Палій Ліда

ПАЛІ́Й Ліда (11. 04. 1926, м. Стрий, нині Львівської обл.) — письменниця, живописець, графік, громадська діячка в Канаді. Дочка А. Палія. Членкиня Об’єднання українських письменників «Слово» (1989, у 1993–97 — голова), НСПУ (1990), НТШ та ПЕН-клубу в Канаді, Спілки письменників Канади. Літературні премії імені П. Тичини (1995), імені М. Гоголя «Тріумф» (2000), мистецька премія «Глодоський скарб» (2013). Закінчила приватну школу для дівчат товариства «Рідна школа» імені Т. Шевченка (1938), Державну гімназію з українською мовою навчання (1944) у Львові, навчалася у Вищому музичному інституті імені М. Лисенка (кл. фортепіано, 1936–39). Від 1944 — у Німеччині, де студіювала на відділенні архітектури Університету Мюнхена (1946–47). Від 1948 — у Канаді. Закінчила Онтарійський коледж мистецтв (1953), здобула бакалаврат культурної антропології у Торонтському університеті (1967). Уперше відвідала Україну 1968, зустрічалася у Києві із С. Параджановим та І. Миколайчуком. Творчу діяльність розпочала як живописець («Вулиця в Сан-Дієґо», «Мексиканська дівчинка», «Будяки», «Венеція», «Міст на річці Неретві» тощо; всього — близько 45-ти полотен); її роботи вперше експоновано на Образотворчій виставці молодих українських мистців у Торонто (1955), потім — на виставках Української спілки образотворчих мистців (1959, 1960, 1963). Згодом П. звернулася до графіки (святкова листівка, екслібрис, символічна мініатюра). Виготовляла для української громади книжкові та журнальні обкладинки, плакати, афіші, фірмові знаки та екслібриси. Літературну діяльність розпочала наприкінці 1960-х рр. Її твори друкували у зарубіжній українській періодиці, зокрема в ж. «Сучасність» (до 1972 — член редколегії), вірші перекладали німецькою, португальською, хорватською, казахською та російською мовами. Дебютувала поетичною збіркою «Дивовижні птиці» (Торонто, 1989), що містила переважно інтимну лірику (обкладинку виконала сама авторка). Наступна збірка віршів «Сон-Країна» (Торонто; К., 1994) відзначена премією імені П. Тичини (грошову винагороду поетеса передала у фонд Українського гуманітарного ліцею). Наприкінці 1990-х рр. її твори публікували майже у всіх тогочасних літературних часописах, а участь у поетичному фестивалі «Золотий гомін» уможливила особисті контакти з українськими літераторами. Книга вибраного «Жінка у вікні» (Ів.-Ф., 2001) і поетична збірка «Дні смутку» (К., 2012) містили поезії різних років, що складають філософські медитації над природою, власним серцем і довкіллям. Провідною рисою художнього письма поетеси вважають образність. Поезії П. в авторському перекладі ввійшли до англомовної збірки українських поезій «Країна мовчазних неділь» (Торонто, 1988). Захоплювалася археологією, антропологією, культурами різних народів. Після закінчення Університету багато мандрувала (Мексика, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела, Марокко, Туніс, Єгипет, Ізраїль, Туреччина, Лівія, Індія, Непал, Китай та ін.). Описи подорожів, зроблених П. у творах «Мандрівки в часі і просторі» (Торонто; Едмонтон, 1973) та «Світла на воді» (Торонто, 1985), літературознавці характеризують як «мандрівну прозу» (П. Сорока), «поетичну прозу» (С. Крижанівський), «подорожні нотатки» чи «мистецький подорожній нарис» (Б. Рубчак). Збірка «Мандрівки в часі і просторі» визнана однією «…з найкращих позицій в нашій подорожній літературі…» (А. Курдидик), як «подорож душі, а фон може бути різним» (Л. Таран). Збірка «Без Вітчизни» (К., 1997) вмістила вибране з прози письменниці, що дозволило відзначити відчуття «…особливого аромату цієї прози й оту рідкісну стильову довершеність, що властива саме так званій авторській прозі» (І. Драч). До мемуарного доробку П. належать книги «Дитинство, заметене часом» (2006), «Стороною йшла гроза» (2008; обидві — Київ) — про події в Галичині у 1930-х — на початку 1940-х рр., також відбито сприйняття авторкою окремих життєвих епізодів та осіб, що сприяє доповненню колективної «біографії» українців цього регіону. П. вважала, що написання спогадів вимагає багато зусиль, бо «…доводиться видобувати з пам’яті відгомін того, що було, і тільки поезія прилітає бозна-звідки». Тісно співпрацювала зі Спілкою письменників України, на запрошення якої брала участь у її заходах. На творчому вечорі «Ліда Палій у колі друзів» у Будинку письменників України (вересень 1998, Київ) Є. Сверстюк зазначив: «Ми є орачами на одній ниві і впізнаємо одне одного “на справжність”, ми єднаємось на хвилях справжності і творчість Л. Палій один з тих гребенів єднання». Відома П. як фотохудожниця своїми роботами на фотовиставках (Торонто, 1980, 1982, 1986; Нью-Йорк, 1987). Брала участь у заходах канадського уряду в справі повернення родині останків В. Стуса та його конфіскованих творів, клопоталася щодо вшанування в Україні пам’яті В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого на місці їх поховання. Сприяла поверненню в Україну культурних цінностей: як учениця археолога Я. Пастернака передала експонати з його колекції у Торонто (вивезені не зі Львова) до Львівського історичного музею, зокрема «Пліснеський лицар» та золотий колт, також мисткиня презентувала до фонду цього ж музею авторські екслібриси. Ініціювала проведення виставки канадської літератури у Києві (30 серпня — 15 вересня 1995) у приміщенні Національної бібліотеки України імені В. Вернадського. Подарувала Національній парламентській бібліотеці України (Київ) 300 примірників книги про батька — «Андрій Палій — будівничий та керманич “Маслосоюзу”: статті, спогади, листи» (Т., 2001). Була активною пластовою діячкою, провідницею, кошовою, команданткою пластових таборів і мандрівок. За її проєктом «Пам’ятковий штемпель» Пластового філателістичного бюро при Головній пластовій булаві в Торонто на відзначення 320-річчя від дня народження гетьмана України Івана Мазепи створено пластову печатку, що внесено до «Каталогу українських недержавних марок» (1960). Відзначена Конгресом українців Канади Шевченківською медаллю в галузі культури і мистецтва (2001).

Завантажити статтю