Павло (Погорілко)

ПАВЛО́ (Погорілко Павло Ферапонтович; 06. 11. 1869, м-ко Чернівці Ямпільського пов. Подільської губ., нині смт Могилів-Подільського р-ну Він­ницької обл. — ?) — церковний діяч. Закінчив Немирівську чоловічу гімназію (нині Він­ницького р-ну Він­ницької обл.), Університет святого Володимира в Києві (1890), Київську духовну академію зі ступенем кандидата богословʼя (1894), сільськогосподарське від­діле­н­ня Київського політехнічного ін­ституту (1911). У 1897 рукопокладений на священ­ника. Душпастирював у Ямполі, с. Жолоби (нині Тульчинського р-ну Він­ницької обл.). Від 1902 — завідувач Він­ницької церковно-вчительської школи Подільської єпархії, від 1917 — директор Жолобянської української народно-трудової гімназії. Як пред­ставник від духовенства брав участь у засі­да­н­нях УЦР і Всеукраїнського національного кон­гресу (квітень 1917). Входив до Всеукраїнського православного церковного собору, в липні 1918 по­збавлений делегатського мандата проросійською більшістю. У листопаді 1919 за чита­н­ня Євангелія українською мовою від­сторонений архі­єпис­копом Пименом (Пєговим), однак на проха­н­ня прихожан продовжив служити далі. Був активним прихильником автокефалії української Церкви, у травні 1921 обраний кандидатом на першого єпис­копа УАПЦ з доруче­н­ням по­їхати до Стамбула чи Грузії для отрима­н­ня єпис­копської хіротонії, проте через протидію радянської влади не зміг ви­їхати за межі України. На 1-му Соборі УАПЦ ви­ступив в опозиції до ідеї пресвітеріанських «самохіротоній» єпис­копів УАПЦ, на­звавши це «неканонічним актом». У січні 1923 прийняв хіротонію від обновленських (див. Жива Церква) ієрархів митрополита Антоніна (Грановського), архі­єпис­копа Іоан­на (Альбинського) та єпис­копа Александра (Раєвського) і був при­значений єпис­копом Камʼянецьким, вікарієм Подільської єпархії. Учасник 1-го Всеукраїнського зʼ­їзду духовенства та мирян (лютий 1923), на якому обраний членом Всеукраїнського вищого церковного управлі­н­ня. У березні 1923 організував Братське обʼ­єд­на­н­ня парафій Українських православних автокефальних Церков, навколо якого на Поділ­лі обʼ­єд­налося до 83-х парафій. 1925 вступив у злуку з єпис­копом Лубенським Феофілом (Булдовським) і разом із ним та ще 3-ма єпис­копами у червні 1925 скликав Собор єпис­копів України, на якому проголошено утворе­н­ня «Соборно-єпис­копської» УАПЦ. Обраний головою Президії Собору та во­зведений у сан архі­єпис­копа всієї України. Початково нова юрисдикція обʼ­єд­нала понад 1000 парафій, проте по­ступово рух почав згасати. Влітку 1926 на чолі Собору єпис­копів став Феофіл (Булдовський). 1927 П. ві­ді­йшов від церковної діяльності. Від­тоді учителював у Харкові. 31 жовтня 1933 заарештований, 26 січня 1934 за звинуваче­н­ням у приналежності до есерівської організації по­становою Особливої наради при колегії ГПУ УСРР засуджений до 3-х р. засла­н­ня. Покара­н­ня від­бував у м. Уральськ (Казах­стан). Реабілітований 1989.

Завантажити статтю