Помаранчева революція

Визначення і загальна характеристика

ПОМАРА́НЧЕВА РЕВОЛЮ́ЦІЯ — словосполуче­н­ня, яким по­значають рух громадянської непокори, організований прихильниками кандидата від опозиції після 2-го туру президентських виборів 2004 в Україні (див. також Оксамитова (кольорова) революція). П. р. мала форму публічних протестів проти фальсифікації народного волевиявле­н­ня: мітингів, демонстрацій, пікетів, страйків, ви­ступів у ЗМІ, звернень до урядів і громадськості ін. країн, блокувань будівель Адміністрації Президента, ВР, КМ, Центральної виборчої комісії (ЦВК) України та ін. Тривала 12 днів — від 22 листопада до 3 грудня 2004. Не залишилися осторонь подій керівники між­народних організацій, зокрема ЄС, а також уряди РФ і США. У момент найбільшого загостре­н­ня руху виявили непокору владі деякі державні структури (дипломатичний корпус, СБУ, органи місцевого самоврядува­н­ня на Заході та у Центрі країни).

Символіка і місце протесту

Вислів «помаранчева революція» зʼявився через те, що прихильники кандидата у президенти В. Ющенка використовували помаранчевий колір для по­значе­н­ня своєї участі в русі (прапорці, стрічки, шарфи або ін. деталі одягу). Центром подій стала головна площа столиці України — Май­дан Незалежності, свої «май­дани» виникли у багатьох ін. містах.

Перед­умови Помаранчевої революції

Перший тур виборів від­бувся 31 жовтня 2004 і показав, що у західних і центральних областях пере­вага була за лідером «Нашої України» В. Ющенком, а у пів­ден­них і східних — за Премʼєр-міні­стром В. Януковичем. 10 листопада 2004 ЦВК оголосила, що за В. Ющенка по­дано 39,87 % голосів, за В. Януковича — 39,32 %. Перед 2-м туром В. Ющенко очолив коаліцію політичних сил, керованих Ю. Тимошенко, О. Морозом і А. Кінахом. Штаб В. Януковича зробив ставку на забезпече­н­ня максимальної явки виборців на своїй території — у Донбасі. Президент України Л. Кучма залишився спо­стерігачем і не викори­став свій вплив, щоб допомогти висунутому від влади кандидату в президенти. За день до 2-го туру він ви­знав, що кампанія була брудною, але запевнив, що влада зробить все, щоб вибори від­булися спокійно, не пере­ростаючи у революцію.

Слово «революція» уперше про­звучало з вуст президента. За пові­домле­н­ням ЦВК, у неділю 21 листопада 2004 В. Янукович здобув на 812 тис. голосів більше, ніж В. Ющенко. Одночасно пові­домлялося, що явка на вибори в Донбасі зросла на 843 тис. осіб порівняно з 1-м туром (до 89,5 % від кількості зареєстрованих виборців по Луганській обл. і до 96,7 % — по Донецькій обл.).

Протести і реакція влади

Після закри­т­тя виборчих дільниць 30 тис. киян зібралися на Май­дані Незалежності й протестували проти фальсифікацій. 22 листопада 2004 кількість протестувальників зросла до 100 тис., до них почали при­єд­нуватися виборці з усіх регіонів країни. 23 листопада було встановлено 400 наметів майже на всю довжину вул. Хрещатик. Штаб В. Ющенка організував пряму супутникову транс­ляцію з Май­дану Незалежності, чим негайно скори­сталися провід­ні телека­нали світу. Вибух народного гніву в мас­штабах, що дивували іноземних кореспондентів, був викликаний не стільки неочікуваними результатами президентських виборів, скільки незадоволе­н­ням виборців своїм становищем.

Як свідчили соціологічні опитува­н­ня, народ роками таврував мафіозно-корумпований уклад су­спільного життя (див. також Приватизація), але влада не звертала на це уваги. 24 листопада 2004 ЦВК затвердила офіційний протокол результатів 2-го туру виборів: В. Янукович — 49,5 %, В. Ющенко — 46,6 %. Одночасно були оголошені остаточні дані організованого опозицією «Національного екзит-полу 2004»: В. Ющенко — 52,9 %, В. Янукович — 44,2 %. Після 3-х днів мовча­н­ня ви­ступив Л. Кучма із двома важливими заявами: про неза­стосува­н­ня сили до протестувальників і про необхідність зна­йти вихід шляхом пере­говорів. Голова парламенту В. Литвин пові­домив, що виборчий закон не дає можливості жодному органу влади скасувати результати виборів, тому потрібно знаходити політичне ріше­н­ня, яке заспокоїло б су­спільство. В. Ющенко заявив, що готовий до по­вторного голосува­н­ня 2-го туру, але з новим складом ЦВК.

25 листопада 2004 опозиція створила Комітет національного порятунку, що звернувся до народу із закликом під­нятися на захист Кон­ституції України 1996. Верховний Суд України прийняв до провадже­н­ня скаргу довіреної особи В. Ющенка — М. Катеринчука на по­станову ЦВК про результати 2-го туру виборів. Суд заборонив ЦВК до роз­гляду справи оприлюднити офіційні результати виборів, що означало призупине­н­ня процесу пере­дачі влади новообраному Президенту України. 26 листопада 2004 Комітет національного порятунку за­блокував під­ʼ­їзди до будинків Адміністрації Президента, КМ і ВР України, що зробило неможливим нормальне функціонува­н­ня державних органів.

Пошук шляхів виходу із кризи

З ініціативи президента Польщі А. Кваснєвського в Маріїнському палаці від­бувся «круглий стіл», у якому взяли участь Л. Кучма, В. Ющенко, В. Янукович, а також лідери деяких між­народних організацій і держав. Під тиском керівників ЄС президент РФ В. Путін погодився взяти участь у ньому і доручив це голові Державної думи РФ Б. Гризлову, однак «круглий стіл» не прийняв жодних рішень.

27 листопада 2004 від­булося позачергове засі­да­н­ня ВР України. Голосами 323-х народних депутатів парламент ви­знав недійсними результати 2-го туру президентських виборів, оскільки вони про­йшли із поруше­н­нями виборчого законодавства, голосами 270-ти депутатів висловлено недовіру ЦВК. Дії судового і законодавчого органів влади пере­вели про­блему, що по­стала, із політичної в юридичну площину. Це з великою вірогідністю ви­значало майбутнє ріше­н­ня Верховного Суду України: при­значити по­вторне голосува­н­ня. Тому в на­ступні кілька днів проти­стоя­н­ня набуло гостроти. Пізніше В. Литвин ви­знав, що у ніч на 29 листопада 2004 країна стояла за крок від громадянської війни. 1 грудня 2004 знову зібрався парламент і голосами 228-ми депутатів прийняв ріше­н­ня про від­ставку уряду В. Януковича. Другий раунд «круглого столу», що зібрався у цей же день, теж закінчився без­результатно. Усі чекали заверше­н­ня роз­гляду справи у Верховному Суді України. Соціологи Центру імені О. Разумкова (Київ) оприлюднили результати опитува­н­ня: 45 % громадян під­тримували акції протесту, 40 % — засуджували їх.

Ріше­н­ня Верховного Суду і по­вторне голосува­н­ня

На 12-й день П. р., 3 грудня 2004, Верховний Суд України оголосив вердикт: з огляду на неможливість ви­значити результати реального волевиявле­н­ня виборців, провести 26 грудня 2004 по­вторне голосува­н­ня. Ріше­н­ня, прийняті вищою судовою ін­станцією, не можна було оскаржити, тому значна частина прибічників В. Януковича погодилася з по­вторним голосува­н­ням. Проведені соціологами 6—9 грудня 2004 заміри громадської думки показали, що 61,9 % опитаних громадян під­тримали вердикт Верховного Суду України. Питома вага під­тримки зро­стала від 39,6 % на Сході до 44,0 % на Пів­дні, 75,5 % у Центрі, 91,8 % на Заході.

Революційна напруга, що виявилася неочікуваною за своєю інтенсивністю для української влади, між­народної громадськості та рядових учасників подій, раптово спала, і справу взяли у свої руки політики. О 20-й годині 6 грудня 2004 у Маріїнському палаці роз­почався третій раунд «круглого столу», що тривав до 2-ї години ночі на­ступного дня. Гострі дис­кусії роз­горнулися щодо змін у законі про вибори, формува­н­ня складу ЦВК і характеру політичної реформи. Погоджуючись на зміни у виборчому законі та пере­гляд складу ЦВК, Л. Кучма заручився згодою В. Ющенка змістити центр влади від президента до парламенту і уряду.

Вплив революції на політичну систему України

8 грудня 2004 ВР України затвердила «у пакеті» всі домовленості, що пере­творювали Україну на парламентсько-президентську республіку. 26 грудня 2004 від­булося по­вторне голосува­н­ня 2-го туру виборів, на якому В. Ющенко отримав 51,99 % голосів, В. Янукович — 44,2 %. В усіх 3-х голосува­н­нях кожен суперник пере­магав на «своїй» території: В. Ющенко — у 16-ти областях Західного і Центрального регіонів, а також у Києві, В. Янукович — у 8-ми областях Пів­ден­ного і Східного регіонів, а також в АР Крим і Севастополі. За оцінками соціологів, в акціях громадянської непокори брали участь від 5-ти до 6-ти млн осіб. «Верхи» су­спільства, без­від­носно до кольорів, які вони обирали, почали уважно ставитися до виборців. Внаслідок цього у політиці урядів України запанував популізм, несумісний із системними реформами.

Завантажити статтю