-і рр. 20 ст. — початок 21 ст.); 3) «радикалізація» філософського П. у звʼязку з транс­формаціями у соціально-політичній сфері (урізноманітне­н­ня тенденцій глобалізації, криза ліберальної демократії), також новітніми досягне­н­нями у науці (нейрологія, інформаційно-комунікативні технології, економіка зна­н­ня; 70-і рр. 20 ст. — теперішній час).

Класичний П. — це реалізація інтелектуальної потреби в нових філософських під­ходах та пере­конливі здобутки у їх формуван­ні, втілені у працях американських філософів Р.-В. Емерсона, Ч.-С. Пірса, В. Джеймса, Дж. Дьюї. Інтелектуальний внесок романтика-транс­ценденталіста Р.-В. Емерсона у формува­н­ня філософського П. як генеалогічно американської філософської традиції є sui generis унікальним історико-філософським явищем у сенсі здійсне­н­ня рішучого повороту від «ре­спектабельної традиції» європейської філософії до американської «філософської традиції» П. та її подальшого входже­н­ня у світову інтелектуальну культуру. Радикальний смисловий пере­хід від однієї традиції до іншої, з одного боку, та збереже­н­ня ре­спектабельності у ставлен­ні до європейського філософського спадку, з іншого, чітко прослідковується у контекс­ті осмисле­н­ня Р.-В. Емерсоном поня­т­тя «транс­ценденталізму». В есеї «Transcendentalist» («Транс­ценденталіст», 1842) він посилається не стільки на автентичне об­ґрунтува­н­ня Кантового поня­т­тя «транс­цендентних форм», як на їх потенціальний духовно-практичний обшир («spirituality»), маючи на увазі власну інтер­претацію цього простору як здійсне­н­ня без­конечного потенціалу пере­творювальних можливостей «конечного індивіда», не скутого логічним ригоризмом філософської системи. Від спо­глядального метафізичного аспекту «над-душі» (Over-Soul) духовність пере­міщується у практично досяжну площину індивідуальної та соціальної самотранс­формації. Осмисле­н­ня поня­т­тя «само-довіри» (Self-Trust), «істини», що від­находиться лише у «долан­ні шляху», покла­да­н­ня від­повід­альності з боку індивіда та спільноти у всіх справах на себе (Self-Reliance), актуалізація теми освіти й на­вча­н­ня молоді як невід­ʼємної складової соціально практичної результативності, спрямованої у майбутнє, — ці ідеї дали під­стави охарактеризувати праці Р.-В. Емерсона, насамперед класичний есей «The American Scholar» («Американський вчений»), як «американську інтелектуальну декларацію незалежності».

Загальнови­знана характеристика Ч.-С. Пірса як класика-фундатора філософського П. базується на всій сукупності його праць, але перед­усім на ін­новаційній за змістом та про­стій за формулюва­н­ням ідеї «прагматичної максими» у стат­ті «How to Make Our Ideas Clear?» («Як нам зробити наші ідеї ясними?», 1878). Терміни «прагматична максима» та «П.» самим Ч.-С. Пірсом у цій стат­ті не за­стосовувалися й були лише пізніше (1898) введені у філософський обіг В. Джеймсом — соратником Ч.-С. Пірса та автором власної оригінальної версії філософського П. «Роз­глянемо, який ефект, га­дано практичного значе­н­ня, має, на нашу думку, обʼєкт наших міркувань. Тоді наше поня­т­тя про цей ефект і є в цілому нашим поня­т­тям про обʼєкт». Наведене формулюва­н­ня «прагматичної максими», а також філософський дискурс цього періоду загалом є результатом двох напрямів дослідницької праці Ч.-С. Пірса — як вченого фундаментальних природничо-наукових зацікавлень (математика, хімія, фізика, астрономія, геодезія) та як логіка й історика філософії (антична, модерна й особливо середньовічна філософія). У зга­даній вище стат­ті вже чітко сформульована провід­на для П. ідея антире­презенталізму. Йдеться про тлумаче­н­ня поня­т­тя віри (Belief) не як від­ображе­н­ня «реальних речей», а як «звички діяти» (Habit of Action). Думка як дія порівнюється із «біговою доріжкою» (Stadium), що реалізує та впливає на «майбутнє мисле­н­ня». Історико-філософська обі­знаність Ч.-С. Пірса наклала сут­тєвий від­биток на контекст осмисле­н­ня європейської філософської традиції. Вважаючи себе послідовником Аристотеля, І. Канта, Ґ.-В. Ляйбніца, він разом із тим вказував на ті аспекти їхніх систем, що були на заваді головному у філософії — «вірогідному значен­ню для практики». Критикуючи Р. Декарта, Ч.-С. Пірс ви­знавав позитивну роль дефініцій у філософському структуруван­ні, проте об­стоював думку, що «нічого нового не можна ді­знатися, аналізуючи дефініції». Ч.-С. Пірс є також автором корпусу напрацювань у галузі семіотики. Вони належать до окремої предметної сфери, що є автономною стосовно його засадничих ідей на теренах філософського П. Семіотика Ч.-С. Пірса за обсягом матеріалу та складністю логіки викладу залишається для дослідників багато в чому terra incognito, хоч окремі ідеї інтер­претують і за­стосовують у сучасній філософії. До них належать: ідеї семіозису як динамічної мережі знаків, що уособлює культуру (У. Еко); тлумаче­н­ня думки як дії у сучасних когнітивних концепціях «прагматичного повороту» (А. Енґел, П. Доміні та ін.).

Особливості ре­спектабельного та водночас критичного ставле­н­ня до історії європейської філософії та філософських систем сучасників є важливим демонстраційним аспектом специфіки П. як американської «філософської традиції» — схильності до жорсткої полеміки в об­стоюван­ні кожним філософом власних по­глядів та ви­зна­н­ня незамін­ної й кон­структивної ролі авторів не тільки су­противних, але й несумісних із П. ідей. Такою є позиція В. Джеймса до емпіричного позитивізму Г. Спенсера, його «тьмяних фундаментальних ідей», що містила високу повагу до праць філософа, де значущість фактів одно­значно й послідовно пере­важала числен­ність під­несених, але порожніх абстракцій. «Подалі від абстракцій!..» — наскрізне дослідницьке гасло В. Джеймса у його класичній праці «Pragmatism» («Прагматизм», Лондон, 1907). Дж. Дьюї, як не­змін­ний шанувальник філософії Ґ. Геґеля та ретельний її дослідник, ді­йшов зрештою висновку, що абсолютизм остан­нього хибує на формалізм та схематизм (праця «From Absolutism to Experimentalism» / «Від абсолютизму до екс­перименталізму», 1930), які створюють пере­пони на шляху на­ближе­н­ня філософії до життя («про­блеми життя» згідно з Дж. Дьюї завжди локальні й конкретні). Рекон­струкція філософії, яку він об­стоював, має базуватися не на самодо­статньому інтелектуалізмі принципів та ідей, а на соціальній потребі в її оновлен­ні, що включає рішучу від­мову від за­старілих понять і концепцій. У праці «The Need for a Recovery of Philosophy» («Потреба в оновлен­ні філософії», 1917) Дж. Дьюї об­ґрунтовує думку, що філософія як «любов до мудрості» має по­збутися спо­глядальності у від­ношен­ні до абстракцій, а також під­порядкованості науковому знан­ню. «Під мудрістю ми ро­зуміємо не систематичне й доведене зна­н­ня фактів та істини, а пере­кона­н­ня в моральних цін­ностях, від­чу­т­тя провадже­н­ня кращого способу життя». Як моральний термін «мудрість» (Wisdom) стосується насамперед того, що варто й можливо зробити у реконструюван­ні та втілен­ні конкретно бажаного для людини способу життя (індивідуального та спільноти). Прагматика політичного функціонува­н­ня су­спільства, його ідеали та засоби досягне­н­ня осмислювалися філософом у контекс­ті про­блем демократії, що також змінюються та під­лягають екс­периментальному й на цій під­ставі ефективному вирішен­ню. У ста­т­тях «Democracy Is Radical» («Демократія є радикальною», 1937) та «Creative Democracy: The Task Before Us» «Креативна демократія: зав­да­н­ня, яке стоїть перед нами» (1939) він гостро критично аналізує троцькістські ідеї насильницьких методів «демократизації» та ре­пресивний тоталітаризм в тогочасній Росії, а також роз­виває власне баче­н­ня «радикальної демократії». Його суть полягає в тому, що демократія стає стабільно демократичною («радикальною»), коли її цілі досягаються демократичними засобами. На рівні філософсько-прагматичного дискурсу Дж. Дьюї ефективно за­стосовує такі поня­т­тя як «гарантовані твердже­н­ня» (Warranted Assertibility), «екс­периментальне зна­н­ня» (Experimental Knowledge), «гіпотези, що працють» (Working Hypothesis). Вони не є суто теоретичним інструментом, а головним чином морально-практичною складовою «демократії як способу життя». Позиція В. Джеймса щодо моральних цін­ностей від­різняється від Дж. Дьюї мотивами песимізму в усві­домлен­ні невід­воротності «практичного трагізму» життя, без­си­л­лям об­ґрунтованих моральних ідеалів та теорій у вирішен­ні моральних про­блем (праця «The Moral Philosopher and the Moral Life» / «Моральний філософ та моральне життя», 1891). У контекс­ті ж соціально-політичних міркувань про пер­спективи роз­витку су­спільства В. Джеймс був налаштований оптимістично, вважав доцільним соціальний меліоризм, покрокове й неухильне покраще­н­ня су­спільних стосунків (Вetterment) у напрямі демократизації. Порівняно з іншими класиками-прагматистами В. Джеймс найбільше приділяв увагу пита­н­ням релігії та її ролі у моральному й соціально-культурному житті людини. Європейська історико-філософська складова у цьому питан­ні виразно проявилася у впливі французької філософії, найбільше Ш. Ренувʼє та А. Берґсона у тлумачен­ні «творчої еволюції» і свободи волі. Фактом зацікавленості у спільній тематиці є також пере­клад праці В. Джеймса «The Varieties of Religious Experience» («Різномані­т­тя релігійного досвіду») спочатку французькою (1906), а потім данською (1906) та німецькою (1908) мовами. В. Джеймс ви­знавав важливу роль релігії у кризових жит­тєвих ситуаціях «конечного індивіда», сприян­ні в осягнен­ні ним своїх практичних жит­тєвих можливостей як пер­спективи (часом ризикованої), що долає за­мкнений коловорот status quo. З по­гляду В. Джеймса, практичні під­ходи філософії П. «різноманітні й гнучкі, її ресурси багаті й незмірен­ні, а висновки сприятливі». На ґрунті су­спільно-політичної реальності в Італії початку 20 ст. цю його оцінку під­твердила спільнота молодих італійських інтелектуалів, яка гуртувалася у Флоренції довкола журналу «Leonardo» (1903—07). Вона обʼ­єд­нувала як теоретиків «логічного П.» (Дж. Вайлаті, М. Кальдероні), які використовували семіотику та логіку Ч.-С. Пірса, так і прихильників «магічного П.» (Дж. Папіні, Дж. През­золіні). Остан­ні концентрували увагу на без­межних можливостях «вивільне­н­ня уяви», не враховуючи плюралізм соціально-практичних альтернатив та необхідності вибору поміж ними, що при­звело згодом до глибоких роз­чарувань та пере­осмисле­н­ня пере­конань. В історію філософії Дж. Папіні уві­йшов завдяки яскравій соціально-політичній риториці, зокрема метафорично влучному формулюван­ню свого ви­східного баче­н­ня П., що одразу стало затребуваним у полемічних дискурсах та на енциклопедичному рівні (на­приклад, «Routledge Encyclopedia» та ін.). Йдеться про метафору П. як «коридору у готелі», що має пере­тнути дослідник на теренах будь-якої дисципліни (метафора «незлічен­них кімнат»), якщо він претендує на її практичне за­стосува­н­ня.

Для ро­зумі­н­ня особливостей філософії П. в історіо­графічному контекс­ті — на межі роз­біжностей та взаємо­впливу європейської (інший термін «континентальної») та американської філософії («традиція П.») у 20 ст. — вагоме місце належить неопрагматизму, центральною по­ста­т­тю якого є американський філософ Р. Рорті. Започаткува­н­ня неопрагматичного дискурсу хронологічно та за змістом невід­дільне від «лінгвістичного повороту» в аналітичній філософії, здійсненого у 1960-і рр. її видатними пред­ставниками (М. Шлік, Р. Карнап, Ґ. Берґман, Ґ. Райл, Н. Малколм) та критичної реакції на цей поворот, що втілилася в арґументації Р. Рорті стосовно «метафілософських труднощів лінгвістичної філософії». Згодом, використовуючи оновлене осмисле­н­ня транс­ценденталізму, роз­почате прагматистами-класиками (Р.-В. Емерсон, В. Джеймс, Дж. Сантаяна), Р. Рорті його продовжив як у класичному контекс­ті (критика Кантового аналізу про­блеми спонтан­ності й рецептивності), так і сучасному, сут­тєво модифікованому контекс­ті «комунікативної філософії» німецького філософа Ю. Габермаса. Філософська полеміка Р. Рорті та Ю. Габермаса щодо «лінгвістичного повороту» складає само­стійну складову в тлумачен­ні та критичному роз­ʼяснен­ні з боку обох філософів як неопрагматизму так і «прагматичного повороту» в інтер­претації Ю. Габермаса. Суть полеміки полягає, з одного боку, у ви­знан­ні обома сторонами пер­спективності П. як антире­презенталізму та критичного ставле­н­ня до семантики як належної П. альтернативи, а з іншого, у принциповому роз­ходжен­ні стосовно ролі поня­т­тя «транс­цендентне» у теоретичному та соціально-політичному дискурсах. Витоки цього роз­ходже­н­ня сягають початків класичного періоду американської філософії П. із властивими йому пошуками збалансува­н­ня європейської «ре­спектабельної традиції» та ново­створюваної «традиції П.». Р. Рорті вважав, що обидві традиції на сучасному інтелектуальному ґрунті (в умовах ліберальної демократії) мають продуктивну пер­спективу транс­формуватися у «критику культури», не втрачаючи власної само­стійності. Філософія стає «культурною політикою» як важливий регулятивний елемент у збалансуван­ні цієї політики як на користь інтелектуального самороз­витку індивіда (може сповід­уватися будь-яка філософія, але в обмежувальному контекс­ті самоіронії, з урахува­н­ням інтересів спів­громадян), так і соціально-ін­ституційних змін у публічній сфері (знаковий вислів Р. Рорті у багатьох текс­тах: «Подбайте про свободу і істина по­дбає сама про себе»). Ю. Габермас вбачає необ­ґрунтованою позицію Р. Рорті щодо згаса­н­ня соціальної ролі філософії через пониже­н­ня значущості її теоретико-епістемологічних напрацювань, зокрема з про­блематики ви­зна­н­ня та об­ґрунтува­н­ня поня­т­тя «без­умовної чин­ності» (Unconditional Validity) істини. Це поня­т­тя він повʼязує із необхідним елементом «транс­цендентності», який онтологічно притаман­ний соціальним практикам та ві­ді­грає вирішальну роль у їх стратегічному соціально-моральному спрямуван­ні. Ця роль полягає у встановлен­ні необхідного роз­різне­н­ня у «між­особистісних стосунках» (Interpersonal Relationships) між «пер­спективами учасника та спо­стерігача». Пер­спектива спо­стерігача (Observer) забезпечує дієвість необхідного для дискурсу практичного чин­ника «транс­цендентності». З боку Р. Рорті аналіз аргументів Ю. Габермаса складається із двох чин­ників — солідарного та критичного. Перший полягає у ви­знан­ні ін­новаційності філософської ідеї «комунікативної раціональності» (Communicative Rationality), що витіснила за­старілу ідею «субʼєкт-центрованої раціональності» (Subject-centered Rationality), а також у згоді з німецьким філософом щодо критичної оцінки тези Ч.-С. Пірса про можливість «кінця дослідже­н­ня» (End of Inquiry). Другий чин­ник побудований на критичному аналізі ідеї «контекс­туальної незалежності» (Context-Independence), що сягає корі­н­ням транс­цендентального ідеалізму І. Канта та пере­осмислюється Ю. Габермасом як властивість «істин­них суджень» бути стійкими до спроб їх скасувати або заперечити (принцип перформативної суперечності). Згідно з неопрагматизмом Р. Рорті, актуальним для пер­спектив роз­витку демократії є ро­зумі­н­ня пере­ваг філософії як «роз­мовної комунікації» (Сonversation), що не орієнтована на конвергенцію різних точок зору і не під­порядковується обовʼязковому «нейтральному канону». Її практична ефективність у тому, що філософія як «голос у роз­мові людства» стає динамічним засобом не стільки інтелектуальної саморефлексії, скільки «вибору між альтернативними соціальними практиками» з метою задоволе­н­ня жит­тєво нагальних потреб людства (на персонально-індивідуальному, су­спільному, глобальному рівнях). Притаман­на філософії П. від­критість до критичного самопере­гляду втілилася у різних варіантах його «радикалізації», що побудовані на інтер­претації окремих аспектів цієї доктрини з метою чіткого увиразне­н­ня їх можливої пер­спективності й роз­витку або докорін­ного пере­осмисле­н­ня у звʼязку з новими су­спільно-політичними запитами. Американо-бразильській філософ (з німецьким корі­н­ням), правник, політик, економіст Р.-М. Унґер — автор комплексу ідей «радикалізованого П.» (Radicalized Pragmatism) на противагу «місцевому П.» (Domesticated). Його основні праці припадають на період від 1980-х рр. ХХ ст. до сьогоде­н­ня. Серед ідей класичного П. Р.-М. Унґер вирізняє ідею Р.-В. Емерсона про «нескінчен­ність приватної людини» та роз­виває її як прагматично ефективний і ще не викори­станий потенціал соціально-пере­творювальних можливостей індивіда, не стиснутого ін­ституційно усталеною ієрархією «універсальної ортодоксії неолібералізму». Хоч ця «ортодоксія» також прагне змін, але вона ін­ституційно не­спроможна їх реалізувати. Потрібний радикальний прагматичний проєкт, що по­єд­нує мету й засоби роз­будови «високо-енергетичної демократії» (High-Energy Democracy). Її впровадже­н­ня потребує «пере­творювального ро­зумі­н­ня» (Transformative Understanding), що не залежить від будь-яких контекс­тів (Context-Independent) й тому спроможне на революційні структурні зміни, а не лише вдосконале­н­ня наявного status quo. Революційні зміни — це швидкі результативні реформи в ін­ституційній структурі су­спільства. Поня­т­тя «революційний реформізм» та «реформаторська революція» взаємозамін­ні. Філософсько-прагматичне транс­формаційне мисле­н­ня, в інтер­претації Р.-М. Унґера, по­єд­нує романтичну візію майбутнього та прагматику «ін­ституційної раціональності», що спирається на новітні досягне­н­ня економіки зна­н­ня. Це по­єд­на­н­ня забезпечує тенденцію плюралізму альтернатив щодо майбутнього роз­витку супільства та стратегію вибору серед цих альтернатив, що від­сутня в класичному П. та неопрагматизмі. Пропонована стратегія вибору не покладається на вже готові дискурси й від­дає пере­вагу ро­зуму як уяві (Reason as Imagination). У цій функції розум орієнтований на створе­н­ня необтяжливих контекс­тами альтернативних проєктів та дискурсів, від­критих до радикального пере­гляду, якщо вірогідна результативність не під­тверджується (ідея продуктивного екс­перименталізму).

На теренах сучасної континентальної філософії (Німеч­чина, Франція, Велика Британія, Італія, Польща, Фінляндія) американська «традиція П.» осмислюється з різних точок зору — солідарно, полемічно чи радикально-ін­новаційно — із врахува­н­ням національної й регіональної специфіки, а також актуальних соціально-політичних та новітніх наукових тенденцій. Полемічне обговоре­н­ня (автори ідей Г. Прайс, Р. Брендом, М. Вільямс, Дж. Кепс, С. Блекберн, А. Ґіб­бард) доктрини «радикального П.» на основі неопрагматизму Р. Рорті актуалізувало такий аспект філософського П. як «глобальний екс­пресивізм» (Global Expressivism). Міркува­н­ня професора Сорбон­ни П. Стейнера стосовно порівня­н­ня означень «прагматичний» (Pragmatic) та «прагматистський» (Pragmatist) у за­стосуван­ні терміну «прагматичний поворот» сут­тєво роз­ʼяснює тлумаче­н­ня поня­т­тя «дія» (Action) у філософії П. (версії Ч.-С. Пірса та Дж. Дьюї) та когнітивних науках. П. Стейнер аргументує сут­тєвий незбіг цих означень та важливість такого незбігу для можливого радикального пере­осмисле­н­ня самого поня­т­тя «когнітивні науки». В українській філософській думці до від­новле­н­ня Незалежності про­блематика, повʼязана з філософією П., висвітлювалася фрагментарно й винятково в критичному аспекті (як одне з джерел «буржуазної ідеології») або зовсім ігнорувалася. Від 1990-х рр. різним аспектам філософії П. приділяють увагу українські автори В. Джулай, В. Менжулін, Н. Поліщук, В. Самчук, В. Слабуж та ін.

Завантажити статтю