Плюралізм

Визначення і загальна характеристика

ПЛЮРАЛІ́ЗМ (від лат. pluralis — множинний). У застосуванні терміну «П.» розрізняють філософсько-дискурсивний та мовно-звичаєвий напрями. Перший має два розгалуження: 1) це історико-філософська традиція осмислення поняття множинності у різних філософських доктринах, ученнях, теоріях, у яких це осмислення не координується із означеним терміном й охоплює цілий комплекс дискурсів (системних і несистемних) щодо проблеми «один — багато», «єдність — множинність»; 2) стосується доктрин, теорій, пізнавальних і соціально-практичних методів, дискурси яких охоплюють певні смислові «згущення» — терміни (лат. terminus — межа, кордон, кінцевий пункт). Останні являють собою слова або словосполучення, що відіграють роль стислих висхідних чи підсумкових формулювань певної ідеї й у цій ролі виступають як обмеження чи навпаки точки розгортання дискурсу (коли один і той самий термін починають вживати у різних контекстах). У мовно-повсякденній площині термін «П.» застосовують як синонім слів «численність», «множинність», «різноманіття» та ін. слів із значеннєвим навантаженням кількості чи диференційованості на противагу словам, що характеризують поняття єдності, цілісності, тотальності. Мовно-звичаєве застосування П. притаманне повсякденним практикам спілкування та інтелектуальним дискурсам усіх рівнів та спеціалізацій, зокрема й філософії, воно розширює практичний соціально-комунікативний простір та міждисциплінарний обмін ідеями.

Історія філософії, зокрема її євро-американська традиція, свідчить, що в усі періоди (умовний поділ: античність, рання і пізня схоластика, модерн, постмодерн) питання множинності сингулярних одиниць буття та їх поєднання належить до стрижневих питань онтології та гносеології (див. Епістемологія) — філософських учень про суще (буття та пізнання). Диференціація цих учень відносна, оскільки питання про єдине чи множинне — це від початку питання про існування самого буття та місце у ньому специфічного відношення — пізнавального, що може у різних формах підтвердити чи заперечити це існування, включно із філософською саморефлексією. У період античності гострота питання про природу множинності виразно проявилася у формі категоричного заперечення множинності як характеристики буття і пізнання давньогрецьким філософом Парменідом. Із головної тези його вчення («думка і те, про що вона, — одне й те саме») випливало, що множинності не існує, бо вона поглинута єдиним буттям; прояви множинності у сущому (плинність життя, почуттів, гадок, мистецька творчість) лише підтверджують її неіснування, бо єдність буття та мислення непорушна і може лише вдосконалюватися на шляху доведення їх тотожності. Висхідна теза Парменіда стимулювала не лише до її підтвердження, а й до філософського осмислення питання про межові форми множинного, джерела його змінюваності та можливість існування різних форм єдності. Онтологічні доктрини атомізму Демокрита та Епікура знакові для історії філософії тим, що в них диференційовано «рівномірний одноманітний рух атомів» (Демокрит) та можливе відхилення від цього руху й утворення нових форм єдності (Епікурова метафора одиничної свідомості як метеора, що порушує усталену одноманітність єдиного). Класичні філософські надбання Платона, Аристотеля, неоплатоніків, представників патристики та схоластики (А. Блаженний, Й.-С. Еріуґена, Р. Бекон, В. Оккам, Д. Скот та ін.) охоплювали як одну зі своїх основних тем співвідношення єдності та множинності. В історії філософії період пізньої схоластики (12–13 ст.) — це інтелектуальне протиборство ідей номіналізму, що обстоювали пріоритет принципу існування індивідуальних речей над загальними поняттями, та реалізму, в системі аргументів якого засадниче місце було відведено універсаліям або межовим узагальненням (ідеям, принципам, поняттям), вкоріненим у Божественному розумі. Вагомим результатом цього протиборства стала сукупність ідей про взаємопов’язаність і багатоликість ідей множинності та єдності, що позначилося на філософських дискурсах пізніших часів. Яскравий приклад — погляди одного з фундаторів філософії прагматизму американського вченого Ч.-С. Пірса. У період опрацювання ідей, що сприяли формулюванню прагматичної максими, він надавав перевагу номіналістичним підходам, не відгороджуючи їх від принципів реалізму, особливо в обґрунтуванні незалежної від індивідуальної свідомості реальності. Хоч у пізній період розроблення метафізичної космології у філософії Ч.- С. Пірса домінували ідеї універсалій, їх трактування містило різні форми розриву або конвергенції з множинністю. До таких належить ідея континуальності (continuity) як форми метафізичної єдності, що неможлива без П. випадковостей. У 18 ст. український філософ Г. Сковорода також звертався до ідей взаємопов’язаності єдності й множинності на метафізичному рівні («незлитне поєднання») та у контексті повсякденних соціальних практик («рятівний шлях»). У його метафізичних розмислах неодноразово фігурують імена Авґустина, Піфагора, Платона, зокрема, коли він пише про єдине Боже єство, «що простерте своєю одиничністю у неподільну безконечність і в безконечну неподільність». Разом із тим, завдяки «добрій волі» «внутрішньої людини» відкривається «рятівний шлях» для простої людності («бідна ота численність»). Формула цього рятівного шляху — «шлях, істина, життя», яку можна змістовно розгорнути у ширшому контексті праць філософа — як бажану можливість («Єдине є на потребу!»), що реалізується завдяки вільному вибору та зусиллям конкретної людської одиниці у «сродній праці» поєднання різноманіття земного й духовного.

Західноєвропейський філософський дискурс 17–18 ст. посідає визначальне місце з точки зору визрівання у його інтелектуальному просторі потреби в термінологічному обмеженні поняття множинності. Німецькі філософи Ґ.-В. Ляйбніц, Х. Вольф, І. Кант — знакові постаті у цьому дискурсі. Автором терміну «П.» є Х. Вольф — учень і послідовник Ґ.-В. Ляйбніца, творця універсальної системи монадології, однієї із засадничих ідей якої є ідея всеосяжного різноманіття світу. Одним із аспектів упорядкування цієї всеосяжності була розроблена Х. Вольфом формалізована система знання, в якій він виокремив термін «П.» для характеристики кількісної сторони онтології монад-сутностей. Наступний крок у термінологічному проясненні П. зробив І. Кант. Його видатний внесок в осмислення проблеми «єдине — множинне» полягав у тому, що він дав визначення терміну «П.» у контексті конкретних ідей розробленої ним прагматичної антропології. В останній прижиттєво опублікованій праці філософа «Antropologie in pragmatischer Hinsicht» («Антропологія з прагматичної точки зору», 1798) подано визначення П. як «способу мислення», згідно з яким — на противагу егоїзму — «себе вважають не всеосяжним і довершеним особливим світом», а лише одним із членів суспільства. Принциповим моментом для розуміння цього визначення у контексті філософії І. Канта та подальших її трактувань є те, що П. належить до сфери розуму, певного ступеня вияву раціональної свідомості індивіда, на якому він вводиться у площину одноманітності (один із багатьох); ця площина обов’язково вивищується і контрастує із різноманітною сферою почуттів навіть якщо останні мають шляхетне спрямування. Хоч аналіз терміну «П.» у прагматичній антропології І. Канта здійснюється поза системою категорій трансцендентального ідеалізму, логіка поданого в ній обґрунтування виводить на категоричний імператив як довершений регулятивний критерій моральних прагнень і практичної діяльності людини. Теза «П.» vs «егоїзм» у тлумаченні І. Канта має принципове значення для критичного осмислення проблеми П. у філософії 19–20 ст. з точки зору співвідношення філософії як теорії та соціальних практик. Вагоме місце у цьому критичному осмисленні належить американській філософії прагматизму. Автор доктрини романтичного трансценденталізму та протопрагматист Р.-В. Емерсон вказував на нездійсненний намір зробити сумірними ефективність практичної діяльності людини, включно з її духовною самореалізацією, та силу (force) теоретично переконливого єдиного критерію цієї діяльності — категоричного імперативу. Американський філософ В. Джеймс розглядав «доктрину П.» як гіпотезу, що протистоїть «абсолютному монізму», але цілком співставна із теоріями, зокрема релігійного спрямування, якщо ці теорії сприймати як сприятливі для реалізації життєво важливих цінностей людини. «Плюралістичний всесвіт» — онтологічна цілісність, що відкрита для постійного оновлення й вдосконалення; згідно з метафорою В. Джеймса, це ймовірніше «республіка, ніж імперія або королівство». Засадничою ідеєю реконструкції філософії американського вченого Дж. Дьюї, розвинутою у перші три десятиліття 20 ст., була критика принципу емпіричної окремішності (сингулярності) одиниць досвіду. Недолік цього принципу в тому, що він спрямовував на теоретичне узагальнення минулих практик і не враховував головного — тенденцій змін, що народжувалися у середовищі самих практик. Згідно із Дж. Дьюї, «плюралізм, не монізм, це встановлений емпіричний факт», самі ж факти у контексті П. він тлумачив як «центри дії» або «динамічні взаємозв’язки». П. як термін є одним з елементів «прагматичної інтелектуальності» («pragmatic intelligence»), функція якої соціально проєктивна, а не узагальнено ретроспективна. Для філософії початку 21 ст. характерні підходи неопрагматичного спрямування, в яких П. розглядають у контексті культурної політики (Р. Рорті), є засобом утвердження демократичних цінностей, провідною серед яких є інституційне забезпечення максимального спектру можливостей для людського щастя. Значну вагу мають також теоретичні дискурси, в яких поєднується традиційний філософський прагматизм та аналітичний когнітивізм, зокрема семантичний контекстуалізм та науковий П. (Г. Коллавей).

Завантажити статтю