Палій Ліда

ПАЛІ́Й Ліда (11. 04. 1926, м. Стрий, нині Львівської обл. — 02. 08. 2025, м. Торонто, Канада) — письмен­ниця, живописець, графік, громадська діячка в Канаді. Дочка А. Палія. Членкиня Обʼ­єд­на­н­ня українських письмен­ників «Слово» (1989, у 1993—97 — голова), НСПУ (1990), НТШ та ПЕН-клубу в Канаді, Спілки письмен­ників Канади. Літературні премії імені П. Тичини (1995), імені М. Гоголя «Тріумф» (2000), мистецька премія «Глодоський скарб» (2013). Закінчила приватну школу для дівчат товариства «Рідна школа» імені Т. Шевченка (1938), Державну гімназію з українською мовою на­вча­н­ня (1944) у Львові, на­вчалася у Вищому музичному ін­ституті імені М. Лисенка (кл. фортепіано, 1936—39). Від 1944 — у Німеч­чині, де студіювала на від­ділен­ні архітектури Університету Мюнхена (1946—47). Від 1948 — у Канаді. Закінчила Онтарійський коледж мистецтв (1953), здобула бакалаврат культурної антропології у Торонтському університеті (1967). Уперше від­відала Україну 1968, зу­стрічалася у Києві із С. Параджановим та І. Миколайчуком. Творчу діяльність роз­почала як живописець («Вулиця в Сан-Дієґо», «Мексиканська дівчинка», «Будяки», «Венеція», «Міст на річці Неретві» тощо; всього — близько 45-ти полотен); її роботи вперше екс­поновано на Образотворчій ви­ставці молодих українських мистців у Торонто (1955), потім — на ви­ставках Української спілки образотворчих мистців (1959, 1960, 1963). Згодом П. звернулася до графіки (святкова листівка, екслібрис, символічна мініатюра). Виготовляла для української громади книжкові та журнальні обкладинки, плакати, афіші, фірмові знаки та екслібриси. Літературну діяльність роз­почала на­прикінці 1960-х рр. Її твори друкували у зарубіжній українській періодиці, зокрема в ж. «Сучасність» (до 1972 — член редколегії), вірші пере­кладали німецькою, португальською, хорватською, казахською та російською мовами. Дебютувала поетичною збіркою «Дивовижні птиці» (Торонто, 1989), що містила пере­важно інтимну лірику (обкладинку виконала сама авторка). На­ступна збірка віршів «Сон-Країна» (Торонто; К., 1994) від­значена премією імені П. Тичини (грошову винагороду поетеса пере­дала у фонд Українського гуманітарного ліцею). На­прикінці 1990-х рр. її твори публікували майже у всіх тогочасних літературних часописах, а участь у поетичному фестивалі «Золотий гомін» уможливила особисті контакти з українськими літераторами. Книга ви­браного «Жінка у вікні» (Ів.-Ф., 2001) і поетична збірка «Дні смутку» (К., 2012) містили поезії різних років, що складають філософські медитації над природою, власним серцем і довкі­л­лям. Провід­ною рисою художнього письма поетеси вважають образність. Поезії П. в авторському пере­кладі вві­йшли до англомовної збірки українських поезій «Країна мовчазних неділь» (Торонто, 1988). Захоплювалася археологією, антропологією, культурами різних народів. Після закінче­н­ня Університету багато мандрувала (Мексика, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела, Марок­ко, Туніс, Єгипет, Ізраїль, Туреч­чина, Лівія, Індія, Непал, Китай та ін.). Описи подорожів, зроблених П. у творах «Мандрівки в часі і просторі» (Торонто; Едмонтон, 1973) та «Світла на воді» (Торонто, 1985), літературо­знавці характеризують як «мандрівну прозу» (П. Сорока), «поетичну прозу» (С. Крижанівський), «подорожні нотатки» чи «мистецький подорожній нарис» (Б. Рубчак). Збірка «Мандрівки в часі і просторі» ви­знана однією «…з найкращих позицій в нашій подорожній літературі…» (А. Курдидик), як «подорож душі, а фон може бути різним» (Л. Таран). Збірка «Без Вітчизни» (К., 1997) вмістила ви­бране з прози письмен­ниці, що до­зволило від­значити від­чу­т­тя «…особливого аромату цієї прози й оту рідкісну стильову довершеність, що властива саме так званій авторській прозі» (І. Драч). До мемуарного доробку П. належать книги «Дитинство, заметене часом» (2006), «Стороною йшла гроза» (2008; обидві — Київ) — про події в Галичині у 1930-х — на початку 1940-х рр., також від­бито сприйня­т­тя авторкою окремих жит­тєвих епізодів та осіб, що сприяє доповнен­ню колективної «біо­графії» українців цього регіону. П. вважала, що написа­н­ня спогадів вимагає багато зусиль, бо «…доводиться видобувати з памʼяті від­гомін того, що було, і тільки поезія прилітає бозна-звідки». Тісно спів­працювала зі Спілкою письмен­ників України, на за­проше­н­ня якої брала участь у її заходах. На творчому вечорі «Ліда Палій у колі друзів» у Будинку письмен­ників України (вересень 1998, Київ) Є. Сверстюк за­значив: «Ми є орачами на одній ниві і впі­знаємо одне одного “на справжність”, ми єд­наємось на хвилях справжності і творчість Л. Палій один з тих гребенів єд­на­н­ня». Ві­дома П. як фотохудожниця своїми роботами на фотови­ставках (Торонто, 1980, 1982, 1986; Нью-Йорк, 1987). Брала участь у заходах канадського уряду в справі поверне­н­ня родині останків В. Стуса та його конфіскованих творів, клопоталася щодо вшанува­н­ня в Україні памʼяті В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого на місці їх похова­н­ня. Сприяла повернен­ню в Україну культурних цін­ностей: як учениця археолога Я. Пастернака пере­дала екс­понати з його колекції у Торонто (вивезені не зі Львова) до Львівського історичного музею, зокрема «Пліснеський лицар» та золотий колт, також мисткиня презентувала до фонду цього ж музею авторські екслібриси. Ініціювала проведе­н­ня ви­ставки канадської літератури у Києві (30 серпня — 15 вересня 1995) у приміщен­ні Національної бібліотеки України імені В. Вернадського. Подарувала Національній парламентській бібліотеці України (Київ) 300 примірників книги про батька — «Андрій Палій — будівничий та керманич “Маслосоюзу”: стат­ті, спогади, листи» (Т., 2001). Була активною пластовою діячкою, провід­ницею, кошовою, коман­данткою пластових таборів і мандрівок. За її проєктом «Памʼятковий штемпель» Пластового філателістичного бюро при Головній пластовій булаві в Торонто на від­значе­н­ня 320-річчя від дня народже­н­ня геть­мана України Івана Мазепи створено пластову печатку, що внесено до «Каталогу українських недержавних марок» (1960). Від­значена Кон­гресом українців Канади Шевченківською меда­л­лю в галузі культури і мистецтва (2001).

Завантажити статтю